Послухала днями лекцію Андрія Баумейстера “Идеи стоицизма и рождение дисциплинарной Европы” і мій світ перевернувся. Так явно проступила відповідь на одну суперечність, яка давно вже не дає спокою.
Зараз в суспільстві існують дві полярні ідеї школи: традиційно-примусова і демократична.
В загальних рисах традиційна школа має однакову для всіх дітей програму, критерії успішності досягнення вимог, систему бонусів і покарань. Навіть одразу не могла згадати шкільні бонуси – вчишся собі на відмінно й вчишся, а тоді спливло в пам’яті –похвальні грамоти на останньому дзвонику. А от покарань є широкий спектр: від зниження оцінок, присоромлення перед класом, до виклику батьків до школи, педради і взбучки від директора.
Основним методом впливу в традиційній школі є примус. Навіть коли питання формулюють “як мотивувати дітей виконувати домашнє завдання”, це зазвичай означає “як їх змушувати”. Звідси ж походить апелювання до авторитету вчителя, який в молодшій школі допомагає більш ефективно змушувати дітей до виконання завдань.
Очевидно, що примус породжує протест. І у дітей, коли вони трохи підростають і набираються сил, починається підлітковий бунт. І у батьків, які не хочуть стояти Цербером над власною дитиною, і починають шукати альтернативні школи.
Читайте також: Каротин, Wingardium Leviosa і картина світу
Є зовсім протилежний погляд на освіту – демократичні школи. В демократичних школах навчання базується на індивідуальних траєкторіях розвитку дитини. Замість того, щоб змушувати дитину займатись діяльністю, яку обирають дорослі, опановувати матеріал згідно з навчальною програмою, писати твори на задані теми, створюються умови для пізнання, і від дитини очікують проявів її власного інтересу. Тобто дитина опановує матеріал згідно з власною внутрішньою цікавістю, а не за зовнішнім навчальним планом. В такій системі немає місця примусу, тому немає і спротиву.
Звучить це дуже заманливо, але залишає місце для сумніву. Бо є люди, в яких власна пізнавальна активність дуже потужна, і їм дійсно досить лише надавати можливість вчитися. Але таких людей небагато. Є люди, в яких з навчанням не складається ніяк, бракує здібностей. На щастя, таких людей небагато також. Переважну ж більшість, на мій погляд, становлять люди, які цілком здатні до навчання: є і здібності, і ресурси для цього, але власна мотивація не настільки потужна, щоб свідомо рухатись до знань.
Читайте також: "Теревені" як приклад занять для розвитку мовлення і мислення
Чим старшою стає людина, тим власна мотивація в неї проступає більш виразно, а от в дитинстві вона буває вкрай слабка. Дітям дуже комфортно перебувати в ігровій діяльності, яка потребує не дуже великого пізнавального зусилля, бо правила гри, зазвичай, не є надто складними. І якщо ніяк не підбурювати дитину до розвитку, вона може на кілька років зависнути в такому стані. І це мене бентежить. Спробую пояснити чому.
Цього року я в БеркоШко викладаю фізику, серед іншого ми говорили про другий закон термодинаміки і ентропію. Ентропія –міра хаосу в системі, яку можна вирахувати математично, але складно безпосередньо відчути чи побачити. Всі природні процеси перебігають в бік зменшення енергії, в бік збільшення ентропії.
Щоб підтримувати чинний стан системи, необхідно постійно докладати енергію зовні, бо без цього – все поволі розвалюється.
Другий закон термодинаміки – це точка, в якій фізика переходить у філософію.
Як у відомій цитаті з “Аліси в Країні Див” Льюїса Керрола: “My dear, here we must run as fast as we can, just to stay in place. And if you wish to go anywhere you must run twice as fast as that.” (“Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти хоча б удвічі швидше.”)
Власне, про те, завдяки чому можливо бігти вдвічі швидше, і йшлося в лекції пана Андрія. Про дисципліну.
Читайте також: Добро, зло і cтратегія win-win
За звичкою з традиційної школи, ми під цим словом схильні розуміти щось на кшталт “порядку в класі”, “небігання по коридорах” і “тиші, в якій чутно, як пролітає муха”.
Але це не дисципліна, це скоріш муштра.
Я розумію дисципліну як внутрішнє переживання людини, її здатність розставляти пріоритети і готовність відмовитись від дрібного бажаннячка зараз, щоб отримати щось більш вартісне в майбутньому.
Всі, хто працює з тілом, знають, як часом важко себе підвести зранку з ліжка і відправити на пробіжку/йогу/тренажерний зал, чи відмовитись від зайвого тістечка, але якою винагородою є потім легкість в тілі і гарне самопочуття. Дисципліна – це здатність зачекати з однією зефіркою зараз, щоб згодом отримати дві.
На початку лекції пан Андрій перекладає це слово “disciplina” з латини, і його значення надихає. Дисципліна походить від лат. “навчатися”. Тобто це те, що безпосередньо пов’язане з пізнавальним процесом і усвідомленим розвитком.
