Ебіґейл Періш-Крейґ – психологиня, голова і радниця служби для студентів з інвалідністю в Мак’юенському університеті в канадській провінції Альберта. В її команді восьмеро осіб, і їхнє завдання – полегшити людям з інвалідністю доступ до вищої освіти. В Україну вона приїхала на форум «Доступ осіб з інвалідністю до вищої освіти» в Українському католицькому університеті. Ми поспілкувалися з Ебіґейл про її роботу, психічні захворювання як різновид інвалідності та необхідність особливого підходу до кожного.
Я почала працювати з людьми з інвалідністю з двох причин. Насамперед мене завжди захоплювала освіта, зокрема дуже важливим вважаю навчання в університеті. Друга причина – мій чоловік. У нього травма хребта, тож він пересувається на інвалідному візку. Коли я зустріла його, то стала ще ближчою до спільноти людей з інвалідністю. Тоді на власні очі побачила ті бар'єри, з якими доводиться жити людям з інвалідністю. Я заохочувала свого чоловіка отримати вищу освіту. Дивлячись на нього, я зрозуміла, що хочу працювати в цьому напрямку. У мене були ідеї й досвід роботи психологом та реабілітологом.
Це також питання ставлення інших до людей з інвалідністю. Перша студентка, з якою я почала працювати у 1991 році, була незрячою. Дівчина вчилася на програмі «Реабілітаційні практики». Я думала, що це буде легко, бо там вчать працювати з такими, як вона. Але, з’ясувалося, що двоє її одногрупниць також мають проблеми з зором, правда, зовсім інші. Отже, троє студенток в одній групі з абсолютно різними рівнями зору, відповідно, й різними потребами. Я була шокована, коли дізналася, що викладач без попередження дав їм тест, але не подумав, що до цих студенток потрібен різний підхід. Наша служба не була до цього готова. Коли ми обговорювали цей випадок усі разом, викладач заявив, що не розуміє, чому має якось допомагати студентам або нам. І за рік ми змінили його думку. Одна з цих студенток, незряча, дуже розумна, зараз є віце-президенткою великої компанії у Канаді. У неї були складні стосунки з цим викладачем. Однак, коли він уперше побачив цю студентку в роботі, змінив своє бачення. Тепер вони найкращі друзі. Іноді просто треба бути наполегливим і впертим.
Є багато способів думати про інвалідність. Тому студенти надають нам документи, які підтверджують інвалідність за термінологією, що використовується в канадській медицині. Коли ми виявляємо, що студент не дає ради навчанню самостійно, надаємо допомогу. Це технічна підтримка, певні послуги або ж можливості для пристосування у просторі. Якщо я вирішую, що студентові необхідне певне технічне забезпечення, то передаю свій запит колегам. Вони звертаються до експертів у відповідній галузі. Якщо їм потрібна певна послуга, наприклад, для тих, у кого проблеми зі слухом – сурдоперекладач, то я їх скеровую до мого координатора служб підрозділу глухих. Той наймає перекладачів для роботи зі студентами та укладає їхній графік.
Фото: hrmagazine.co.uk
Іноді ми організовуємо зустрічі із академічним стратегом – людиною, яка розуміє, як фізична вада впливає на спроможність сприймати інформацію. Він допомагає їм оптимізувати навчання. Часто студентам необхідний додатковий час для написання іспиту. Є багато причин, чому студент з інвалідністю потребує більше часу для виконання завдань, ніж інші. Але це не стосується всіх людей з інвалідністю. Тому, щоб отримати таку послугу, студенти мають спершу довести потребу.
Зараз я намагаюся заохотити викладачів, щоб студент був максимально наближений до них. Наші співробітники також намагаються мінімізувати бар`єри у їхньому спілкуванні.
Студенти подають заявку на звичайні програми, тож вони повинні відповідати загальним вимогам вступу. Але тест має бути в доступній формі, наприклад, люди з вадами зору пишуть його шрифтом Брайля. За результатами випробування їх зараховують до програми.
При вступі в університет людина заповнює анкету. Раніше там був пункт «чи маєте ви інвалідність?». Студенти вважали, що це їх дискримінує, й відмовлялись давати ствердну відповідь. Тому для університету дуже важливо встановити політику неупередженого ставлення до людей з інвалідністю. Якщо ви відповідаєте загальним вимогам вступу, ми приймаємо вас. Але якщо потрібна допомога, мусите звернутися до нашої служби. Тому студенти часто знаходять нас самі. Варто робити це заздалегідь, щоб ми мали достатньо часу на пошук необхідних ресурсів.
Але є багато студентів, які мають ззовні невидиму інвалідність. Зазвичай вони думають, що можуть впоратися самотужки. Розпочинають навчання, зустрічаються з певними труднощами, розуміють, що потрібна допомога. І аж тоді приходять до нас. У нашому університеті є вимога, що кожен викладач повинен надати студенту програму курсу в перший день навчання. Це фактично договір між студентом та навчальним закладом.
Приблизно тридцять відсотків студентів звертаються до служби і планують все заздалегідь за нашими рекомендаціями. Ще третина приходить від викладачів, які зауважили, що ефективність студента не відповідає його здібностям. Решта змушені прийти, коли чують від своїх одногрупників: «О, ви повинні поговорити з цією службою, вони допоможуть вам».
Фото: Ярина Семчишин
Я здивована, як багато наших студентів стикаються з такими проблемами, як розлад гіперактивності з дефіцитом уваги. Це часто викликає труднощі з навчанням. Набагато більше людей виявляють ці проблеми зараз, порівняно з кількома роками назад, бо з’явились досконаліші системи діагностування цих розладів.
За останні п'ять років кількість студентів, яким потрібна наша допомога, стрімко зросла.Здебільшого, це люди з психічними захворюваннями, такими як тривожний розлад, депресія, біполярні розлади, розлад аутистичного спектру. І це також інвалідність. Зараз активізується рух, що спонукає людей розповідати про свої психічні проблеми.
Люди, яким зараз сорок-шістдесят років, під час вступу в університет уперше переживали те, що ми називаємо психотичним досвідом, зміною в неврології головного мозку. Це, як правило, шизофренія та будь-які типи галюцинацій. З такими захворюваннями вони могли не вижити в університеті в той час. Їх поведінка була незвичною, а відповідного лікування не було. Тому вони просто занепадали духом і втрачали можливість отримати освіту. Я зустріла кількох таких людей двадцять років потому. Їх продіагностували і лікують медикаментами. Вони все ще мріють отримати вищу освіту, адже це завжди було їхньою метою. Так сумно бачити, скільки ці люди втратили, тому що їх просто не зрозуміли в потрібний час.
Як нам відомо, принаймні 20% населення Канади переживає серйозні психічні захворювання в певний момент свого життя. Але я думаю, що через десять років ми зможемо стверджувати, що це навіть 50% населення. Адже мало не кожен із нас у певний час відчував тривогу або боровся з депресією.
Деякі студенти бувають настільки морально нестабільними, що можуть навіть травмувати себе. Ми скеровуємо їх до лікарні, де вони залишаються деякий час. Я працювала з кількома такими студентами. Посеред навчального року їм довелося провести в лікарні приблизно тиждень. Потім вони повернулись і закінчили навчання. Звичайно, ці студенти пропустили частину програми, але вони не втратили всього.
Фото: JERRY LARA / San Antonio Express-News
Я хочу бути обережною з узагальненнями, тому що ми ставимося до кожної людини як до індивіда і розробляємо окремий план. Але так, найбільш очевидними проблемами є фізична доступність до навколишнього середовища. Тобто людина на інвалідному візку, з ходунками чи милицями має легко діставатися до університетського містечка. Для цього потрібен зручний транспорт. Потім вона має без труднощів потрапляти в будівлю.
Є над чим працювати і всередині. Наприклад, людям на інвалідних візках для доступу до ванни потрібні поручні. Варто звернути увагу, коли ви заходите в аудиторію, чи вам легко переміщати стілець, щоб сісти за тим чи іншим столом або партою. Різні люди сидять на різній висоті, дехто потребує регульованих стільців.
Я працювала зі студенткою, яка не використовує інвалідне крісло, але не може сидіти довго, мусить стояти. До того ж вона дуже висока. Таке в моїй практиці вперше. Що ми зробили? Елементарно збудували платформу з картонних коробок в кожній аудиторії, щоб вона могла стоячи працювати за столом потрібної висоти. Тепер моя команда збирається зробити регульовані столи для неї в усіх аудиторіях. Дотепер картонна коробка працювала нормально. Але ми маємо постійно розвиватися відповідно до індивідуальних потреб.
Ми не можемо вважати, що всім, хто має втрату слуху, потрібна однакова підтримка. Є чотири ступені глухоти: м'який, середній, тяжкий і глибокий. Багато зі студентів, у яких проблеми зі слухом, закінчили звичайну школу, пережили хірургічне втручання. Їм встановили кохлеарний імплантат (електронний пристрій, який допомагає проводити відчуття звуків особам, які не мають слуху або мають дуже знижений слух; його часто називають біонічним вухом, – ред.). Окрім того, з ними працюють логопеди і аудіологи. Якщо вони не використовують мову жестів, але потребують допомоги в отриманні інформації з лекцій, ми зазвичай використовуємо доступ до перекладу в режимі реального часу.
На лекції все записують з допомогою спеціальної машини, яка швидко транскрибує сказане. З цього пристрою інформація передається на комп'ютер, студент бачить усе, про що йдеться під час заняття, і таким чином сприймає інформацію. Але є багато інших людей із різним ступенем втрати слуху, які використовують систему, що дозволяє змінити гучність голосу. Таким чином вони чують лекцію.
Навчання у групі глухих студентів та студентів із зниженим слухом. Фото: postandcourier.com
Для незрячих студентів або тих, що мають поганий зір, як правило, можливість читання книг – це найважливіше пристосування, якого вони потребують. Натомість ми отримуємо або створюємо доступ до своїх друкованих матеріалів у цифровому форматі, а потім використовуємо комп'ютерні технології, які перетворюють друк на мову, щоб вони слухали це або ж читали через шрифт Брайля. Ми можемо й роздрукувати ці матеріали, але на це йде дуже багато часу і ресурсів, такі книжки важко носити. Більшість завантажує файли на свій комп'ютер, а потім користуються пристроєм, яке називається брайлівським дисплеєм.
Щоб полегшити інтеграцію людей з інвалідністю в суспільство, необхідно здійснити міні-революцію – зламати усталені стереотипи. Інвалідність як явище торкається фактично кожного з нас: друзі, родичі, знайомі, колеги. Що більше людей говоритимуть про це, то простіше буде людям з інвалідністю долати комунікаційні бар’єри. У спільноти людей з інвалідністю має бути своя представницька група, яка відстоюватиме їхні інтереси та захищатиме права. Натомість суспільство теж повинне їх підтримувати.
Автори: Ярина Семчишин, Марія Глушко