Останнім часом усе частіше заходить розмова про те, що система шкільної освіти потребує змін. І тут важко заперечити, бо діти змінюються, і мають змінюватись учителі. А тому постає питання: у якому напрямку рухатись – підлаштовувати до вимог сьогодення праці знаних педагогів минулого чи шукати нові способи вирішення проблем? Але закордонні педагоги теж дуже багато роблять для розвитку і вдосконалення системи освіти своєї країни. Чому б не скористатися їхніми напрацюваннями?
У цій статті ми представляємо досвід зарубіжних педагогів і пропонуємо відповіді на деякі запитання, що виникають у вчителів-новаторів.
У США вчитель сприймається як «старший товариш», помічник у навчанні. Тому головний принцип освіти такий: «Допоможи мені зробити це самому». Інша ситуація в Японії чи Південній Кореї. Там авторитет учителя беззаперечний, тому майже ніколи не виникає проблем із дисципліною, навіть у великих класах (до 50 осіб), що дозволяє вчителю турбуватись про наповнення заняття, а не про момент зацікавлення. Відповідно і метод лекції використовується достатньо часто.
Крім того, особливістю навчального процесу в Кореї є повна відсутність індивідуального підходу. Проте вимоги до знань учнів дуже високі (це пов’язано зі значною конкуренцією при вступі до вищих навчальних закладів). Звісно, що не всі діти здатні однаково опанувати програму. Ця проблема вирішується за допомогою репетиторських шкіл, до яких після звичайної школи ходять майже всі діти. До речі, в контексті останніх заяв міністерки освіти цікаво зазначити, що в Кореї вчитель не може працювати й у звичайній школі, і в репетиторській.
Цікавим є досвід Фінляндії та Норвегії. Там сповідується принцип свободи особистості учня, відповідно вчитель не має права примушувати школяра до навчання. Якщо дитині нецікаво, вона може займатися своїми справами, головне – не заважати іншим. До дошки також можна виходити лише за бажанням. Крім того, розповсюдженою є думка про те, що знання мають бути корисними. Тому особливої ваги набуває мотивація. Дитина має переконатися в тому, що ці знання їй потрібні.
Цікавий момент із практики вчителів Фінляндії– це індивідуальні завдання для кожного учня (простіші – слабшим, складніші – сильнішими). Як побудувати урок? У Франції часто урок будується навколо певної теми, наприклад, «Місто», «Я», «Звичаї». Такий метод вимагає більш ретельної підготовки, оскільки всі дидактичні матеріали мають бути дібрані відповідно до конкретної теми.
У Франції особливу увагу приділяють умінню писати, тому вчителі часто проводять письмові роботи. Можна виділити три типи таких завдань:
резюме (переказ прочитаного чи почутого тексту) пояснення тексту (визначення теми, мікротеми, художніх засобів) дисертація (за структурою схоже на власне висловлення, але більше за обсягом, із вступною і висновковою частиною після кожного підрозділу й обов’язковою антитезою).При цьому особлива увага приділяється відповідному розкриттю теми. Також французьким учням пропонується написати твір у стилі автора. Таким чином реалізується міжпредметна інтеграція, тренуються навички зв’язного мовлення, перевіряються знання з орфографії та пунктуації. А перед французькими вчителями постає завдання навчити дітей вести дискусію, тому часто на заняттях проводяться дебати.
Ще одна цікавинка французької освіти – значна увага до естетичного виховання дитини, тому головна вимога до зошитів – не просто охайність та розбірливий почерк, а й гарне оформлення. Діти завжди носять із собою великі пенали з ручками та маркерами різних кольорів.
Що стосується основної частини заняття, то вибір методів в різних країнах відбувається по-різному. У Британії та Фінляндії учитель сам обирає методику викладання. При цьому у Фінляндії шкільні інспектори відсутні в принципі, а кількість паперової роботи є мінімальною. Так само практично не контролюють учителів у Франції, натомість у Швейцарії вчителі підзвітні як адміністрації, так і батькам учнів. Розглянемо більш докладно методи, які використовують вчителі різних країн.
У Норвегії всі класи обладнані інтерактивними дошками, з якими працюють учитель та учні. Це дуже зручно, особливо тому, що дозволяє перевіряти учнів, не викликаючи їх до дошки. Інша особливість полягає в тому, що в норвезьких учнів немає окремих підручника та зошита, є одна велика книжка, схожа на ті, які в нас використовують під час вивчення іноземних мов. Коли дитина отримує красиву книжку з цікавими різноманітними завданнями, бажання вчитися збільшується. Крім того, дитина може писати тим, чим захоче. І це стосується не лише молодшої школи. Телефони в норвезьких школах заборонені, але в старшій школі діти майже перестають писати від руки, використовуючи для цього планшети. Зважаючи на «залежність від екранів» сучасної молоді, про яку все частіше говорять психологи, у цьому є сенс.
До того ж використовуються електронні підручники. Але тут є кілька моментів: планшети мають бути в усіх учнів, а також бажано, щоб у школі був wi-fi. Тоді можна проводити опитування і самостійні роботи, особливо, якщо передбачаються короткі відповіді. Хоча тут з’являється проблема того, як відслідкувати, що діти виконують завдання, а не гортають стрічку в instagram чи facebook. У Фінляндії цю проблему вирішують через правильно налаштовану мережу та блокування відповідних сайтів, але при використанні особистих гаджетів це майже неможливо.
Коли я запитала у випускника данської школи про те, що найцікавішого він пам’ятає зі школи, то він згадав про те, що дітям дуже подобались заняття в шкільному дворі. На мій погляд, цей досвід теж можна використовувати, особливо у вересні та в травні. Але тут треба врахувати, що спочатку можуть виникнути проблеми з дисципліною, тому необхідно чітко продумати кожну хвилину заняття. Тим більш, що з письмових робіт на такому занятті можна буде вдатися лише до тестів. Натомість уроки з розвитку мовлення цілком підходять для проведення на подвір’ї. Звісно, що тут, крім бажання вчителя, також має бути погодженість із адміністрацією.
У США на заняттях активно використовують різноманітні ігри, що сприяють розвитку уміння працювати в колективі. Крім того, значна увага приділяється творчій роботі. Цікавим є метод «створи книжку» (для початкової школи – у картинках). Завдання може бути як індивідуальним, так і груповим. І його можна поєднати із методом проектів.
В Індії на заняттях популярною є гра «Крокодил», що розвиває креативність і здатність дивитися на речі з різних боків. Цю гру доцільно використовувати в невеликих класах (або коли клас ділиться на групи), оскільки часто буває важко втримати дисципліну, бо діти, розпалюючись, починають викрикувати, що може заважати учням у сусідніх кабінетах.
У великих класах варто використовувати різноманітні головоломки: кросворди, кроссенси, пазли тощо. Цей прийом, популярний у Японії, розвиває інтелект та аналітичне мислення, а також підходить для багатьох тем.
У більшості країн для контролю знань використовують тести, у першу чергу через те, що така форма роботи максимально позбавлена впливу людського чиннику, що дозволяє забезпечити об’єктивність результатів. Але якщо в США весь навчальний процес спрямований на те, щоб навчити писати тести, то, наприклад, у Канаді та Франції, тести чергують із есе. Таким чином, ми бачимо, що формат ЗНО – не такий поганий, як про нього часто говорять.
Цікавим є досвід Фінляндії. Там на контрольну чи іспит учням дозволено брати з собою будь-які додаткові матеріали, оскільки перевіряється не зазубрена інформація, а вміння користуватись джерелами. Але це, звісно, вимагає більшої роботи вчителя, оскільки завдання мають бути складені так, щоб відповідь неможливо було знайти за першим же посиланням.
У Британії тести використовуються лише як засоби проміжного контролю, та й то не завжди. Основним методом контролю в британських школах є есе. Крім того, значна увага приділяється вмінню говорити, тому одним із завдань є виступ із промовою.
У США та Німеччині оцінку вчитель повідомляє особисто учню, не розголошуючи перед усім класом. У Норвегії та Швеції до 7 класу оцінок немає. Діти лише отримують певну характеристику – «добре», «відмінно» тощо. У Фінляндії також є оцінка за поведінку, яка визначає, наскільки учень може працювати в колективі та самостійно, прагне позитивно впливати на інших. У старших класах до оцінки також часто додається письмовий коментар, але це не скрізь, а залежить від школи. Зазвичай учням це подобається, а вчителям не дуже, бо забирає багато часу.
Крім того, за кордоном звичною практикою є також оцінювання учнем уроку. Це вчить дитину, по-перше, оцінювати той чи інший процес, у якому вона особисто бере участь, а, по-друге, висловлюватися. І тут важливо переконати учнів у тому, що вони мають бути об’єктивними.
У різних освітніх системах ставлення до домашнього завдання різне. Наприклад, у Японії,Китаї чи Кореї домашні завдання дуже великі й займають майже весь вільний час учнів. Це пов’язано з тим, що шкільні роки – це час набуття знань, необхідних для вступу до університету. А оскільки конкурс до вишів у цих країнах величезний, то туди потрапляють лише кращі з кращих, а щоб стати таким кращим, необхідно багато працювати. Тому нормальним вважається, що діти не лише роблять домашнє завдання ввечері (після занять в репетиторських школах), але й прокидаються о 5 годині ранку, щоб закінчити домашню роботу.
Інша ситуація в скандинавських країнах. Там до 7 класу домашніх завдань практично немає, бо вважається, що необхідну інформацію дитина має отримати в школі. Якщо ж учитель дає велике домашнє завдання, це означає, що він не впорався зі своєю роботою. Але в старшій школі домашні завдання стають суттєво більшими, оскільки останні два роки навчання у школі присвячені підготовці до вступу до вищих навчальних закладів. При цьому, якщо учень заявляє, що до вишу він не піде, ніхто сварити його за відсутність домашнього завдання не буде. Хоча й сварити учнів у цих країнах у принципі заборонено.
Цікавою є практика норвезьких шкіл, де дитина в понеділок завжди отримує завдання прочитати до п’ятниці невеличку книжечку. Таким чином, дитина звикає постійно читати. І тому норвежці – нація, що читає. У цій країні дуже розвинена дитяча література, створена спеціальна комісія, яка відбирає книги для дитячих бібліотек, бібліотекарі приходять до шкіл та розповідають про новинки. Крім того, кожна дитина раз на рік має право зустрітися з улюбленим письменником, а для самих письменників є дуже важливим видати хоча б одну книжку, яка потім потрапить до дитячої бібліотеки.
Так само багато часу в бібліотеках проводять і британські діти, оскільки одним із найпопулярніших завдань у них є створення проекту. При цьому вчитель лише окреслює проблему, а тему й матеріал обирає учень. Таким чином учителі втілюють одну з основних ідей тамтешньої системи освіти, яка полягає в тому, що основне завдання школи – навчити дитину отримувати інформацію.
Самостійні проекти як вид домашнього завдання розповсюдженні й у Канаді. Там кожен учень має виконати самостійний проект (не груповий, а саме індивідуальний), у межах якого він має зібрати інформацію, написати реферат та зробити презентацію у класі. Ще однією цікавинкою є наявність у канадських школах консультанта, який може допомогти розв’язати навчальні проблеми, у тому числі й із проектом, але, звісно, не виконати його замість учня. У Німеччині школа покликана навчити дитину вільно почуватися в інформаційному світі. Тому часто домашнім завданням пошук тієї чи іншої інформації в інтернеті.
У більшості європейських шкіл замість щоденників використовуються сайти або додатки. Наприклад, у Польщі існує додаток Google Apps dla Szkół i Uczelni, а в Норвегії кожна школа має сайт, де, крім загальної інформації, є кабінет кожного з учнів. Доступ до кабінету мають лише учень та його батьки. Кожен із учителів може отримати інформацію лише стосовно свого предмету.