Нещодавно в Щербенко Арт Центрі відбулась виставка «Зв’язок» Альони Науменко, де художниця присвятила серію скульптур власному досвіду материнства. У рамках заходу виступила Софія Рябчук з лекцією про те, чому не слід відкладати на потім знайомство дитини з мистецтвом, чому і як варто відвідувати музеї разом із дітьми від самого народження і до підліткового віку й не боятися жодних обмежень. WoMo публікує основні тези і поради, викладені Софією від час лекції.
Софія Рябчук, кураторка дитячих проектів у сфері культури, дослідниця питань розвитку дитини
Розмова про мистецтво — це приватний досвід між батьками і дитиною, який формує не просто конкретну тему, а ще й певне спільне переживання. Ми разом щось переживаємо, і хай дитина не буде чітко пам’ятати деталей, але тепле відчуття залишиться глибоко в серці на багато років. Колись ми з донькою роздивлялися «Абетку» видавництва «Основи» з роботами з Музею Ханенків. Там було зображення «Інфанти» Веласкеса, яку моя донька запам’ятала як «дівчинку з червоними прикрасами». І коли через рік вона побачила в музеї цю роботу і вигукнула: «Це ж дівчинка, про яку ми говорили!» — мені було страшенно приємно: вже минув час, вона не знала мистецтвознавчі деталі, але той наш контакт залишився, і мені здається, це є важливим.,
Розмова про мистецтво розвиває здатність краще розуміти іншого. Бо розмовляючи про мистецтво, ми часто говоримо про переживання іншого. І коли ми намагаємося «ввійти» в чуже життя, відчути іншого, це — спроба емпатії. Напевно, багато хто в останній час чув про важливість емоційного інтелекту, і розмова про мистецтво є ще однією вправою на його розвиток.
Це також про пошук і зусилля. Дехто уявляє мистецький процес, як безтурботне сходження натхнення — нам захотілося і ми щось зобразили. Натомість мистецтво — це пошук відповіді на внутрішнє питання, яке не дає спокою. І це нелегка і наполеглива праця. Малій дитині важливо розуміти ці дві складові мистецтва. Я своїм дітям щиро зізнаюсь, якщо вважаю якийсь їхній малюнок зробленим абияк. Розпитаю про ідею, подякую, якщо це подарунок, але скажу, що мені б хотілося бачити трохи більше зусиль. Вони ніколи не ображаються. Діти або доводять, що туди вкладено достатньо зусиль відповідно до задуму, або намагаються його доробити. Але важливо закцентувати на тому, що творчість це не легка розвага, а певна мова.
Це про критичне мислення. Коли ми ведемо з дитиною діалог, ставимо питання і ставимо предмет розмови під сумнів, ми тим самим спонукаємо її думати критично.
Креативне мислення. Чому нам як батькам варто докладати тут зусиль? Бо загальна освіта небагато уваги присвячує цій навичці, і не тільки в Україні. Це загальносвітова тенденція, яка зараз міняється. Вже сьогодні дедалі більше професій перебирають рόботи, які (поки що) не вміють нестандартно мислити, будувати неочікувані зв’язки. Креативний потенціал має тільки людина. І у його розвитку може допомогти представлення дитині мистецтва та творчих практик.
Візуальна культура і загальна компетентність: зображення оточують нас усюди. І коли дитина звикає, що серед них є чимало таких, які мають не одне просте значення, а різні можливості інтерпретації, багатошаровість образу, — такі зображення формують певний смак. Візуальна культура дитини зростає, плюс вона стає більш компетентною, пізнаючи мистецтво, як ще один предмет.
Якщо говорити про те, як представляти дітям мистецтво, почнімо з немовлят. Чимало світових культурних інституцій запрошують батьків за малюками на спеціальні заняття для дорослих, де дітям передбачене спеціальне середовище. Але постає питання, чи комфортно це немовлятам? Тут я спираюся на дослідження Елісон Гопнік, і принагідно закликаю послухати її виступ «Про що думають малюки?» на конференції TED. Вона бачить повну кореляцію між тим, наскільки довго кожен вид тварин присвячує часу на виховання дитини, і розміром мозку цього виду. Найдовше з усіх свою дитину доглядає людина. Дослідниця стверджує, що такий тривалий період зростання існує для того, щоб дитина могла вчитися, і вся її фізіологія побудована так, що вона «хапає на льоту» інформацію, це передбачено природою. І що цікаво, мала дитина не концентрується на чомусь одному. Вчена використовує гарну метафору ліхтаря і прожектора: коли дорослі на чомусь зосереджуються, вони наче виводять на цей предмет прожектор, решта йде в темряву. Натомість свідомість маленької дитини працює як ліхтарик: вона не може сконцентруватись на чомусь одному, проте вона зосереджена на всьому водночас, активно все сприймає. Тому для немовлят створення середовища, в якому вони зможуть бачити, чути, нюхати, торкатися, вже достатньо для повноцінного розвитку. Важливо, щоправда, не перевантажити цей активно працюючий мозок, який схоплює світ у повноті.
В цьому контексті я би хотіла згадати про український проект «Культурний декрет». Минулого року Музей Ханенків не лише підготував серію занять (за рік їх відбулося вже 15), а й налагодив фізичний доступ: можливості залишити візок і користуватися музейним, виділив місце для зміни підгузків, щоразу готує килим та іграшки, щоб діти могли гратися, поки батьки слухають екскурсію, виділив для цього вихідний день… Я звертаю увагу на елементи доступності для маленьких дітей саме тому, що так музей чи галерея на інституційному рівні показує, що готовий прийняти таку аудиторію. На сьогодні, крім Музею Ханенків, спеціальні програми для батьків з малюками має Мистецький Арсенал, Музей Грушевського, Музей Шевченка. Незабаром стартує подібна програма у НХМУ.
Вік 3-4 роки – дуже непростий етап. В цей час дитина випробовує межі дозволеного і робить це, перш за все, на батьках. Якщо трирічки лише здобувають навичку домовлятися, то трохи старші діти вже добре розуміють правила. Коли ми приходимо до музею чи галереї, важливо проговорити правила. Діти мають велику внутрішню потребу розуміти межі дозволеного. В музеї мають працювати ці рамки: ми прийшли в гості до картин чи скульптур, які не можна чіпати, тут не можна бігати, їсти чи стрибати — і, що важливо, — спробувати пояснити чому саме так. Варто повторювати ці правила кожного разу, коли дитина свідомо чи ні пробує їх порушити.
Дитині у 3-5 років не потрібною є жодна мистецтвознавча інформація, але вона буде чудово сприймати її у вигляді історії, реальної або такої, яку можна вигадувати на ходу (наприклад, разом із дитиною). Це створить емоційне тло, на якому твір мистецтва запам’ятається. Також важливі ігрові моменти, коли ми на зображеннях щось шукаємо, щось порівнюємо і так далі. З трошки старшими ми можемо обговорювати деталі, почуття, включається додаткова інформація. Хоча вікові межі доволі умовні, все індивідуально. І після розмови про мистецтво варто запропонувати дитині щось зробити руками, намалювати, зліпити, склеїти — дати якесь творче завдання. Раджу книжку «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» Франсуази Барб-Ґалль, яка розповідає про те, в якому віці про що цікаво розмовляти з дітьми.
Тож я закликаю якомога раніше знайомити дитину з мистецтвом: не нав’язуючи, без перевантаження, не агресивно, але знайомити. З маленькими — виходити з дому і не зважати на обмеження. Бо ці обмеження можемо долати тільки ми.