Освіта є одним з основних прав людини, вона впливає на успіхи суспільства, підвищує соціальний капітал та економічний ріст, але не тільки, бо освіта сприяє індивідуальній свободі людини, головним чином через покращення її економічної ситуації на ринку праці. Експериментальні дані з Гондураса, Індонезії, Філіппін, Великобританії, США, підтверджують: підвищення рівня освіти людини веде до підвищення її доходів. Дослідники погоджуються із цією тезою, бо люди з вищим рівнем освіти мають краще здоров’я, приймають кращі рішення, живуть довше. Проте, для того щоб освіта стала запорукою зростання соціального капіталу та економічного росту країн, їй потрібна політична підтримка урядів. Чому важливими є саме політичні рішення? Тому що, як ми бачимо, одна тільки освіта не може впоратись, наприклад, з непрямою дискримінацією жінок у вигляді «скляної стелі«, коли їм не вдається потрапити на вищі посади, або «скляних стін» — коли жінки не можуть потрапити у так звані «чоловічі» професії. Тут без політичних рішень не обійтись. І не дивлячись на те, що освіта тепер охоплює значно більшу кількість людей, ніж 50 років тому (у 1945 році в Індонезії тільки 5% населення вміло читати і писати, в 2015 році — 95%), бідність, гендерні, етнічні ознаки, стан здоров’я — все ще лишаються перепонами на шляху багатьох людей до отримання повноцінної освіти.
Чому ми стали свідками затяжної освітньої кризи? Чому діти, які ніби й навчаються в школах, по факту лишаються неосвіченими? Відвідування школи не дорівнює отриманню освіти. У Кенії, Танзанії, Уганді три чверті учнів третього класу, яким було запропоновано прочитати просте речення, наприклад, «Песика звуть Паппі», не зрозуміли його. І хоча в деяких бідних країнах, наприклад, в Бразилії, рівень знань і навичок підлітків підвищився, але бразильські школярі досягнуть рівня школярів і розвинутих з країн лише за 75 років. Відвідування школи без отримання знань — не тільки втрачена можливість, а ще й велика несправедливість, оскільки такий стан речей позбавляє дітей можливості розкрити свій потенціал. Дослідження академічних знань і навичок учнів різних країн PISA* з 2003 року, демонструє що за 15 років медіанне** збільшення середнього національного показника між кожним наступним дослідженням дорівнювало нулю. Чому так відбувається? Соціологи виділяють п’ять основних причин:
1. Діти приходять до школи непідготовленими до навчання. Бідність, хвороби, низький рівень батьківської турботи, несприятливе зовнішнє середовище перешкоджають навчанню дітей дошкільного віку. У деяких країнах діти із заможних сімей у віці 3-5 років удвічі здібніші у розпізнаванні літер, ніж діти того ж віку із бідних сімей.
2. У вчителів часто не вистачає навичок або мотивації до ефективного викладання. У США ті діти, які мають найкращих вчителів, засвоюють знання втричі швидше. А у країнах, що розвиваються, підготовка вчителя може мати для дітей ще більше значення. Даний висновок не про те, щоб покласти провину за неуспішність дітей на педагогів, а для того, щоб привернути увагу до того, як системи освіти знижують її ж якість через неспроможність підтримати вчителів.
3. Школам часто не вистачає ресурсів. Громадськість вважає, що проблеми якості освіти обумовлені недоліками у забезпеченні шкіл навчальними матеріалами та обладнанням, наприклад, коли замало підручників чи вчителі не володіють новітніми освітніми технологіями. Однак ресурси, виділені на подолання цих недоліків, іноді не доходять до тих, кому вони потрібні: нові підручники збирають пилюку у коморі, як виявилось у Сьєрра-Леоне. Або як в Бразилії: запустили програму «Ноутбук — кожному учневі», а вчителі доповідають, що при викладанні на уроках ними не користуються.
4. Незадовільне керівництво навчальними закладами часто є причиною зниження якості навчання. Дослідження демонструють, що школи у країнах, що розвиваються, частіше страждають від неефективного керівництва, ніж школи у розвинутих країнах і навіть ніж бізнес-системи у тих самих країнах. Керівництво школою неефективне, коли не допомагає вчителям вирішувати проблеми, не консультує їх з питань викладання, не ставить пріоритетною ціллю навчання. Крім того, в багатьох країнах школи не мають реальної автономії, а громадськість не може впливати на те, що відбувається в класах.
5. Як не дивно, але серед глибинних причин освітньої кризи є незорієнтованість інтересів учасників системи освіти на навчання. Політики бажають зберегти свою владу, тому під час спроби подолати освітні проблеми можуть приймати рішення на користь тих чи інших груп населення, на підтримку яких сподіваються. Для чиновників задоволення інтересів політиків означає збереження робочого місця, те саме стосується і вчителів.
1. Оцінювати якість освіти, розглядаючи це як серйозну задачу. Розроблені системи оцінки досягнень повинні бути також спрямовані на виявлення прихованих форм соціальної ізоляції, допомагати у обгрунтованому виборі освітніх політик та відслідковуванні прогресу.
2. Школи повинні працювати в інтересах усіх учнів, для цього необхідно налагодити тісний взаємозв’язок між викладанням та отриманням знань в класі. Потрібно вивчати та імплементувати освітні інновації.
3. Підтримувати учнів з соціально незахищених сімей (така програма успішно працює в Камбоджі). Діти не повинні залишати школу через бідність родин і пов’язані з нею проблеми.
4. Школам потрібні кваліфіковані та вмотивовані вчителі. Треба залучати до викладацької діяльності талановитих людей. Регулярне підвищення кваліфікації вчителів, в тому числі через систему менторства у школах.
5. Підвищувати потенціал шкіл та розширювати повноваження керівництва шкіл.
6. Розробляти та імплементувати показники, які роблять навчання і освіту політично вагомим фактором (ведуча роль неурядових організацій).