Уже два роки як МОН України презентував «Концепцію національно-патріотичного виховання дітей і молоді".
Пам’ятаю як тоді, прочитавши текст, заболіло десь у грудях. В окупованому Криму ганяли строєм дітей, начепивши на них піонерські галстуки та колорадські стрічки, а в Києві, вщент заповненому переселенцями, добродії з МОН оприлюднили концепцію, «яка б визначала нову стратегію цілеспрямованого й ефективного процесу виховання суб'єкта громадянського суспільства, громадянина-патріота України» [1].
Я ще встигла застати комсомол і навіть попрацювати в його активі. Концепція МОН нагадала мені часи комсомольської юності.
Давайте порівняймо основні положення Концепції національно-патріотичного виховання та Статуту ВЛКСМ [2].
«Комсомол воспитывает у юношей и девушек глубокое уважение к государственным Гербу, Флагу, Гимну СССР, олицетворяющим героическую историю, мощь и величие социалистической Отчизны."
«- виховання поваги до Конституції України, законів України, державної символіки."
***
«Священный долг комсомола - готовить молодежь к защите социалистической Родины, воспитывать самоотверженных патриотов, способных дать решительный отпор нападению любого врага.
«- підвищення престижу військової служби, а звідси - культивування ставлення до солдата як до захисника вітчизни, героя;»
***
«Коллективизм и товарищеская взаимопомощь: каждый - за всех, все - за одного; гуманные отношения и взаимное уважение между людьми: человек человеку - друг, товарищ и брат;»
«- усвідомлення взаємозв'язку між індивідуальною свободою, правами людини та її патріотичною відповідальністю;»
***
«Преданность делу коммунизма, любовь к социалистической Родине, к странам социализма;»
« -утвердження в свідомості і почуттях особистості патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України;»
***
«Дружба и братство всех народов СССР, нетерпимость к национальной и расовой неприязни; братская солидарность с трудящимися всех стран, со всеми народами.»
« - формування толерантного ставлення до інших народів, культур і традицій;»
***
«Непримиримость к врагам коммунизма, дела мира и свободы народов;»
«спонукання зростаючої особистості до активної протидії українофобству, аморальності, сепаратизму, шовінізму, фашизму.»
***
«Добросовестный труд на благо общества: кто не работает, тот не ест;- забота каждого о сохранении и умножении общественного достояния;- высокое сознание общественного долга, нетерпимость к нарушениям общественных интересов;
«- сприяння набуттю дітьми та молоддю патріотичного досвіду на основі готовності до участі в процесах державотворення, уміння визначати форми та способи своєї участі в життєдіяльності громадянського суспільства, спілкуватися з соціальними інститутами, органами влади, спроможності дотримуватись законів та захищати права людини, готовності взяти на себе відповідальність, здатності розв'язувати конфлікти відповідно до демократичних принципів;»
***
«Честность и правдивость, нравственная чистота, простота и скромность в общественной и личной жизни;
«- утвердження гуманістичної моральності як базової основи громадянського суспільства».
Концепція запозичила комсомольську форму, а зміст пообіцяла напрацювати протягом 2015-2017 років.
На першому етапі (2015 р.) планувалось:
- створення нормативно-правового підґрунтя, інформаційно-методичного забезпечення для здійснення національно-патріотичного виховання дітей та молоді;
- створення Центру патріотичного виховання у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України;
- створення інформаційного ресурсу, присвяченого цій тематиці.
На другому етапі (2016 - 2017 рр.) передбачається:
- розроблення програм, навчально-методичних посібників з предметів гуманітарно-соціального спрямування для дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних та вищих освітніх закладів, спрямованих на патріотичне виховання дітей та молоді;
- підготовка та видання науково-методичних посібників і методичних рекомендацій з організації виховних заходів, роботи клубів, центрів патріотичного виховання тощо.
