Підлітки почуваються нещасливими, тоді як кожен учитель у змозі це змінити. Про психологічний комфорт учнів говорити зарано, допоки вчителі не почуваються захищеними. Так вважає освітня суперзірка, директор директорату освіти та навичок ОЕСD, засновник PISA і ДоСЕН Андреас Шляйхер, який особисто приїхав на Національний EdCamp ВОЛЯ і привітався українською. Що ж він радить нашим учителям? Освіторія записала найцікавіші тези з його виступу.
Творці та творчині майбутнього України, сьогодні з подивом весь світ спостерігає, як українські солдати захищають Батьківщину та майбутнє Європи, а освітяни захищають майбутнє. Коли заговорили про реформу НУШ, тоді всі з очікуванням та надією дивилися на українську освіту, хоча усвідомлювали, що на такі зміни потрібен час. І ось уже чимало зроблено. Дитиноцентрична школа, з українською ідентичністю, базована на компетенціях — усе це є вже зараз. Майбутнє завжди нас дивуватиме. Війна чи природні катаклізми, економічні кризи змінюють наші плани. Дорослим легше буде порадіти перемозі, залишити все позаду та рухатися далі, а ось дітям, які мають досвід війни, буде значно важче перелаштуватися. Завдання вчителів у 21-го столітті — не захищати дітей від реальності, а навчити їх давати собі раду в цій реальності. Скажімо, якщо у школі — випадки булінгу, можна когось покарати, посилити дисципліну, заборонити. Але значно ефективніше навчити дітей розв’язувати конфлікти, протидіяти булінгу, усвідомлювати, як їхні дії впливають на інших учнів.
За образною метафорою експерта, шкільна програма — це маленький пенал, у який освітяни намагаються запакувати все, що ми знаємо про цей світ, цілий Всесвіт. Але, оскільки місця бракує, прекрасні речі часто стають схемами або тінями самих себе. Приміром, природничі науки — це про пізнання світу. Але вже у 5-6 класі учні кажуть, що природничі науки — це нудно, бо треба вивчити купу формул та незрозумілих назв. Якщо в початковій школі ще є місце для експериментів, для самостійного відкриття, то в середніх та старших класах дітей вчать, немов у церковній школі. Тобто підлітку треба завчити наукові постулати, прийняти їх на віру, а потім відтворювати. Ми чекаємо від них правильних відповідей замість того, щоб дати простір, в якому вони можуть бути так само допитливими, як у дошкільні роки. Тому учні не розвивають творчі здібності у шкільні роки, а поступово втрачають їх. І через це за креативністю підлітки поступаються 10-річним учням, згідно з дослідженнями.
Ті, хто цікавиться більше спортом та мистецтвом, мають вищі показники креативності. Тож ці заняття мають допомогти розвивати творчі здібності та емоційну сферу. Фізкультура — не лише для того, щоб учень був у кращій фізичній формі. Це саме той предмет, де можна навчити ризикувати, довіряти іншим, вибудовувати соціальні взаємини. Так само важливо навчати не співати та малювати, а взаємодіяти з іншими, пізнавати себе, виявляти через образи свої почуття.
Але краще це перенести на всі шкільні предмети. Фізика, математика, біологія — це не формули, а шанс навчитися мислити як науковець, експериментувати, ставити правильні запитання.
Відтак головне питання сучасної освіти — як навчити дітей м’яких навичок. Чимало батьків та вчителів досі вважають, що коли ми приділяємо цьому час, ми обділяємо учнів знаннями з науки, мови. Але когнітивні та соціально-емоційні навички — це не щось протилежне, вони доволі близькі. Дані наших досліджень доводять, що тим, хто розвинув допитливість і комунікабельність, легше йде математика. Ті, хто має розвинену креативність, краще пишуть есеї та проявляють себе на заняттях з мистецтва.
Такі тенденції дійсні й на рівні країн, доводять показники PISA. Наприклад, важливий для життя параметр: так зване мислення зростання, або внутрішній локус контролю. Це коли людина вважає, що саме вона відповідальна за свою долю, а її успіхи залежать від докладених зусиль, що все життя можна виходити за попередні рамки, навчатися. Такі люди значно частіше досягають мети, ніж ті, хто переконаний, що їхня доля залежить від обставин, а розвиток — від закладених від природи здібностей. І ось що демонструють опитування та результати PISA: якщо, скажімо, Естонія має високі показники щодо «мислення зростання», то й академічні успіхи їхніх школярів — одні з найкращих у світі. Такі діти також мають вище почуття власної ефективності, здатність виходити за межі зони комфорту та беруться за складніші завдання, менше бояться помилятися та експериментувати. І таких значних покращень досягти доволі легко. Адже мислення зростання — не особиста риса, а навичка, яку легко розвинути у школярів. Достатньо 10–12 уроків, щоб дати поштовх дітям дивитися на світ інакше.
Якщо ви почуєте, що діти знали математику краще першачками, ніж коли стали 15-річними, ви дуже здивуєтеся. Це неприродно. Але із психологічним добробутом усе саме так. Після завершення початкової школи душевний комфорт стрімко знижується, підлітки відчувають себе нещасними.
Які ж чинники визначають те, наскільки щасливою почувається дитина? Стресостійкість, оптимізм, енергійність учнів. Залишається їх розвинути у школярів.
