Із появою концепції “Нової української школи”, згідно з якою саме дитина стає орієнтиром у побудові освітнього процесу, виникає питання, чи дійсно дорослі готові морально й інституційно дослухатися до потреб дитини? Разом із тим, щороку все більше й більше батьків обирають вибудову власної освітньої траєкторії для своїх дітей. Що це: супротив державним стандартам освіти чи формування рівноправної альтернативи? Під час панельної дискусії, яка пройшла в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, діти разом із дорослими обговорили свої дитячі потреби, можливість самостійно обрати формат і темп навчання, мати право вибору та право на відстоювання своїх свобод. Джерело: http://womo.ua/rivnist/
Для мене поняття рівності заключається у тому, щоб спілкуватися із вчителем вільно. Тобто мати змогу поговорити із ним на будь-яку тему. Звичайно, на уроці він повинен бути вчителем — вимогливим, авторитетним, — але під час перерви він має бути мені другом, якому я міг би розказати про свої проблеми або про свої досягнення. Ще нерівність у школі між вчителями та дітьми виражається у тому, що вчителі обмежують дітей. Наприклад, мене декілька разів не випускали із класу, коли я просто хотів вийти, щоб попити води. Це неприпустимо! Це звичайні фізичні потреби, які діти мають право задовольнити. І ще не розумію, чому для вчителів передбачено окрема туалетна кімната? Якби вони користувалися тим самим туалетом, що й учні, вони б побачили, що там брудно й вплинули б на те, щоб там ретельніше прибирали.
Вчителі на мають права відбирати телефони та взагалі будь-яку приватну власність дітей. Я читав Закон України й знаю, що такі дії — його порушення. Отже, коли у мене намагалися відібрати телефон, я сказав вчительці, що вона може покарання за це понести. А ще вважаю, що вчитель має дозволяти дітям на уроці поводитись природньо, не має їх цькувати, має ставитися до них, як друг. От наша вчителька англійської із нами спілкувалася на рівних, тому її предмет добре знали всі, бо нам подобалося бути у її товаристві.
Щодо права обирати програму, скажу, що я — за. Я професійно займаюся музикою, граю на саксофоні, отже навіщо мені витрачати щотижня 45 хвилин на урок музики у школі, який мені нічого не дасть? Краще б я приділив увагу іншому предмету, щоб вивчати його поглиблено. Також вважаю, що правильним було б змішувати класи, тобто на математиці ти займаєшся в класі «А», а українською мовою — у класі «Б». Зміна оточення є корисною, ти набуваєш різного досвіду спілкування, а ще це б могло запобігти буллінгу.
У мене є досвід порушення прав вчителями, й також є досвід буллінгу. Я впевнена, що вирішити ці проблеми можна у діалозі. Саме тому я відвідую тренінги та вчуся на фасилітатора, й тому я вирішила організувати Простір вільних думок, де б кожен — діти, батьки, вчителі, — могли б висловитися про те, що їх не влаштовує. Бо всі говорять лише про плюси, але ніхто не говорить про мінуси, ніхто з дітей не скаржиться на вчителів, тому що знають, що не будуть почутими. А моя мета зробити так, щоб усі сторони чули одна одну. Важливо донести до дітей думку про те, що коли вони відстоюють свої права, то тим самим беруть на себе відповідальність — за дотримання встановлених ними правил, за вибір, який вони роблять.
Щодо буллінгу, то запобігти йому можна, попередивши його. Треба розповідати дітям, чому це погано, чому це не круто, чому люди, які відрізняються чимось від них, є такими ж унікальними, що інакшість — це класно. У мене є знайомий 15-річний хлопець, у якого ДЦП. Я б залюбки спілкувалася б із ним частіше, аби мала знання як коректно це робити, як не образити його ненароком, які теми зачіпати в розмові, а які — ні. Знання щодо інклюзії теж дуже потрібні школярам, так само як і обізнаність про буллінг і його негативні наслідки.
Я не можу говорити про недоліки державних шкіл, бо ніколи в них не навчалася. У моїй школі я не відчуваю якогось тиску із боку вчителів. Є вчителі із якими я спілкуюся на рівних, а є такі, які ставляться дещо зверхньо, як до малечі, яка нічого не розуміє. Звичайно, мені б хотілося, щоб до мене ставилися, як до дорослої людини, і щоб розповідали дітям про їх права, десь починаючи із 10 років. А щодо конфліктів із іншими учнями, то вважаю, що дорослі не повинні у них втручатися. Діти самі мають вирішувати конфлікти, бо у дорослому житті їм це все одно доведеться робити самотужки. Це теж є рівність.
