Про хоусмкулінг (навчання вдома) часто можна почути, що це втеча від реальності, тепличні умови, а діти ростуть неготовими до життя. Як це насправді – до Києва приїхали розповісти люди, які вивчили дітей вдома ще 20-30 років тому в Канаді. На дискусії “Homeschooling в Канаді та Україні, що спільного?” батьки українських та канадських хоусмкулерів розповіли про навчання своїх дітей і про те, чому вони втекли зі звичайних шкіл.
СТЕФАНІ ДЖЕКСОН, мама п’ятьох хоумскулерів, співпрацює з урядом своєї провінції і захищає права родин, чиї діти навчаються вдома
Ми не робили школу вдома, не використовували шкільну програму. Але докладали зусиль, щоб створити атмосферу, яка б давала можливості для навчання. Ми досліджували і грали, відвідували заводи й ферми, вибудовували зв’язки з людьми, які могли забезпечити знання з реального світу. Роль цих людей – більша за мою.
Бувало складно. Інколи я була не дуже хорошим вчителем, але, сподіваюсь – була хорошою мамою. Усі наші діти різні. Найстарший син отримав 250 тисяч доларів стипендії на навчання в хорошому університеті. Інший син теж отримав стипендію на навчання. Донька закінчила школу і стала професійним фотографом. І дві дівчинки досі вдома.
Коли я озираюсь, то бачу: дитину, яка хоче навчатися; дитину, яка не може висидіти за партою; дівчинку, яка має проблеми з мовленням, і їй важко читати (у школі її б помістили в спеціальний клас), але коли вона закінчила університет, то була в списку найкращих; дівчинку, яка часто хворіла і в школі не встигала б; і наймолодшу дитину, яка обожнює вчитися, але не любить читати, і для навчання їй потрібні активні вправи.
А тепер уявіть одного вчителя на тридцять дітей у класі, де в кожного особливості. Неможливо вимагати від вчителя викластися на всі сто для кожного з учнів. І оскільки це мої діти, і ніхто їх не любить і не знає краще за мене, я також у змозі задовольнити їхні потреби, як ніхто інший.
Важливим компонентом навчання вдома є розвитком характеру і стосунків з дитиною. Коли дитина почувається в безпеці, відчуває, що її приймають такою, якою вона є, – вона відкритіша до нової інформації.
Коли мій старший син пішов до університету, був один викладач, який сказав: “Я знаю, що тобі не пощастило, бо ти вчився вдома, але в тебе краще розвинуте критичне мислення”. Але я хочу його запитати, чому не пощастило? Я можу роками навчати дітей фактів або ж можу вчити ставити правильні запитання. Можу навчити шукати відповіді й критично сприймати інформацію. Це і є життя в реальному світі.
Коли діти народилися, ми вирішили, що я залишуся вдома. Але важливо зрозуміти, чи ви бажаєте залишитися з дітьми і відчуваєте, що це не жертва. Бо ваше почуття і ставлення до навчання вдома великою мірою матиме вплив на якість і зміст навчання.
БЕВ та ДЖЕРАЛЬД Х’ЮБНЕРИ – раніше були залучені до національних адвокаційних кампаній домашньої освіти по всій Канаді та займали керівні посади в організаціях домашньої освіти понад 30 років.
БЕВ Х’ЮБНЕР, мама двох дітей-хоумскулерів
Ми почали освіту вдома дуже давно. Наша старша донька вчасно почала говорити, ходити й добре розвивалася. Натомість сину вчитися було важко. Ходити він почав у півтора роки, говорити – у три. Ми боялися, що в школі він потрапить до класу для дітей з затримкою розвитку.
Якось наш друг, який знав нашу ситуацію, дав почитати книжку про домашню освіту. Ми прочитали, і нам сподобалося. Тож ми купили ще книжок. І ще. Одна з них мала назву “Краще пізно, ніж рано”. Автор писав, наскільки важливим є фізичний розвиток дітей, які починають навчатися в школі.
