Василь Дяків із Заліщиків Тернопільської області переміг у національній премії Global Teacher Prize Ukraine, яку порівнюють з Оскаром для освітян. Переможець отримав 250 тисяч гривень, поїздку на найбільшу освітню подію Global Education and Skills Forum та один рік безкоштовного навчання від організатора премії — «Освіторії». Церемонія нагородження з червоною доріжкою відбулася 3 жовтня біля Арки Дружби Народів у Києві.
Василь Дяків викладає історію, громадянську освіту та основи здоров’я. Він здобув звання «Заслужений вчитель України», торік переміг у конкурсі «Учитель року», а 59 його учнів є переможцями конкурсів Малої академії наук України. Професійна мрія переможця — реформувати систему освіти так, щоб український вчитель став прикладом свободи й відповідальності для учнів.
Журі обирало переможця серед майже трьох тисяч претендентів. У національній учительській премії взяли участь освітяни з усіх регіонів, а найактивнішими традиційно стали Київська та Дніпропетровська області.
«Українські вчителі, ви справжні супергерої та супергероїні 2020 року! Ви працювали по 18 годин на добу через Zoom, Skype, з екранів телевізорів, і зробили все, щоб попри карантин у наших дітей була освіта та було майбутнє. Сьогодні всі хочуть сказати вам дякую!», — зазначила засновниця премії, голова громадської спілки «Освіторія» Зоя Литвин.
Уся родина Василя — освітяни: дружина Оксана і донька Надя теж педагоги. У дитинстві він був учителем для своєї молодшої на 10 років сестри. А першою вчителькою для нього стала бабуся: йому було 5–6 років, а вона вже прищеплювала поняття відповідальності за власні вчинки. Саме цього зараз він навчає своїх учнів: ніхто не збудує Україну окрім нас самих. Вчитель повинен бути особистістю, патріотом і новатором, вважає Василь. Тільки такий педагог може виховати нове покоління патріотів, новаторів і особистостей. Далі думки Василя по важливим питанням з інтерв'ю для «Освіторії» та «Главкому».
Найперше, треба підіймати імідж вчителя через вищу освіту — студенти педагогічних вузів повинні бути агентами змін. По-друге, вважаю, що 20 предметів у старшій школі — це забагато. Оптимальна кількість — 6–8 обов’язкових дисциплін. Це складний вибір, адже батьки зазвичай перестраховуються і хочуть, щоб діти вчили геть усе, а ті часто не знають, ким взагалі хочуть бути. Наша система освіти потребує виходу із зони комфорту: профільну школу планують реформувати аж через 7 років — це надто пізно. Треба вже запускати цей процес і схиляти суспільство до думки про європейський формат освіти, де є конкуренція і боротьба за учня і студента.
Найважливіша навичка 21-го століття — ефективна комунікація. Завдяки діджиталізації сьогодні маємо електронну версію людини, і дуже часто ця сучасна людина не вміє ефективно комунікувати. Відсутність живого спілкування не дає змоги говорити про речі однією мовою, шукати компроміси і знаходити спільне рішення. Люди часто впадають у критиканство, а це не веде до порозуміння. Вчу дітей ефективної комунікації через дебати Поппера: їх розробив філософ і соціолог Карл Раймунд Поппер. Це система дебатів, коли оголошується тема, є доповідач, опонент і рецензент — кожен намагається переконати журі у своїй аргументованості.
Найближчі наші плани з учнями — записати серію виступів у форматі TEDx. Також навчаю дітей бути командними гравцями, бо я і сам такий. Організовую інтелектуальні конкурси, де кожна команда складається із 7 учасників: хтось добре знається на мистецтві, хтось — на спортивній тематиці, а хтось логічно мислить. Так вони вчаться користуватися своїми суперсилами і розуміють розподіл зон відповідальності кожного гравця в команді. Я завжди кажу, що школа обмежена: щоб навчатися і розвиватися, маємо виходити за межі шкільного комфорту і ставити перед дітьми складніші проблеми, актуальні питання, які їм доведеться вирішувати в житті.
У мене багато друзів серед моїх випускників, які закінчили школу 20–25 років тому. Коли спілкуємося, я запитую: «Ти щасливий? Ти щаслива?». Коли чую: «Я знайшла себе», «Ви допомогли мені знайти свій шлях» — ось це мене надихає. Мені цікаво бачити, як вони сприймають успіх у дорослому житті, як ідуть до нього.
Працюю за принципом: я завжди щирий і відкритий. Коли настають моменти непорозумінь із учнями, можу з опалу щось емоційно сказати. Але незалежно від віку дітей, завжди прошу вибачення, якщо відчуваю, що вчинив неправильно, я не боюся визнати момент своєї помилки. Діти відчувають цю непідробність. Навіть під час дистанційного формату навчання. Звісно, це стало величезним викликом і для вчителів, і для учнів — ніхто не був готовий до цього. В онлайн-навчанні тримаю зв’язок з учнями через володіння голосом: інтонація, відтінки тембру голосу — усе це працює. Але тут не можна бути награним — діти одразу вас злапають.
