Уявіть, що вас обирають за програмою безкоштовного навчання в закордонному університеті.
Ви отримуєте візу, збираєте валізи та рушаєте до вишу в Європу або Америку.
Скільки разів ви ловили себе на думці, що мрієте навчатись за кордоном?
А за минулі роки на навчання виїхали більше 77 тисяч студентів. Найбльше - до Польщі (33,4 тисячі). Найменше українців опиняється на навчанні в Австралії, Канаді та США. Три історії українців:
міністерки освіти та науки Ганни Новосад, співзасновника освітньої онлайн-платформи Prometheus Івана Примаченка та старшої викладачки кафедри соціології Українського Католицького Університету Галини Герасимпоказують, що у закордонний виш може вступити кожен, лише зібравши усі зусилля та мотивацію до купи!
Три челенджі Ганни Новосад
Нинішня міністерка освіти та науки Ганна Новосад спершу вивчилась в Києво-Могилянській академії на політолога. Коли в 2011 році отримала ступінь бакалавра, поїхала на навчання за кордон.
Будучи стипендіаткою Фонду Відкритого Суспільства, вступила до Університету Маастрихту в Нідерландах і через два роки отримала ступінь магістра з європейських студій.
***
Я отримала стипендію, бо Могилянка була дуже відкритою до поширення можливостей навчання студентів за кордоном.
Тому приходьте до них, спілкуйтеся, просіть інформації. Часто вони мають її набагато більше, ніж діляться. Але не у всіх університетах є сильні міжнародні відділи.
Українські університети, найперше національні, є учасниками програми Erasmus+. Кожен може поїхати за нею вчитися безкоштовно, отримавши стипендію ЄС на навчання.
Моя нинішня кар’єра є результатом освіти. Ті навички, які я здобула в Маастрихті, дозволяють легше орієнтуватися в тому, що роблю зараз.
Якщо ви амбітна людина і хочете спробувати свої сили, і позмагатися не лише всередині маленького українського контексту, але глобального, варто їхати повчитись за кордон.
В закордонному університеті, не важливо, яка це країна, ви зможете зрозуміти, в чому сильніші ваші колеги, а в чому слабші. В Україні досі конкурентним є знання англійської мови. Але в жодній з країн ЄС ви нікого цим не здивуєте.
Аби бути конкурентним, маєте знати ще дві інші мови і ще й якусь мову програмування.
***
Перший челендж навчання за кордоном – англійська мова. Тест TOEFL здала непогано, але мій рівень англійської на той час не був таким добрим, щоб займатись дослідницькою роботою.
Читання великої кількості наукових робіт на англійській мові вимагало зовсім інший рівень підготовки.
Другий челендж – зовсім інший навчальний процес.
На відміну від тодішньої української програми, в якій було багато предметів, в Маастрихті до семи предметів на рік, які вимагали досить глибокого вникнення.
Іншим було оцінювання знань на іспитах, коли працюєш заради спільної оцінки. В групах всі були кардинально різні, від національностей до професійного бекграунду та підходів до роботи.
Наприклад, з восьми людей у групі – п’ять з Німеччини. А німці, як відомо, до усього підходять педантично. Тоді і ти автоматично починаєш скрупульозно ставитись до багатьох речей.
Багато знань, які ви отримаєте, можуть здаватися теоретичними. Але навчання за кордоном дає soft skills. Їх важко виміряти, але це ключове, що дає західна освіта.
Найперше - вміння працювати в групах. В мене жоден іспит з 5 чи 6, які я мала, не був індивідуальним. Щоразу це була групова робота. Оцінювання залежало від внеску кожної людини.
Третій челендж – проведення якісного та кількісного аналізів, оскільки моя спеціальність була орієнтована на дослідницьку діяльність.
В Україні таким аналізам поглиблено не вчать, і це велике упущення.