У моїй школі навчалися декілька дітей із інвалідністю, і було важко спілкуватися — і їм із звичайними дітьми, і звичайним дітям із ними. Тому я вважаю, що вони мають навчатися у спеціальних школах. Але ставилися усі учні до них нормально. Ніхто не цькував їх. Навпаки, буллінг був направлений на звичайних дітей. І ось тут вчителі мають втручатися, бо порушуються права дитини іншими дітьми. Але самі вони наші права не повинні порушувати, повинні нас поважати. Й ми теж повинні ставитися до них із повагою, тоді це і буде рівність. Я не розумію того, коли учні поводяться чемно із вчителем, а поза очі кажуть про нього щось погане. Ставлення один до одного має бути чесним.
Отже, для дітей є прийнятним спілкування на рівних, право на власність, відчуття особистого простору, право на вибір, яким предметам приділяти більше уваги, психологічна допомога у вирішенні проблеми буллінгу, та необхідність інклюзивної освіти. А що з цього приводу думають дорослі? Про це вони висловилися у другій частині панельної дискусії.
Бути рівними 100-відсотково із дітьми дорослі ніколи не зможуть, тому, що виконують зовсім інші соціальні ролі, мають набагато більшу відповідальність. Але дослухатися до дітей їм необхідно. У той самий час діти мають розуміти, що коли вчителі працюють по 20 — 30 років за однією методикою, коли вони змушені дотримуватися чітких норм та правил, у них поступово зникає ота творча іскра, яка має запалювати учнів, викликаючи цікавість до знань. Це називається «професійне вигорання». Клим казав про психологічну підтримку з боку вчителів, отже хочу наголосити, що самим вчителям вона так само потрібна. Тож, не ображайтеся на них, ставтеся толерантніше й намагайтеся вступити до діалогу.
Одна експертка, побачивши нашу навчальну програму, зауважила, а чи ви самі її укладали, чи долучали дітей? Я сказала, що самі, а вона мені відповіла: «Я так не працюю», — й опитала всіх дітей, чим вони хотіли займатися, що та як хотіли б робити. І ось нова програма вийшла набагато кращою і більше сподобалася дітям, бо відповідала їх потребам. Справа у тому, що МОН не радиться ані із дітьми, ані із вчителями, коли укладає навчальні програми. Тому тут не може йтися про рівність. Але існують певні правила, яких мають дотримуватися і вчителі, і діти. Ось домовитися про правила, встановити їх разом — це і буде шлях до рівності.
Я навчалася у звичайній школі і знаю все про її вади, отже коли настав час моїм дітям йти до школи, я це питання вирішила просто — обрала роль не лише мами, а й вчителя. Школа у нас маленька, тому ми маємо змогу приділити увагу кожному учневі та його проблемам. Одного разу учениця припинила виконувати домашні завдання, ми зібрали її однокласників і влаштували мозковий штурм, чому вона так чинить, адже сама дівчинка не могла цього пояснити. Таке спілкування допомогло виявити та вирішити проблему. Й вона надалі — старанна учениця. Також ми із дітьми уклали та підписали договір, де обговорили правила поведінки у школі: що дозволено робити учням, а що — вчителям. Так, це не офіційний документ, але він дав дітям відчуття контролю, поваги та рівноправного ставлення до них дорослих.
Я згоден із тим, що рівності не можна досягти із дітьми повною мірою, але можна й треба пояснювати, що таке рівність. Отже рівність — це чітке усвідомлення того, що ви несете відповідальність за те, що робите, і що дорослі також за це несуть відповідальність. Це усвідомлення того, що дотримання певних поведінкових правил, має на меті коригувати дії таким чином, щоб не порушувати та не утискати права один одного.
Щодо вибору навчальної програми, повірте, МОН із директорами шкіл теж не радиться, але концепція Нової української школи дає змогу експериментувати, даючи дітям вибір, за якою системою навчатися, навіть у рамках державної школи. І це правильно.
Стосовно буллінгу скажу, що я й сам бив однокласників, і вони мене били. Для мене це було нормально. Мені ніхто не пояснив, що це — не правильно. Мені казали, що це погано. Відчуваєте різницю між «погано» та «неправильно»? Я не пишаюся тими вчинками, але тепер намагаюся попереджати буллінг. Щодо утиску прав вчителями, так, було й таке. Але моя відповідь їм була наступною — я став найкращим в Україні серед учнів, вигравши всеукраїнську олімпіаду з історії. І після цього вони більше нічного не могли мені зробити. Я хочу сказати, що зверхнє ставлення може бути навіть сильним мотиватором. Але треба прагнути взаємної поваги.
Автор: Іра Керст
Фото: Docudays UA