Вчительська професія – це уміння спілкуватися з дітьми їхньою мовою й водночас говорити про цінності, які важливі для суспільства і для держави. Коли я починав викладати, діти були 1978 року народження. Коли я зараз навчаю дітей – це діти 2010 року народження. Різниця між поколіннями – 32 роки. Якщо говорити про покоління (19)70-80 років, то вони розуміють важливість спілкування зі мною. Половина людей, які мене привітали, – це випускники попередніх років. Це приємно. В їхніх очах я є людиною, яка викликає довіру, з якою дуже багато було пройдено.
Сучасне покоління – це центеніали. Перше проблема, яка виникає у роботі з ними, і яку я намагаюся вирішити, – це вивести дітей із бульбашки ілюзій. Кожна людина живе у своїх ілюзіях або зоні комфорту і не завжди хоче звідти виходити. Центеніали – це діти-індивідуалісти. Тобто люди, ненавчені працювати в команді, поступатися певними позиціями, коли треба домовлятися. Мовляв, моє я – то найважливіше. Все, що навколо, має підпорядковуватися мені і моїм інтересам. Друга проблема від бульбашки ілюзії чи комфорту – упевненість у тому, що життя – це просто, це хайп. Все, що можна досягти, можна досягти хайпом. Уяви про те, що слід досягати всього працею, немає. І третя проблема – нетерплячість: сучасні покоління хочуть результат вже. З одного боку – це мінус. З іншого – плюс. Але за умови, якщо людина, наприклад, не побачила себе в якійсь професії, потім її залишає і шукає себе в іншій. Саме шукає, а не живе на татові і мамині гроші. Є покоління 40-річних, які живуть за кошт батьків. У Польщі навіть є асоціації батьків, діти яких на них паразитують.
Нинішнє покоління – візуали. Читати і думати – це для них надто складно. 2018 рік. Я читаю основи здоров’я, розбирали наркоманію, її причини, наслідки. А діти й кажуть «давайте будемо дивитися серіал «Школа»! Ну давайте. Серія про наркотики, як наркоторговець намагається поширити наркотики у школі. Я увімкнув, але на третій хвилині вимкнув. І кажу: проговоримо, що ви побачили. Діти не захотіли… Тоді я взяв фільм, порізав на шматки, між шматками вставив блоки питань до обговорення. В такому вигляді наступного разу запустив фільм. Після «п’ятихвилинки» з’являлися запитання. Я розповідаю зараз про дітей 8 класу. Які причини наркоманії? Де тут порушення закону, бо в сюжеті фільму вчителька прикриває одного з учнів, який має справу з наркотиками? Діти збагнули, що це класна річ, так фільм цікаво дивитися. Механізм ролика до п’яти хвилин – дуже дієвий.
Ще маю ідею записати 50-60 роликів, щоби діти самостійно на цих відео показували своє розуміння безпековості життя і середовища…
За такою методикою працюю вже років чотири-п’ять. У 2013-2014 роках ще було покоління, яке не було настільки занурене у діджиталізацію. Ми зараз маємо дуже великий виклик, вибір, кого навчати. «Я» – реальний чи «я» – віртуальний. Дитина, яка занурена у віртуальний світ, по-іншому сприймає реальність. Це проблема для вчителя… Коли дитина заглиблена у віртуальний світ, вона втрачає відчуття безпеки у реальному світі.
Я веду напрямки: історія, історичне краєзнавство, етнологія, археологія, історія релігії, основи здоров’я, екологія. Наприклад, минулого року моя восьмикласниця виборола друге місце на обласних змаганнях з екології. Серед моїх вихованців – троє президентських стипендіатів. Ірина Матійчук – соціолог, зараз працює у приватній соціологічній компанії. Назар Шмиглик також степендіат, працював на архітектурних пам’ятках, досліджував оборонні споруди південного Поділля. Зараз він є успішним архітектором в команді канадських архітекторів-містобудівників. Тарас Прокоп також виборов третє місце з археології на всеукраїнському рівні. Нині він є кандидатом історичних наук, дуже активним ідеологом децентралізації в Чернівецькій області, одним із лідерів обласного осередку організації «Опора». Я завжди кажу, що успіх дітей — це не завжди успіх в якійсь науковій сфері. Наприклад, одна з моїх вихованок є домогосподаркою, яка прийняла рішення займатися дітьми. У неї четверо дітей, вона успішна мама. Виховує їх на принципах, закладених у гімназії.
Для дитини навчання за кордоном плюс. Бо вона побачила такий спосіб самореалізації та успіху. Туди виїжджають вмотивовані.
Десь 20-25 моїх учнів виїхали з України на навчання в інші країни. Як для нашого маленького містечка — це дуже багато. Хтось із них навчається, хтось уже завершив навчання. Один із перших наших випускників Тарас Гагалюк 10 років тому у Німеччині захистив дисертацію, є доктором філософських наук. Україна, як держава, втрачає потенціал, коли діти залишаються працювати за кордоном.
Тут нам варто говорити не тільки про державу. По-перше, вищі навчальні заклади... Умовно, скільки українських вишів у світових рейтингах потрапляють хоча б до першої тисячі? Питання риторичне. По-друге, чому, наприклад, в Українському католицькому університеті середній бал випускників – 200 і навчання платне, але туди все одно ідуть? Також питання риторичне. Ми говоримо про потребу зміни у системі і підходах. Що буде мати цінність для будь-якої людини? Те, що важко дається. Якщо воно важко дається, то це означає, що я маю цінність тому, що я доклав зусиль. У нас приблизно 600 вишів, а у Франції з огляду на їхню кількість населення, яка є в тій країні – 80-100. Чи можливо в Україні отримати якісну вищу освіту? Ні, неможливо. Але документ про вищу освіту – так.
Міністерство наполегливо йде до дебюрократизації, тобто відбувається спрощення процесу, щоб вчитель мав виконувати своє завдання – учити дітей. Це перше. Друге – я бачу, що програми нової української школи у початкових класах намагаються бути компетентнісними на практиці, а не на словах.
Якщо у 2013 і 2014 роках у нас мали бути календарно-тематичні плани в обов’язковому порядку надруковані, дати написані ручкою, то тепер у 2018, 2019, 2020 роках цього немає. Кожен вчитель може сформувати у будь-який спосіб собі план, який дозволяє йому самому розуміти, що і як він викладатиме. Це перше. По-друге, є розрив центру з тим, що відбувається на місцях. Міністерство декларує і рекомендує, але їхні підрозділи на місцях або не розуміють, або не зауважують. У нас був випадок, коли один з наших керівників в обласному управлінні освіти надіслав по Viber директору нашої гімназії таке: «Негайно здати показники ЗНО/ДПА, інформацію про олімпіади за п’ять років, вказати матеріально-технічну базу». Але це не лист чи інший документ. Це просто повідомлення у Viber. З якою метою це було надіслане, та ще й у Viber? Тобто міністерство декларує одне, але регіональне управління або ігнорує, або тільки робить вигляд, що виконує роботу. Ми написали, що за п’ять років всі учні підтвердили оцінювання ДПА, крапка. Якщо нема параметрів, якщо незрозуміло суть документу, незрозуміло, навіщо це надсилати. Це було цього року.
Багато років педагогічна спільнота наполегливо і вперто повторює, що треба спростити навчальні програми. А вони все розростаються і розростаються. Хто створює навчальні програми? Десь там, нагорі, не я. А хто має скорочувати ці навчальні програми? Той, хто там їх зробив? А той, нагорі, бачить ту дитину, яка навчається? Ні. Учитель тут на місці бачить ту дитину. Тож скорочувати, спрощувати програми має вчитель. Але я ж за це буду відповідати! А я ж так не хочу відповідати. От така логіка.
Патерналізм — це спроба перенести власну відповідальність на когось з метою, щоби потім критикувати. Базовий підхід будь-якого процесу — це пропозиція. Якщо я кажу, що це заважко, то я пропоную як полегшити. Але коли я пропоную як легше, то братиму за це відповідальність. Свої пропозиції треба відстоювати, шукати однодумців. Тому простіше все списати на те кляте міністерство, Інститут з модернізації змісту освіти.
Заліщицька державна гімназія, увійшла до десятки найкращих щодо ЗНО з історії. На мою думку, цей тест не був складним. Питання в тому, як взагалі викладається історія, як діти сприймають історію. Я завжди намагаюся і прагну, наскільки це вдається, дітям пояснювати, що історія — це процес, який має свою логіку і свої закономірності. А в нас інколи частина дітей намагається механічно запам’ятати перелік фактів, подій, дат. Власне, механічна пам’ять ніколи не відзначалася чимось особливим, легко забувається. Віктор Громовий з Кропивницького (освітній експерт) говорив, що у нас зараз є таке поняття як здобувач освіти. Тобто учень має здобувати освіту. А це означає, що він повинен бути вмотивований, докладати зусиль, мати образне мислення… Я дуже люблю двотомник «Історія України від Діда Свирида». Там такі драйвові фрагменти є! Адже, умовно, князь Кий звертається сленгом 21 століття.
Джерело фото Global teacher Prize Ukraine
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram