За каліграфію у школі зараз не ставлять оцінок, але уміння дитини писати красиво та правильно може стати або приводом для радості, або сигналом тривоги.
Особливо, якщо у словах почали плутатися букви.
Це можуть бути симптоми дислексії (нездатність оволодіти навичками читання текстів) та дисграфії (нездатність оволодіти письмом).
Їх поява у дітей може мати різні причини: спадковість, складні пологи чи навіть тяжка вагітність. Міжнародна асоціація дислексії вважає це порушенням нейрологічного походження.
Раніше таке захворювання навіть не діагностували, а дітей відправляли до логопеда, робота якого часто нічого не покращувала.
Зараз із цим працюють. І успішно.
Як саме розповідає наша героїня – Віра Собар.
Її синові було вже 12, коли в нього діагностували дислексію, а мама зрозуміла, що втратила дорогоцінний час.
З того часу минуло понад 5 років. Тепер жінка знає, як зарадити своєму синові, а також розробляє корекційні курси для інших батьків, чиї діти мають дислексію.
"Дислексія – це не хвороба, а особлива будова мозку", – пояснює Віра.
У таких дітей гірше розвинена та частина головного мозку, яка розпізнає звуки мови – фонеми. Відповідно – діти погано розпізнають звуки, не можуть розкодувати їх на письмі та під час читання.
Наприклад, син героїні в 7 років погано читав, ще гірше переказував тексти, а переписати речення з підручника чи написати диктант було для нього надзавданням.
"Виникають неправильні нейронні зв’язки, – продовжує жінка. – От ми показали дитині букву А, сказали, що вона означає звук А, і відразу виникає нейронний зв’язок.
Фонеми створюють склади, слова, коли ми говоримо, то потрібно розпізнати всі звуки мови та закодувати їх у письмові знаки, і з цим у дисклетиків проблема".
Дислексія – це не хвороба, а особлива будова мозку. Фото dyslexiarf.comЗарадити цій біді може мультисенсорна методика. Принаймні для родини Собар це стало рятівним кругом.
У США вона з’явилась у 1920-1930 роках, створили її психолог та вчитель молодших класів. Суть проста – задіяти максимум органів чуття.
"Традиційне навчання базується на тому, щоб задіяти зоровий та слуховий аналізатори, а мультисенсорна методика передбачає роботу усіх органів чуття, – пояснює Віра Собар.
Головні для дислектика – тактильні рецептори пальців рук, на долонях багато рецепторів, і зона кори головного мозку, яка відповідає за дотик, займає велику частину".
Ліпити букви з пластиліну чи писати на кольоровому піску – у цьому вся суть занять з дитиною-дислектиком.
Треба розвивати моторику, а це у свою чергу стимулює розвиток мовлення. Тож модні зараз заняття раннього розвитку, де полюблять вправи на сенсорику та моторику, те, що треба.
Для дітей здорових – це загальний розвиток, для дислектиків – профілактика, що у майбутньому хвороба може й не проявити себе у всій красі.
Прочитавши купу літератури про дислексію, Віра почала шукати спеціалістів для сина.
Оскільки таких не знайшлося, довелося складати корекційний курс самостійно. Для цього довелося піти з роботи.
"У сина були невеликі вади мовлення. Взагалі дуже складно зрозуміти, що це дислексія, бо це на межі, ніби інтелект в нормі, а навчання не вдається, – пояснює мама.
У сім років ми зрозуміли, що в нас проблеми, це при тому, що весь перший клас він ходив до логопеда. Та фахівець не сказала ні слова про дислексію чи дисграфію.
Так я зрозуміла, що логопеди корегують лише вимову та звук, письмовою мовою вони не займаються".
При дислексії інтелект в нормі, а навчання не вдається. Фото Дислексія/FacebookБільше писати та читати – теж не вихід. Хоча саме це часто радять логопеди.
Мама згадує, що сина переводили з класу в клас, ставили низькі бали просто за присутність на уроках та за хорошу поведінку.
П’ять місяців занять за маминою методикою дали свої плоди. Якщо раніше у хлопчика було 28-30 помилок у диктанті, то після курсу стало удвічі менше. Утім, вчитель все одно ставив один-два бали, бо так прописані критерії оцінювання.
Віра каже, було б добре, якби в Міністерстві освіти та науки розробили для таких дітей окрему шкалу, адже це діти з особливими освітніми потребами.
"У таких випадках бажано порівняти дитину саму із собою. Для дитини незрозуміло, чому так, адже працював наполегливо три-чотири місяці, а результату нема.