Ми почали навчати дітей вдома через сина. Подумали, якщо це добре для нього, то й для доньки буде так. Я залишилася вдома, і треба було обережно ставитися до грошей, бо працював лише чоловік. Мені надзвичайно подобалося бути з дітьми і вчити їх. Коли сину було майже сім, він почав читати. Оскільки я трохи відклали початок навчання, йому воно давалося досить легко.
Ми думали, можливо, це триватиме рік чи два, але оскільки нам сподобалися стосунки, які складалися з дітьми, а процес був захопливим, ми вирішили продовжувати вчити дітей вдома.
І разом з дітьми вчилися всього необхідного. У середній школі моя донька успішно навчалася за підручниками й сама навчилася вчитися. Сину було важче, але я допомогла йому опанувати шкільний курс. Під час навчання сам на сам матеріал засвоюється краще. Діти успішно закінчили дванадцять років навчання. Донька пішла навчатися в коледж, а потім – в університет, вийшла заміж за хоумскулера. Вони народили нам чотирьох онуків, які навчаються вдома. Наш син не пішов до університету, але він має дуже хорошу роботу, купив будинок і машину. Ми щасливі, що навчали дітей вдома.
ДЖЕРАЛЬД Х’ЮБНЕР, голова правління HsldaCanada (Асоціації правового захисту домашньої освіти Канади) та Канадійського Центру Домашньої Освіти
Освіту двох наших дітей ми забезпечили вдома. Вражає, наскільки цей рух розвивається в масштабах світу. Питання, які турбують всіх, – однакові: як бути з соціалізацією, як мотивувати дітей, як знати, що батьки роблять достатньо. Я вірю, що хоумскулінг є правом, яке мають усі люди.
Ви припускаєте, що школа – це реальний світ. Але дайте відповідь: чи ви живете в реальному світі, коли взаємодієте з людьми в закритому і контрольованому просторі? Чи це реальний світ, де ви повинні спілкуватися з людьми, на шість місяців старшими чи молодшими? Це, може, світ, в якому ви зараз живете? Насправді ми живемо у світі з різними людьми. Але якимось чином існує припущення, що школа готує до успішного функціонування у світі.
Є дослідження щодо соціалізації, які показують, що хоумскулери не мають проблем з соціалізацією. Їхні комунікаційні навички перебувають на високому рівні. І ці діти ймовірніше стають лідерами і підприємцями. Чому? Бо вони живуть у реальному світі. Дослідження показують, що ці діти мають ширше коло спілкування, ніж школярі.
Навчання дитини вдома вимагає гнучкості. Якщо обоє батьків працюють, то мають бути гнучкими, щоб вибудовувати відповідним чином графік. І дехто скаже, що це самопожертва. Але інші скажуть, що це додаткова можливість. Звичайно, ця можливість може бути дорогою. І ви не купите нове авто, як сусіди. Але коли діти вивчаться, і ви побачите результати своєї праці – нова сусідська машина вже розвалиться.
Ми бачимо нашого сина і бачимо, що він може все. Тому що він навчився вчитися. Нам здається, це варто всього того, що ми колись не купили. Зрештою, ми вже й не пам’ятаємо, від чого відмовилися. Бо це неважливо.
ОЛЕНА ШУЛЬГА, менеджер проектів краудфандингової платформи для шкільних проектів GoFundEd, мама хоумскулера Нікіти (закінчує сьомий клас, співавтор проекту “Компола”)
Фото: Facebook-сторінка Международный книжный фестиваль Зеленая волна
Ми з чоловіком намагалися розповісти сину про різні можливості й вибудувати рівень, якого він може досягнути своїми можливостями. У п’ятому класі в мене виникли питання, чи дає школа все, що треба.