Звісно, розвиток буває неусвідомлений – через гіркий досвід. Коли після чергової прогулянки по граблях, людина робить висновок і наступного разу ці граблі обходить, але вона не задумується про походження цих граблів і не намагається їх прибрати.
Тобто, дисципліна як внутрішнє переживання – це самонавчання. А дисципліна, проявлена назовні – це спонукання до навчання інших. Що, схоже, і є задачею школи.
Читайте також: Підбурення до активності і відсутність примусу як головні чинники в пошуці індивідуальної траекторії розвитку
Далі в лекції трапляється кілька прикладів. Зокрема про те, як голландський воєначальник ХVI ст. Моріц Оранський запровадив у амуніцію вояків лопати і це стало одним з аспектів успішності війська тих часів. З одного боку вояки почали робити укріплення, а з іншого – просто не тинялись. Бо якщо люди тривалий час байдикують, вони нікчемніють, занепадають.
І ще один такий суперечливий приклад, я навіть дещо вагалась, чи варто включати його в статтю про школу, бо приклад про тюрму. Але, зрештою, він дозволяє проілюструвати подальшу думку. В голландських тюрмах, коли ув’язнені байдикували, щоб не починались розборки і заколоти, наглядачі трохи піднімали рівень води, чим змушували до активності: щось прибирати, переміщувати свої речі. Щойно кожний знаходив собі заняття – рівень води знову опускали.
Тепер можу викласти своє, досі інтуїтивне, відчуття стосовно школи. Я не вважаю, що правильно залишати дітей у спокої і чекати, доки прокинеться їхній власний інтерес. Їх необхідно підбурювати до пізнавальної активності. Єдине що, підбурення це не повинно бути насильницьким, і має враховувати інтереси дитини.
Мотивування дитини до навчання має бути схожим на зваблення. Це не нав’язування своєї волі, а висвітлення привабливих сторін, цікавість до світу іншої людини, пошук спільних інтересів, натяк на можливе спільне приємне переживання.
Тобто створення освітнього середовища, підбурення до пізнання – це метафоричне “піднімання рівня води”. Але без конкретних доручень і розподілу діяльності – так ми повернемось до системи традиційної школи. Задача не в тому, щоб відтворити певний образ освіченої людини, а в тому, щоб кожна особистість з її здібностями і покликаннями могла проявити себе.
Хочеться наостанок додати, що цей принцип дисципліни не повинен поширюватись лише на одну сферу – навчання, чи роботу, чи фізкультуру. Бо ми ризикуємо скотитись у іншу крайність. Одна моя знайома якось згадала, яке запитання часто чула від мами в дитинстві: “Ти щось корисне робиш, чи книжку читаєш?”. В сучасному світі, якщо дитина читає книгу для задоволення –то вже успіх. Але як раніше книга, так зараз, мабуть, комп'ютерні ігри – то заняття для задоволення. А не для всіх задоволення вважається важливим переживанням, в порівнянні, наприклад, з кар’єрою чи іншою успішністю.
Читайте також: Ключики вчителя від Валентини Мержиєвської для першачків
Натомість, я вважаю, що задоволення теж потребує певної дисципліни. Щоб отримати не поверхневе тамування потреби, а дійсно глибоке переживання, необхідно ще постаратися. Наприклад, щоб вповні насолодитися стравою, можна спершу придбати свіжі продукти, тоді присвятити час готуванню, гарно сервірувати стіл і тільки тоді скуштувати. Або якщо самому не готувати, то поїхати на інший край міста в обраний ресторанчик – задоволення завжди передбачає момент передчуття і докладання зусилля. Чи, скажімо, задоволення від катання на лижах чи сноуборді. Щоб отримати це задоволення треба спершу добряче вкластися – в спорядження, тренування, виділити час на поїздку, прокачати тіло. Але й задоволення виходить особливе, цінне, ні на що не схоже.
Ми з старшим сином часом обговорюємо питання задоволення в контексті комп’ютерних ігор. Спокус багато, кожна по-своєму приваблює, але часу на все обмаль. Щоб встигати і навчатися, і рухатись, і розважатися, треба вміти розподіляти час і робити саме те, що хочеться. Тобто ретельніше обирати ті комп'ютерні ігри, які принесуть найбільше задоволення за той час, який можеш цьому присвятити. Годин в добі більше не стає, тому, коли не можна прагнути збільшення кількості, можна підвищити якість переживання. А для цього знадобиться дисципліна.
Про врахування особливостей різних вікових періодів а також про те, як влаштована школа сімейного типу "БеркоШко", говоримо не семінарах “Ключики вчителя”:
16 листопада у Вінниці http://osvitanova.com.ua/events/kliuchyky-vchytelia-vinnytsia та
10 листопада у Харкові http://osvitanova.com.ua/events/seminar-praktykum-kliuchyky-vchytelia.