Зникає віра в свої сили, знижується самооцінка, тобто емоційний та психологічний стан дуже тривожний", – згадує Віра.
Зараз хлопець вчиться в професійно-технічному училищі на перукаря. Віра каже, що таким дітям легше даються творчі професії.
10-11 клас син закінчив у школі екстернатом.
До речі, зовнішнє незалежне оцінювання з української мови, найскладніше, певно, склав на 126 балів!
"Щодо сина: я для себе вирішила: не буду змушувати робити те, чого він не хоче, – додає Віра.
От не хоче отримувати вищу освіту, то я пропонувала обрати якісь творчі професії, зупинився на перукарстві.
Так само щодо школи, туди він не хотів ходити. Для деяких дітей дійсно корисне домашнє навчання. Тож ми пішли проти системи.
Зараз ми продовжуємо розвивати його інтелектуально, психоемоційно. Він багато читає, дивиться науково-популярні фільми".
Певно, батьків найбільше хвилює, чи виліковна дислексія.
Скажімо так: це не звичайна застуда, яка обов’язково минеться, а особливість розвитку. Якщо вчасно виявити проблему, знайти потрібного фахівця та займатися щоденно, результат буде.
"Щоб був помітний результат, потрібно 4-5 місяців, якщо займатися 5 днів на тиждень.
Я вважаю, якщо у батьків є така дитина, вони зобов’язані самі знати, як вчити її вдома, – розмірковує жінка.
Та розумію, що у батьків нема часу вивчати, що таке дислексія і як їй зарадити".
Для тих батьків, які звертаються за консультаціями, вона підбирає індивідуальний розклад занять по 30 хвилин на день. Це ще й поліпшує стосунки між батьками та дитиною, яка відчуває підтримку та розуміє, що її не будуть сварити за двійку з диктанту.
Дітям з дислексією потрібен індивідуальний розклад занять. Фото Дислексія/Facebook"Після закінчення підліткового періоду компенсаторні можливості мозку збільшуються, – пояснює Віра Собар.
У нервової системи є енергетичний резерв, який допомагає компенсувати такі проблеми. Далі все буде залежати від того, яку допомогу дали дитині під час навчання у школі та вдома.
Якщо взагалі нічого не робити, діти не розвивають свій інтелект, а далі йдуть порушення поведінки".
До речі, у США у першому класі всі діти проходять тести на дислексію, також працюють програми допомоги таким дітям. У деяких штатах надається помічник для занять з дислектиками.
"Я працюю у школі вчителем біології і бачу теж таких дітей, їм не допомагає ніхто.
Одна мама мені сказала, що нічого страшного, у дитини батько такий самий був. Але дитина в 7-му класі практично не пише, читає приблизно 60 слів на хвилину з помилками.
Інша мама зауважила, що дитині одразу навішають ярликів, тому нічого робити не буде", – ділиться пані Віра.
Міністерство освіти та науки зараз активно впроваджує інклюзивне навчання, у регіонах створюють інклюзивно-ресурсні центри. Це місце співпраці вчителів, психологів, батьків та дітей з особливими освітніми потребами.
"Але на практиці поки що це виглядає так: викликає нас директор, каже, що у дитини є довідка з ресурсного центру про дислексію, але в школі нема логопеда.
Якщо вчитель знає про цю проблему, то допомагає, але це все залежить від особистого бажання вчителя допомогти", – каже Віра Собар.
Якщо взагалі нічого не робити, діти з дислексією не розвивають свій інтелект. Фото Дислексія/FacebookДва роки тому в Міносвіти була створена робоча група, що повинна опікуватися проблемами доступності освіти для дітей з дислексією. Та чим завершилась її робота, із відкритих джерел невідомо.
Віра Собар радить піти простішим шляхом – підготувати інфографіку, як розпізнати дислексію, та поширити її серед учителів початкових класів, які найтісніше працюють зі школярами. Бо середня та старша школа – то вже пізно.
"Яка мета у кожних батьків повинна бути?
Виростити дитину, яка буде у дорослому житті самостійно вирішувати проблеми – зі здоров’ям, у стосунках з іншими людьми і матиме фінансову незалежність. Щоб отримати цей результат, треба вкласти якісь ресурси", – підсумовує Віра Собар.
І головне: в жодному разі не опускати руки. Із дислексією живуть, і досить успішно.
Чим не приклад – Генрі Форд, Ганс Крістіан Андерсен чи Шер?