Навчаючись за кордоном, ви точно навчитеся критично мислити і аналізувати те, що вивчаєте. Всі завдання, які ви отримуватимете, будуть направлені на те, щоб ви могли проявити власне критичне мислення. Копіпейст не працює.
Щодо побуту, то складно було адаптуватись в плані пошуку житла. Маастрихт – місце невелике, і через великий попит міжнародних студентів було нелегко знайти квартиру, кімнату чи гуртожиток.
Одним із факторів, чому я не залишилась за кордоном і повернулась в Україну – відсутність близьких людей та самотність.
Як вступити: поради
Перше: чітко визначитись зі своєю метою у виїзді за кордон. Саме від цього треба відштовхуватись у виборі університету та спеціальності.
Важливо думати наперед, що дадуть ті кілька років навчання в обраному виші, де ви зможете працювати.
Друге: перевіряти статус університетів, їхні ліцензії та умови роботи. Маю на увазі невеликі університети, менш знані, тому що вони можуть не мати права на діяльність в певних країнах.
Тут пораджу придивлятись до того, що обирає молодь, яка прибуває на навчання в обрані виші.
Третє: обраний університет не завжди має хороші програми на всіх департаментах.
Тому, знаючи свій напрямок, треба вивчати, в якому університеті саме цей департамент має найсильнішу базу. Навіть в Оксфорді не можуть ідеально навчити абсолютно всьому.
Важливо також знайти конкретного професора, який досліджує або викладає в обраному університеті тему, яка вас цікавить. Так робила я. Це було перевагою на співбесіді.
Маючи конкретну тему, яку я хочу досліджувати в цьому університеті, я казала на співбесіді: "От я такий-то професор, я читала всі її наукові роботи і хочу, щоб вона була керівником моєї дипломної роботи, бо хочу розвинути те, те і те".
Увагу до деталей цінують ті, хто перевірятиме вашу аплікаційну форму чи слухатиме вас на співбесіді.
Четверте: англійська мова. Знати її треба не на рівні 90 балів, а значно краще, тоді буде легше навчатись.
Коли я їхала навчатись, моя англійська не була ідеальна. І на початку було складно вести вільно дискусії з одногрупниками, важко зрозуміло і змістовно висловлюватись. Найгіршим було написання есе, де маєш показати глибину думки, при цьому складною англійською.
Навички англійської прийдуть під час самого навчання.
П’яте: перебуваючи на навчанні, використовувати всі можливості по-максимуму, витрачати час ефективно.
***
На мою думку, українським університетам треба додати відповідальності і вміння працювати на результат.
Перше, що вже почалось впроваджуватись в українській освіті – принцип автономності університетів, коли виші заклади самі формують складові освітньої діяльності.
Ми прагнемо дати нашим університетам фінансову свободу, вивести їх зі статусу бюджетних.
Зараз працюємо над тим, щоб запропонувати інший підхід до фінансування діяльності університетів, не тільки за кількістю студентів, а й за якістю освіти. Тобто, надавати викладачам мотивацію працювати ще краще та давати більше.
Співзасновник платформи онлайн-освіти Prometheus Іван Примаченко закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, магістр історії.
Навчався в Стенфордському університеті за програмою Ukrainian Emerging Leaders. Івана обрали серед пів тисячі кандидатів.
***
Програма щороку обирає трьох українців. 2018 року, коли я вступав, подавалось близько 220 людей на місце.
Чому? Бо програма пропонує не тільки навчання. Вона повністю покриває вартість навчання та витрати учасника на проживання в Каліфорнії.Конкурс на Ukrainian Emerging Leaders був більший, аніж на вступ в сам Стенфорд.
Fellowships – програма для професіоналів з досвідом. Це 10-місячна програма, під час якої її учасники самі обирають, на які пари ходити, якими проектами займатись. Робота над проектами – окрема частина навчальної програми.
Стенфорд намагається максимально запроваджувати активне навчання, не просто лекції, де викладач читає предмет з трибуни, а навчання, де студенти постійно вмикаються в процес.
Це дискусії на парах, робота в невеликих групах для обговорення. Робота над практичними проектами майже на кожній парі, на один день, тиждень чи на весь термін навчання.
В університеті намагаються розірвати кордон між теорією та практикою.
Наприклад, нашій групі читали лекцію, як після урагану Катріна у Новому Орлеані відбудовували шкільну систему. Після обговорень прочитаного приходила людина - герой їхніх дискусій, який відбудовував систему.
Приходили команди, які розробляють навчальних роботів. Їх роздавали кожному студенту. Після вивчення роботів група мала запропонувати, як їх можна покращити чи що змінити.
В Стенфорді неможливо уявити, що викладач приходить непідготовлений на пару та читає лекцію з Вікіпедії чи якогось підручника. Неможливо уявити, що у студента є запитання, а викладач не хоче на них відповідати.
Є повага студентів до викладачів. Це пояснюється тим, що студенти змушені боротися, конкурувати між собою за місця на парах.
На популярні пари більше охочих потрапити, ніж це можливо фізично. Відповідно, люди пишуть заяви на відбір до пари.
В Стенфорді ніхто не змушує навчатись. Не хочеш – викладачі не будуть проводити виховних лекцій та тиснути. Це виховує практичні навички, потрібні в житті. З мого досвіду, в Стенфорді 99,9% людей активно вчаться.
Пар в Стенфорді було значно менше, ніж в Україні, але кожна з них могла тривати дві, три, чотири години.
На кожну треба було прочитати величезну кількість кейсів, статей, відривків з книг. Була серйозна проектна робота, на яку йшли десятки годин.
Найцікавішим викликом була розробка серйозних ігор. Упродовж триместру (двох місяців) потрібно було розробити чотири гри власноруч.
По кожній грі давали чіткий опис, якою вона повинна бути, проте в темах обмежень не було. За невеликий час я повинен був розробити гру від ідеї до першого прототипу.
Нехай він був би недопрацьований, але в тому й полягає суть навчання: коли ти представляєш прототип користувачам та очікуєш на зворотній зв’язок, зауваження та поради, як зробити продукт кращим.
Ти можеш перероблювати прототип із самого початку, вдосконалювати, і це інколи психологічно важко. Ми звикли чи не з першого разу робити все ідеально.
В Стенфорді вчать цього позбуватись, з самого початку показувати свої ідеї людям.
Під час подачі заявки людина описує, над яким проектом працюватиме протягом навчання, що їй найбільш цікаво та що вона втілить після повернення в Україну.
У моєму випадку це була реформа системи підготовки вчителів. В Україні є криза освіти вчителів і я вивчав західний досвід, щоб перезапустити цю систему.
Теми учасників можуть бути найрізноманітнішими: від поширення вакцинації в Україні до покращення сфери експорту.
Наприклад, колишній студент Олександр Стародубцев брав темою свого проекту реформу державної служби України. Раніше він був керівником системи електронних торгів ProZorro, а нещодавно його призначили головою Національного агентства з питань державної служби. На новій посаді він втілюватиме свій проект на практиці.
Подача заявок на програму розділена в три етапи:
1 – заявка на вступ з доданим CV. Тут відсіюють кандидатів, які відверто не готові до програми.
2 – ті, хто пройшов, подають повну заявку: есе та рекомендаційний лист.
Там описують проект, над якими працюватимуть у Стенфорді та обґрунтовують, чому саме він чи вона мають пройти за програмою.
Рекомендаційних листи має бути три, від різних людей, з якими ви працювали і яким є що розповісти. Це завжди впливає на рішення комісії при відборі.
3 – на заключному етапі 12 кандидатів проходять два раунди інтерв’ю.
Перший – з координатором програми, другий – особисто з Френсісом Фукуямою. Опісля вирішують, хто пройшов до Ukrainian Emerging Leaders.
Є три загальні поради, яким може користуватися будь-хто.
1) На рівні заповнення заявки і на рівні написання есе ви маєте пояснити, чому саме вас мають обрати.
Всі приймальні комісії західних університетів дивляться на те, що ви вже зробили професійного. Як правило, це найкращий спосіб передбачити, що ви зробите в майбутньому.
2) Ви маєте описати амбітну мету, якої хочете досягти після програми.
3) Пояснити, як програма, на яку ви подаєтесь, зможе довести з точки А в точку В, від сьогодення до мети.
Головна помилка, якої припускаються люди, навіть маючи сильну біографію - пишуть абстрактні речі: роздуми про минуле і майбутнє країни, філософські думки. Звісно, це важливо, але не цікаво приймальній комісії.
В презентації себе важлива конкретність – цифри, факти, конкретні організації та люди, які б підтвердили, що ви зробили щось круте. Коли пишете, чого хочете досягти завдяки програмі, треба чітко розуміти та донести це до комісії.
Приймальна комісія фізично не може оцінити кандидата як професіонала, тому вона покладається на рекомендаційні та мотиваційні листи.
Галина Герасим є випускницею програми з політології НаУКМА та магістерської програми з медіакомунікацій УКУ.
Навчалась на магістерській програмі з політології у Державному Університеті Сан-Дієґо (Каліфорнія).
***
Я подавала заявку на навчання через програму, яка допомогла мені потрапити у Державний університет Сан-Дієго.
В такому випадку студенти мають обмежений вплив на вибір університету. Кваліфіковані спеціалісти підбирають університет за вашими інтересами та професійною діяльністю.Але ви не завжди можете потрапити до університету, в який прагнете. Програма, яка фінансує навчання за кордоном, фактично сама обирає для вас навчальний заклад.
Під час навчання в мене не було шоку від того, скільки потрібно читати на кожну пару, а це, на хвилинку, цілі книжки.
Я була морально до цього готова, адже закінчувала політологію в Києво-Могилянській академії, де була сильна база.
Ніколи не було думки, що мені не вистачає чогось в навчанні. В мене більше труднощів було з адаптацією до клімату та навколишнього середовища.
В американському університеті було дві обов’язкові дисципліни, а всі інші предмети – вибірковими.
Це дуже класно. Наприклад, тому, що ми могли слухати курс вчотирьох, це дуже зручно. Ніхто нікого не заставляє ходити на всі курси.
Кожен обирає те, що йому цікаво та потрібно. А потім на парах дають багато часу для обговорень та роботу в групі.
Це дає можливість краще вивчити реакції аудиторії та заглибитись у вивчення.
Мені імпонує те, що на магістерських програмах у студентів ви не побачите яскравого підходу до презентацій проектів, всіх кольорів веселки у Power Point, всі навпаки – зосереджені на якості та глибині викладу матеріалу, а не на формі подачі.
Ще однією новинкою було те, що можна було обирати певну тему та працювати над нею весь семестр. Це доволі популярна практика за кордоном.
Як вступити: поради
Найперше, що потрібно вміти та знати людині, яка хоче вступити за кордоном в університет – англійська мова. Це musthave для усіх студентів.
Так, можна прожити без цього, але якість знань та доступ до інформації буде дуже обмежений.
Після закінчення магістратура в Сан-Дієго я пішла працювати викладачем, тому і студентам свої постійно повторюю, що треба вчити англійську.
Я заздалегідь знала, чим хочу займатись після магістратури, тому поставила конкретну мету та подавала заяви на конкретні виші.
Загалом програми вимагають різні пакети документів, нерідко мотиваційні та рекомендаційні листи, але обов’язково ви повинні пройти тест на знання англійської мови TOEFL чи IELTS.
Ще один важливий момент – знати, чого хочеш від програми, в якій сфері потім будеш застосовувати знання.