Влітку син потрапив у лабораторію, де діти робили електронні капці, готували проект і виставляли його на краудфандинг. Ціле літо Нікіта провів у лабораторії. Замість відпочивати – працював. І багато речей, потрібність яких ми з чоловіком намагалися донести раніше, – син почав робити сам. Ми побачили відмінність проектного навчання – тут немає “вір і вчи, бо через роки тобі знадобляться знання”.
У шостому класі Нікіта з однокласницею вирішили зробити екологічний проект – переробляти відходи зі шкільної їдальні в компостерах. Треба було зібрати кошти, виставити на краудфандинг. Не гратися, а працювати. Рік робили. Вчителька української мови помітила, що Нікіта почав добре писати твори. Я розумію, що це тому, що він тренується. Говорити українською почав краще, хоч до того дуже погано говорив.
Проект дав йому розвиток – а не школа. І ми подумали: чи потрібна вона йому?
Хоумскулінг – це не втеча. Це просто інший варіант. Можливо, ми ризикуємо, але школа – такий самий ризик. Бо вчителі не розуміють, яка освіта буде через десять років і, можливо, навчають зовсім не в тому напрямі.
Спробувати хоумскулінг – комфортно, бо ти нічого не втрачаєш. Можеш просто знайти свій шлях. За рік у нас не було ідеального розкладу, але виявилося, що дитина хоче набагато більше часу присвячувати музиці, на яку раніше його бракувало. Тепер син займається анімацією і трошки програмуванням. Це та сама інформатика, але в нормальному форматі.
Коли ми почали навчатися вдома, то розділили з чоловіком обов’язки. Спершу думали, що наших знань вистачає на сьомий клас. Математику, фізику, хімію я взяла на себе, бо в мене така освіта. Біологію, географію, історію – чоловік. Поділилися так, щоб обоє могли працювати. Англійську син вивчає приватно. Зараз ми вже винаймаємо людей, які з ним займаються.
МАРИНА КАФТАН, журналіст, провідний фахівець із управління проектами та програмами “Мистецького арсеналу”, голова громадської організації “Медіана”, що займається впровадженням медіаосвіти; мама хоумскулерки Дарини (9 клас, навчається вдома два роки).
Фото з Facebook-сторінки Марини Кафтан
Мій шкільний досвід був поганим. На випускному я плакала з радості, що більше не треба йти в школу. Свою доньку я віддала в перший клас. Вона завжди вчилася легко, але не підходить для школи за темпераментом, бо повільна, багато спить і мріє. Не любить робити все швидко і вранці. А школа створена для жайворонків. Усі погані оцінки, які приносила донька, були через те, що вона хотіла спати, задумалась чи забула зошит. Це не мало зв’язку з академічними успіхами. Я думала, що вона звикне, підросте – і стане легше. Певною мірою так і було.
Але почалася середня школа і залякування: “Якщо будете погано вчитися зараз – не зможете скласти іспити”. Комусь це нормально, а для моєї дитини – стрес. Емоційно діти виснажені й нещасні. І це вважається нормальним для школяра 11-13 років. Посеред шостого класу донька сказала, що час з цим зав’язувати. Ми дотягли рік до кінця і пішли на домашнє навчання. Вона як вчилася, так і вчиться – без проблем. Але тепер вона спокійна і щаслива, з купою занять за межами школи.
Ми живемо вдвох. У мене немає досвіду ділити обов’язки. Я не знаю, що вчить моя дитина зараз, немає відчуття, що щось не виходить. Моя суперсила в тому, що я навчила дитину вчитися. Далі вона сама.
Не всяка робота дозволяє вільний графік, чи працювати вдома. Не всяка дитина, яку ви залишите вдома, буде вчитися. Діти різні.
Але кожна дитина має право на комфортне існування. Якщо для вас важливо висипатися – ви маєте це робити. Якщо хочете спілкуватися з десятками людей – прошу. Але якщо вам комфортно сидіти в куточку і робити зайчиків з пластиліну – ви маєте право. І це не означає, що з вами щось не так. Школа – це величезна інституція, і вчитель не може пропонувати різні траєкторії навчання для кожного.