Паата Амонашвілі — видатний педагог, доктор психологічних наук та син легендарного засновника методу гуманної педагогіки Шалви Амонашвілі провів у Києві семінар «Від серця — до серця: мистецтво спілкування з дитиною». Його самого в дитинстві виховували і вдома, і в експериментальній школі за принципами підтримки, віри в закладений у дитині потенціал, за відсутності примусів. Чи можуть батьки бути одночасно друзями дітей. Чи не порушує це родинну ієрархію, не зменшує відповідальність дорослих?
Якщо «бути мамою» у нашій свідомості означає заборони і строгий контроль, тоді це взагалі, якщо чесно, не мама. Якщо донька — підліток, мама не може, а мусить стати подругою їй, так само тато — синові. Дружба — це бути уважним, чуйним, вислуховувати, співпереживати. Авторитарна мама не слухає, а вказує, не співпереживає, а критикує. А дітям, особливо підліткам, потрібні друзі, а не «душоприказники». Друзі, з якими можна ділитися переживаннями, бути відвертими. Тоді з’являться гармонійні взаємини, а бурхливий підлітковий вік буде безнапасним. Але ця можливість закладається з народження.
Усвідомлене виховання якраз вимагає розуміти батьківську відповідальність. Зараз дедалі більше тат і мам беруть відповідальність за виховання синів і дочок до своїх рук. Раніше думали навпаки: віддали до школи — хай вона вчить і виховує. У «нульові» роки семінари і тренінги з гуманної педагогіки були в основному для вчителів, які цікавилися, як поліпшити спілкування з учнями, шукали нові форми і методи роботи. А за останні 15–20 років піднялася хвиля батьківського інтересу до того, як виховувати дітей, як з ними спілкуватися. Більшість запитів іде від тат і мам.
Що стосується самої форми спілкування з дітьми в школі чи сім’ях, то в більшості випадків вона не змінилася: директивність, переконання, що дитина — це «підлеглий», «посудина, яку треба заповнювати». Усе це залишилося навіть у тих родинах, де цікавляться новими підходами. Застосувати на практиці все це складно, адже це вимагає зміни внутрішнього стану. Людям, у яких засіли авторитарні нотки, потрібно докладати багато зусиль, щоб перейти до більш рівних взаємин з дитиною.
Це не технологія — гуманна педагогіка. Ми не даємо порад на кшталт: скажи певними словами «іди спати» або «роби домашнє завдання» — і дитина послухає. Гуманна педагогіка починається зі зміни особистості самого дорослого. А це настільки складний процес! Набагато легше виховувати, ніж перевиховувати себе самого. І ми потрапляємо в зачароване коло: знаємо, як погано і як треба, але тільки-но бачимо перед собою дитину, що починає нам створювати дискомфорт, відразу ж усе забувається. Теорія кудись відлітає, і чинимо так, як виховували в дитинстві. Наприклад: «Сядь і заспокойся». Потрібні зусилля волі і щоденна праця. А зараз світ такий, що рідко хто схильний до наполегливості, навіть якщо це стосується особистого здоров’я. Приміром, як часто лікарі забороняють, а дорослий усе одно спокушається поїсти шашлика чи сигарету викурити.
Я ще не зустрічав нікого з батьків та вчителів, який би не казав: я сто разів уже дитині повторював, а вона не слухається. Ми здогадуємося, що пояснення з якоїсь причини не працюють, але старанно продовжуємо робити те саме. Говоримо і думаємо: ось зараз знову нічого не зрозуміє. Спроби поміняти малюка без пошуку «джерела капощів» — це пити знебоювальне, знімати симптоми, а не лікувати хворобу.
Дитина має мотиви, але не розуміє їх. Нема сенсу питати: навіщо ти це робиш? Це завдання для батьків — відповісти, навіщо вона так робить. Часто здається, малюк зробив щось зі злим умислом, а це просто частина дослідницької діяльності. Коли мені було 4 роки, ми влаштували бенкет. Я, сидячи в тата на колінах, раптом схопив пляшку вина зі столу і облив почесного гостя в парадному костюмі. Мене виховували поважати гостей і не робити капості. Для мене тоді це було просто дослідження: як червона рідина вбереться в цю красиву тканину. Якщо серйозно карати дитину в такі моменти, у неї з’являється переконання «досліджувати світ — небезпечно». А потім у школі ми безуспішно намагаємося домогтися, щоб дитина стала дослідником, цікавилася новим.
Якщо йдеться саме про злий умисел, задамося питанням: звідки в дитини це — «бити бабусю енциклопедією по голові»? Якийсь приклад рухає її до капостей. Найчастіше це батьки. Ми дивимося на дитину, як у дзеркало: «Щось хороше? О, весь у мене!», «Щось погане? Це від свекрухи — однозначно». Насамперед треба подумати, чи не від нас це? Якщо ні, ігри, мультики та інший контент можуть містити образи, які виховують не так, як хотілося б батькам. Хай для тата й мами година, коли малюк дивиться мультик, це райський відпочинок, треба усвідомлено ставитися до того, що ви дозволяєте дивитися дитині.
Чи треба карати? Для батьків це — позбавляти дитину чогось приємного: гаджета, солодощів, прогулянки, уваги, свободи, у куток ставимо. Чи це закладено у слові «наказание», яке йде від «наказ»? Це можна визначити як «мудра порада турботливої людини». Таке «наказание» має бути щодня, у безлічі проблемних для дитини ситуацій. Якщо щось трапилося — мудра порада турботливих батьків. Без усіляких форм позбавлення.
У школах теж нині можна почути, що виховують батьки, але це доведено до абсурду: мовляв, ми, школа, лише навчаємо. Після народження починається виховання. Поставити його «на паузу» неможливо. Віддаючи дитину до школи, не можна її дистанційним пультом поставити на «режим навчання». Вчителі продовжують виховувати дитину, хочуть вони цього чи ні. А коли не беруть це до уваги, виходить неусвідомлене виховання, прищеплюють певні якості, навіть не думаючи, які саме. Усвідомлене виховання — ключове питання гуманної педагогіки.
Державні програми зазвичай не перевіряють, як виховують дітей, а знання можна виміряти, тож до виховання ставляться як до чогось третьорядного. Як на мене, виховання важливіше за навчання. Одна справа — дати таблицю множення, натренувати навичку множити числа. І зовсім інша — розвинути в учня бажання створювати нові «таблиці множення». І коли в дитини є прагнення відкривати нове, ту ж таблицю вона вивчить набагато легше і знатиме краще.
Щодо розвитку гуманної педагогіки, то добре, якщо з десяти вчителів 1–2 вибудовують таким чином своє спілкування з дітьми. Серед педагогів таких фахівців більше в приватних школах, де більше свободи. Це стосується також інших європейських країн і США. Там теж і в сучасній школі панує авторитаризм. Є поодинокі винятки, наприклад, уже всім відома Фінляндія, де відбулася відносно різка (за півстоліття) зміна освіти. Там саме особистісний підхід до дитини — учні залюбки йдуть до школи, не роблять домашнього завдання, обирають теми уроків і проєктів, і досягають більшого академічного успіху порівняно з іншими країнами. Але тут #ВчителіВажливі. Не згори сказали педагогам, що робити, а всією країною створили умови, щоб вчителі змінили світогляд, розвивалися, вдосконалювалися. І вчителі з новим мисленням змінили школу.
Педагоги скаржаться на тиск з боку батьків, Міністерства освіти і науки в період реформ. Дійсно, нове ставлення батьків до виховання спонукає їх більше вимагати з вчителів. Іноді справедливо, іноді ні. Але всі вчителі гуманної педагогіки не тільки вибудовують виховну і навчальну програму, а й обов’язково заздалегідь повинні продумати форму співпраці з батьками. Як подружитися з ними, зробити своїми соратниками, створити ауру співпраці? Ця проактивність у корені знищує можливість конфліктів.