Вплинути на ці якості… дивовижно просто, як доводять дослідження. Виявляється, вони дуже залежать від стосунків із учителями та батьками.
Щастя ваших учнів залежить не від того, що їм скажуть шкільні психологи, а від того, що відбувається у вашому класі, — підкреслив Андреас Шляйхер.
Учні, упевнені в тому, що вчитель добре знає їх, їхні інтереси, вірить у них, більш стійкі у житті, у них вищі допитливість, креативність, емпатія. Уявіть собі, як багато залежить від підтримки дорослих, уваги, присутності людей, яким не байдуже до дитини, які виявляють емоції!
Особливо гостра ситуація із психологічним комфортом у дівчат. З усіх соціально-емоційних навичок у 15-річних учениць значно гірші показники, ніж у 10-річних. До слова, стосовно гендерних особливостей. Освітяни здатні подолати значно більші виклики. Скажімо, донедавна у дівчат були значно гірші показники з математики. Але з того часу, як на це звернули увагу і намагалися вирівняти дітей, гендерна різниця майже зникла. Це стосується наук, проте цього не скажеш про соціально-емоційні навички, адже дівчата значно краще радять собі з емоціями, мають ліпші комунікативні навички (навіть коли вони погіршуються в підлітковому віці).
Школи звикли готувати учнів, які відтворюють те, що їм дають. Але на це здатні й роботи. У наш час треба плекати в дітях усе, що відрізняє їх від роботів та штучного інтелекту. Креативність, співпереживання, товариськість, уміння жити в мирі із собою та людьми довкола, здатність переносити невизначеність, емоційна стійкість — це те, що хочеться бачити в школярах. Знання людини, що забарвлені почуттями, відрізняються від знань штучного інтелекту. І майбутнє — саме за цими людськими якостями.
Люди не так давно усвідомили, що це не особистісні риси, а навички. М’які навички ХХ століття стали твердими навичками ХХІ. Це хороші прогностичні показники, чи досягне людина успіху в житті, як підтверджують дослідження OECD. Коли ми говоримо про те, наскільки в людей розвинені навички ХХІ століття, ми говоримо не лише про їхні долі, а й про якість демократії, про майбутнє життя в країні.
Пан Шляйхер побував у школах понад 100 країн і скрізь бачив одне й те саме: освіта залежить від стосунків. Інколи вчителька має два уроки на тиждень у класі, але ближча дітям, ніж та, яка викладає щодня. Усе, що ми вивчаємо, пов’язане зі стосунками, бо, наприклад, у більшості учнів якийсь предмет улюблений не через те, що вивчали, а через учителя, який викладав. Більшість спогадів про школу стосується ситуацій, взаємин, а не знань чи навичок.
У більшості країн усвідомлюють, що розвиток soft skills важливий. Але зазвичай за цим немає конкретики. Скажімо, коли пан Шляйхер запитує вчителів, чи важливі академічні показники, майже всі кажуть: звичайно, ми за цим слідкуємо. А коли йдеться про соціально-емоційні навички, заклади освіти їх ніяк не вимірюють, не перевіряють результат. Потрібно дати вчительству інструменти для цього, переконаний експерт, і це особливо важливо в умовах війни та в повоєнні роки.
Гарний вчитель майбутнього — не той, хто вміє добре навчати, а той, хто здатен бути ментором, коучем, давати приклад та заохочувати. Важливо не стільки те, що вчитель розповідає учням, скільки те, як він це робить. Кращі школи майбутнього — вибудовування містків до інших шкіл, країн, бізнесу.
У багатьох країнах вже прийшли до того, що вчитель має будувати стосунки з кожним учнем. Приміром, в Естонії третину часу учні з учителями проводять поза стінами школи. Педагоги мають цей час, аби краще пізнати дітей, дати їм підтримку, більше поспілкуватися.
У Китаї відвідав школу, де двічі на тиждень вчителька телефонує батькам кожного учня. І не для того, щоб щось швидко повідомити, а поспілкуватися, дізнатися про життя родини, розповісти про ситуації, що пов’язані не з навчанням, а зі стосунками в класі, життєвим досвідом за цей тиждень. Вчителька здивувалася, коли їй сказали, що це величезне додаткове навантаження. Вона вважає, що це частина її роботи, без якої вона не встигне зрозуміти кожну дитину.
Але перш ніж чогось очікувати від учителя, про нього слід подбати. Важко говорити про добробут учнів, якщо в нас немає добробуту та захищеності вчителів.
Майбутнє за тими системами освіти, де більше цінуються не гаджети та приміщення, а люди та процеси. Що найбільше впливало на відчуття задоволеності вчителів від роботи? Дивно, але це не заробітна плата. Один із найбільших чинників — колектив, колеги, з якими працюють, а також бажання бути частиною школи, де цінуються інновації, де вчитель має чимало свободи створювати те, що хоче. Ці умови можна створити вже зараз, не потрібні великі кошти або час. Найкращі ідеї народжуються в класах, у конкретних вчителів, поширюються спільнотою, а не спускаються згори. Тож кожен може спробувати взяти цю відповідальність, долучитися до створення такої школи, яка буде гідною базою для дітей, яким жити в майбутньому.
{{read_more|Читайте також| 2952, 5535}}
Джерело фото Освіторія
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram