Інна Совсун, віце-президентка Київської школи економіки, про актуальну ситуацію в освіті України і що треба зробити, щоб її покращити.
Освіта визначає поведінку людей — в особистому, професійному та суспільному житті. Саме тому для кожного та кожної з нас важливою є особиста освіта.
А рівень суспільного розвитку й нашого добробуту залежить і від рівня освіти інших.
Люди навколо пов’язані з нами — вони виробляють речі, якими ми користуємося, навчають та лікуюсь нас, створюють ідеї, які рухають вперед економіку, і голосують, обираючи шлях розвитку своїх громад і всієї країни.
Занепад освіти неминуче знижує якість життя — і ось ми вже не довіряємо погано підготовленим лікарям і будівельникам, недбалим кухарям, водіям з купленими правами і чиновникам з липовими компетенціями… та відправляємо дітей вчитися за кордон, щоб вони отримали справжню освіту, а не формальну начитку застарілих лекцій за хабарі.
Без якісної освіти ніде взяти видатних науковців, доброчесних суддів і відповідальних держслужбовців.
Але ж ми хочемо їздити рівними дорогами та неаварійними мостами.
Не дозволяти політикам дурити себе.
Мати сучасну медицину, високотехнологічну економіку і комфортний громадський простір, чи не так?
Усе це потребує якісної освіти, починаючи зі школи. І все це можна реалізувати в Україні. Що для цього потрібно?
Україна має один з найвищих у світі показників охоплення населення середньою освітою, який є недосяжним навіть для деяких розвинених країн.
Ми можемо похвалитися дуже високими результатами українських учнів на міжнародних змаганнях. Але це — результати 1% найкращих, у решти 99% учнів вони значно гірші.
Наш атестат про середню освіту засвідчує лише проведені за партою роки, а не здобуття знань та навичок, мінімально необхідних для змістовної взаємодії у суспільстві.
На жаль, саме це, а не визначні досягнення абсолютної меншості, характеризує систему освіти сьогодні.
Українська школа досі працює за стандартами минулого століття: навчає діяти тільки за алгоритмом, по наперед заданій схемі, що робить її випускників непристосованими до життя у високотехнологічному мінливому світі.
"Наздогнати потяг" намагався кожен уряд, та брак фінансових ресурсів і закритість до зовнішніх ідей призвела до того, що зміст освіти змінювався точково, спорадично, без визначення мети, якої має досягати школа.
Купа постійних дріб’язкових змін у програмах, додавання навчальних предметів і неузгодженість між ними тільки забюрократизовували школу, перевантажували дітей, дезорієнтували вчителів та загалом породжували серед освітян втому і зневіру.
Початок системної реформи після Революції гідності заклала концепція Нової української школи.
Вона передбачає значне переосмислення педагогічних підходів, оновлення змісту освіти та покращення освітнього середовища.
Ми отримали новий Стандарт для початкової школи та проект Стандарту для 5-9 класів.Однак робота зі створення програм, підручників та інших навчальних матеріалів переважно ще попереду.
Дуже важливо у цій роботі орієнтуватися на світовий досвід. Міжнародні дослідження, такі як PISA, свідчать, що найкраще працюють освітні системи, де є баланс між зацікавленням учнів, орієнтацією на їхні інтереси та високими вимогами, встановленими у стандартах.
Школа повинна працювати на те, аби кожна дитина, незалежно від статків родини, освіти батьків чи мови, якою розмовляють удома, досягала цих результатів.
Діти мають концентруватись на меншій кількості предметів у школі, перейти від зубріння розрізнених фактів, цифр та формул до розуміння і практичного використання.
Учні старшої школи повинні мати реальний вибір предметів, щоб мати можливість вивчати те, що їм справді цікаво.
Це зрештою дасть змогу робити більш усвідомлений вибір спеціальності для післяшкільного навчання та професії.
Необхідно усунути дефіцити, що склалися у змісті освіти.
Зокрема, якісно покращити вивчення математики, насамперед через збільшення кількості годин.
Не менш важливим є прогрес у вивченні природничих наук, які через неузгодженість програм, брак часу та відсутність лабораторного обладнання лишаються нудними й непотрібними більшості учнів. Вкрай необхідно нарешті започаткувати вивчення у школі основ суспільствознавства.
Адже випускники разом зі шкільним атестатом отримують право голосу, не маючи жодного уявлення про те, як працює суспільство, державні інституції чи місцеве самоврядування.
Водночас ми як суспільство повинні не знижувати планку, а створювати такі навчальні програми, котрі зможуть зацікавити і водночас встановити високі очікування для школярів.
Школи мають перетворитися на місце, у яке хочеться приходити, де цікаво та приємно знаходитися. На жаль, зараз школи справляють здебільшого протилежне враження.
Переважна більшість з них не має необхідного обладнання, аби просто виконати навчальні програми.
Щоб створити стимулююче навчальне середовище, потрібні мільярдні інвестиції. Їх можна знайти, але чи слід витрачати 50 мільйонів гривень на ремонт школи, де навчається 30 учнів?
Навіть якщо держава перекине всі ресурси на освіту і реконструює кожну з 16 тисяч шкіл, проблеми шкільної мережі все одно зупинятимуть розвиток освіти.
Сільські школи просто замалі для того, аби надавати якісну освіту, а міські — завеликі.
Вчитель не може розвиватися без постійної взаємодії з колегами, а дитина — ефективно навчатися у класі з 5 учнів, де вона має мінімум спілкування з однолітками та стимулів до розвитку.
Не менш проблемним є навчання у класі з 35 дітей, які іноді просто не вміщаються у кабінет.
Нагальна задача парламенту та уряду — визначити, що таке спроможна школа, а місцевої влади — створити мережу таких шкіл.
Передусім, йдеться про встановлення чітких вимог до мінімальної та максимальної кількості дітей у класі, щоб створити найкращі умови для навчання та розвитку учнів, та виділення з держбюджету коштів не лише на зарплату вчителям, а й на освітнє середовище.
Бо, якщо ставити якість освіти у залежність від спроможності місцевого бюджету придбати комп’ютери, мікроскопи та глобуси, як це є зараз, то нерівність у якості освіти між містом і селом буде і далі посилюватися.
Парадоксальна ситуація існує сьогодні і з іншого боку: вчителів водночас замало і забагато.
Зростає нестача фахівців з викладання інформатики, іноземних мов та природничих наук, дуже складно знайти вчителя початкових класів.
Водночас у багатьох школах вчитель викладає для 5-10 учнів, отримуючи при цьому таку ж зарплату, як його колега, що працює з класом з 30 дітей.
Але якщо у одній школі немає вчителя англійської, в іншій — математики, а у третій — фізики, створення на їх місці одного закладу забезпечить і кращу якість освіти, адже предмети викладатиме фахівець, а діти зможуть навчатися у групах, і додаткові гроші, адже замість трьох ставок вчителя англійської треба буде оплачувати одну.
Тобто створення спроможної освітньої мережі, у якій не буде напівпорожніх шкіл з низькою якістю освіти, водночас дасть ресурси для підвищення зарплат та ліквідації кадрового голоду у школі.
Такі кроки, звісно, є викликом для вчителів, адже комусь із них доведеться їздити на роботу у інше село чи містечко, комусь — переїхати, а хтось може обрати вихід з професії.
Задача держави та місцевої влади — забезпечити вчителів транспортом та житлом або допомогти їм отримати іншу професію.
Є відома аксіома, що якість системи освіти не може бути вищою за якість вчителів, котрі в ній працюють.
Хороший вчитель має не просто передати дитині інформацію, а мотивувати дитину навчатися та підтримувати її розвиток.
Ця професія є надзвичайно вимогливою: потребує високого рівня підготовки, постійного розвитку та психологічної віддачі.
Робота таких фахівців має гідно оплачуватися. При цьому важливо розуміти, що підняття зарплати є обов’язковим, проте недостатнім кроком до якісної освіти.
Більшість українських вчителів потребує осучаснення знань з предметів, які вони викладають, і оволодіння новими прийомами та підходами до викладання. Чинна система підготовки та підвищення кваліфікації вчителів не спроможна забезпечити такі зміни.
Зараз професійний розвиток вчителів цілком залежить від обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти (ІППО).
Ці заклади не завжди задовольняють потреби вчителів, однак вибору у них немає. Закон "Про освіту", ухвалений у 2017 році, дав освітянам право обирати місце та форму професійного розвитку та гарантував фінансування цього процесу, та нова система ще не почала діяти.
Навесні Міносвіти нарешті запропонувало конкретні механізми втілення обіцянок, даних у законі. Однак цей проект фактично консервує залежність вчителів від обласних інститутів: освітяни мають витратити половину від оплачених державою 150 годин саме там.
Тож у новому законі "Про повну загальну середню освіту", над яким продовжить працювати новий парламент, треба закріпити реальне право вчителів на свободу професійного розвитку.
А обласна влада, якій належать ІППО, повинна перетворити їх на ресурсні центри, чия задача — задовольняти потреби вчителів.
Замість імітації наукової роботи або теоретичних лекцій ІППО мають пропонувати гнучкі форми навчання, які не відривають вчителя від роботи на 2 тижні.
Ще один інструмент професійного розвитку вчителів —методичні служби— теж мають змінитися. Роками вони виконували контрольні та адміністративні функції, причому цей контроль здійснювали працівники, які давно покинули викладання або й узагалі не працювали у школі.
Реформована методична служба повинна координувати обмін досвідом між вчителями, організовувати навчання у форматі "рівний рівному" (peer-learning), як у межах окремої школи, так і поза нею.
Поряд зі створенням можливостей для професійного зростання потрібно впровадити спонуки для гарантування належного фахового рівня вчителів.
Цю роль може виконати сертифікація, описана у законі "Про освіту". Пілотування цієї процедури вже почалося, однак поки що її функція — швидше фінансово заохочувати вчителів до розвитку..
Після того, як освітяни зможуть скористатися удосконаленою системою професійного розвитку, сертифікація має стати обов’язковою, аби суспільство точно знало, що кожна людина, яка працює з дітьми, достатньо фахова і підготовлена для цієї складної роботи.
Сучасна модель управління освітою не передбачає контролю над школою згори, а базується на чіткому розподілі повноважень та відповідальності: на національному рівні —стратегічне планування, на місцевому — розумне і гнучке прийняття рішень, на рівні школи — потужне лідерство.
Щоб усе це запрацювало, потрібно не лише виділити додаткові кошти з державного бюджету. Місцевій владі доведеться зіткнутися з не менш складними викликами.
Так, у сільській місцевості створення ефективної освітньої мережі означатиме закриття малих шкіл, що вимагає ресурсів на ремонт доріг, закупівлю автобусів, а головне — постійну комунікацію з громадами, які треба переконати, що діти отримуватимуть якісну освіту у комфортних та безпечних умовах. У великих містах натомість потрібно будувати нові школи і дитячі садки.
Почати виконувати цю задачу треба зі створення ефективної систему обліку дітей за місцем фактичного проживання, прозорого містопланування та чітких вимог до місцевої влади та забудовників.
Для потреб освіти найкраще спростити систему реєстрації місця проживання, аби місцева влада розуміла, скільки дітей реально мешкає у населеному пункті, щоб планувати, скільки потрібно шкіл та садків.
Вирішення потребують також проблема шаленого непродуктивного навантаження на вчителів та директорів, які вимушені щодня витрачати час на продукування паперів, що жодним чином не покращують ефективність управління освітою.
Розвантажити освітян можна через відмову від радянської концепції "виховної роботи" у школах та зменшення кількості обов’язкової документації.
Що стосується директорів,то вони мають бути лідерами шкіл, а не посередниками між вчителями та управліннями освіти.
Вони повинні організовувати та мотивувати вчителів до взаємного навчання та підтримки. Тому важливо у свою чергу навчати та підтримувати директорів, аби вони були спроможні створювати плідний ґрунт для професійної підтримки та розвитку своєї команди.
Школа може розвиватися лише тоді, коли нею керує не завгосп, що продукує безкінечні накази і звіти, а лідер, який має змогу зосередиться на підтримці, оцінці та професійному розвитку вчителів, визначенні шляхів для досягнення навчальних цілей, стратегічному використанні ресурсів та формуванні партнерських відносин з батьками, місцевою владою, неурядовими організаціями та бізнесом.
Саме так визначає задачі керівника школи Організація економічного партнерства і розвитку, яка систематично вивчає та порівнює освітні системи різних країн, і це бачення має лягти в основу повноважень директора, визначених у законі "Про повну загальну середню освіту".
Робота директора має оплачуватися відповідно до високого рівня кваліфікації та відповідальності, які передбачає ця посада, а отже, їхня заробітна плата має бути дуже істотно збільшена.
***
Усе це —комплексний виклик, який стоїть перед новою Верховною Радою. Вирішити його має закон про середню освіту.
Він повинен закласти підвалини подальших змін і успіху нової освітньої політики, що покликана змінити щоденні практики неефективного навчання та управління.
Результатом має стати не просто створення нової української школи — а створення нового українського суспільства через освіту.