За дітей та молодь стало трохи спокійніше після ознайомлення з завданнями третього етапу, який заплановано на 2018-2019 роки:
- проведення моніторингу системи патріотичного виховання дітей та молоді за допомогою соціологічних опитувань, анкетування, психологічного тестування;
- проведення науково-методичних конференцій, створення банку передового педагогічного досвіду на інформаційному веб-ресурсі;
- аналіз здобутого, встановлення досягнень і викликів, корекція навчально-виховних впливів з урахуванням результатів моніторингу.).
Отже, створять базу нормативно-правову, понаписують силу-силенну методичних рекомендацій та посібників і одразу перейдуть до моніторингу.
А що моніторити будуть? Методичні посібники та програми? Звіти про конференції, соціологічні опитування про методичні посібники та програми?
Програми пишуться, методичні рекомендації розробляються, гроші крутяться.
У школах, тим часом, поробили «червоні куточки» у яких замість серпа з молотом - тризуб, замість Леніна - Президент, замість червоного – жовто-блакитний прапор, замість комсомольців-героїв - герої АТО.
Білу сорочку та червоний галстук змінили на вишиванку.
Лінійки та уроки патріотичного виховання зберегли в традиційному вигляді.
До рівня комсомолу не доросли, нічого свого не створили.
У Додатку до Концепції від 16.06.2015 заплановано багато різноманітних форм роботи з дітьми та молоддю починаючи з дошкільних заходів освіти й аж до ВНЗ. Маємо інформацію про спорадичні спроби їх реалізації та системне звітування про виконання.
Постає питання: а чи справді потрібно ВИХОВУВАТИ патріотизм?
Чи є патріотизм тим особистісним конструктом, що може бути сформований засобами виховання?
Кому потрібно зробити всіх дітей України патріотами, готовими «до захисту України та виконання громадянського і конституційного обов'язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, з метою становлення її як правової, демократичної, соціальної держави« [2]?
Спробуємо розібратися.
Дослідження патріотизму є традиційним для філософії, соціології, психології. Сьогодні більшість науковців додержуються думки, що патріотизм може бути визначений як особливий вид ставлення. Ставлення що встановлює особливий зв’язок між суб’єктом (громадянином) і об’єктом патріотизму (політичним цілим, державою).
Патріотизм є функцією політичного цілого (держави). Саме патріотизм забезпечує об’єднання суб’єктів (громадян) у єдине політичне ціле. Патріотизм легітимізує діяння держави.
Реалізація патріотизму має два обов’язкових вектори практичного втілення:
• по-перше, піклування громадянина про політичне ціле (Patria, Державу, Вітчизну),
• по-друге, піклування політичного цілого про громадянина.
Ціннісно-смислова наповненість патріотизму на рівні реалізації його суб’єктом може поставати у різноманітних формах крайніми з яких є ксенофобія, нацизм, ізоляціонізм.
Зв’язок між Державою та громадянином забезпечує не лише патріотизм, а ще й закон, ідеологія, мораль, релігія, насильство, страх тощо. Майбутнє України залежить, насамперед, від психологічного благополуччя її громадян.
Природу ж патріотизму можна зрозуміти лише через конструкт ідентичності. Якщо національна та етнічна ідентичності забезпечують зв’язок індивіда з групою (етносом, нацією), то патріотизм, як складна система ставлень, задає спосіб цієї взаємодії. Саме патріотизм є одним з найактивніших елементів конструювання соціальної дійсності. Дихотомія Ми – Вони, що є обов’язковою у процесі ідентифікації, через патріотизм абсолютизує МИ як МИ-Держава/Вітчизна.
Етнічна ідентичність може збігатися з національною, а може вступати у суперечність. Патріотизм нівелює етнічне та абсолютизує національне.
Явище самоiдентифiкацiї включає два рiзних за змiстом аспекти.
Один з них має зовнішню спрямованість. Він пов’язаний з відповіддю на питання “Хто “Я” є”, і з з’ясуванням, фіксацією свого місця в системі суспільних, соціально-психологічних, стосунків, ставлення до минулого, майбутнього та теперішнього.
Інший аспект спрямований всередину, на себе. Вiн відбиває почуття власної неперервності, послідовності, протяжності у часi, почуття своєї соборності в єдиній психологiчнiй єдностi. А також почуття, вiдчуття, емоцiйне переживання власної тілесності.
Ідентифікація - це процес емоційного самоототожнення індивіда, соціальної групи з іншою людиною, групою або зразком, інтеріорізації соціальних статусів і освоєння значущих соціальних ролей.
На думку Теджфела, міжособистісні й міжгрупові форми взаємодії є полюсами єдиного біполярного континуума, на якому можна розташувати усі відомі форми соціальної поведінки. На одному полюсі взаємодії між людьми повністю визначаються міжособистісними стосунками й індивідуальними особливостями опонентів, попри соціально-групову належність. На іншому полюсі взаємодії між людьми повністю детерміновані їх груповим членством і на них не впливають їх особистісні стосунки й індивідуальні характеристики. Більшість варіантів соціальної поведінки знаходиться між цими полюсами, більше або менше наближуючись до якогось з них.
Положення теорії соціальної ідентичності, сформульовані Тернером і Теджфелом, дозволяють зрозуміти формування та функціонування національної (етнічної) ідентичності:
1. Індивід прагне до досягнення або збереження позитивної соціальної ідентичності.
2. Індивід розглядаючи себе як члена певної соціальної групи, прагне оцінити її позитивно, піднімаючи таким чином статус групи та власну самооцінку. Позитивний ухил у бік власної групи - це нормальний соціально-психологічний механізм. Інгрупа повинна сприйматися як позитивно відмінна від релевантних аутгруп. Позитивна або негативна оцінка факту свого членства у групі є ціннісним компонентом ідентичності.
3. Індивід прагне диференціювати свою групу від будь-яких інших, тому що позитивна оцінка своєї групи можлива лише як результат порівняння. Особливо важливою така диференціація є для формально невизначених, але реально існуючих груп.
4. Існують три основних класи факторів, що впливають на міжгрупову диференціацію в конкретних соціальних ситуаціях.
5. Індивіди повинні усвідомлювати належність до групи як один з аспектів своєї особистості, суб’єктивно ідентифікувати себе з релевантною їм групою. У випадку, коли якась ідентичність не входить у “Я”-концепцію диференціація і порівняння за ознаками цієї соціальної категорії (а також інші форми поведінки, пов’язані з цією ідентифікацією) не відбуваються.
6. Соціальна ситуація повинна бути такою, аби мали місце міжгрупові порівняння, які дають можливість вибору та оцінювання релевантних якостей.
7. Інгрупи не порівнюють себе з кожною, подумки доступною, аутгрупою - аутгрупа повинна сприйматися як релевантна для порівняння.
Коли група є такою, що індивід не може досягти позитивної соціальної ідентичності, він вибирає один з варіантів поведінки:
- залишити цю групу і приєднатися до іншої кращої - проявити соціальну мобільність;
- докласти власних зусиль щоб зробити інгрупу позитивно відмінною від інших - здійснити соціальні зміни;
- відшукати інші виміри для соціального порівняння - проявити соціальну креативність[4].
У кризові періоди суспільного розвитку індивід прагне зберегти рівновагу і звертається до ідентичностей найбільш доступних буденній свідомості, або створює нові види ідентичності.
Існують три види трансформацій національної (етнічної) ідентичності [3]:
- розмивання ідентичності, що приводить до невизначеності національної (етнічної) приналежності, неактуальності національної (етнічної) - формується національна (етнічна) індиферентність;
- відторгнення власної національної (етнічної) групи й пошук інших соціальних груп для ідентифікації - формується гіпоідентичність (етнонігілізм);
- національна (етнічна) ідентичність може гіперболізуватися і приймати дискримінаційні форми - формується гіперідентичність (етноегоїзм, етноізоляціонізм, національний фанатизм).
Чим же обумовлений напрямок трансформацій національної (етнічної) ідентичності?
Досліджуючи психологічні закономірності функціонування етнічних стереотипів, мною було емпірично доведено існування зв’язків між параметрами етнічної ідентичності та такими особистісними утвореннями як самооцінка, самоставлення, Я-концепція [4].
Існує зв'язок між параметрами адаптивності, з одного боку, та типами трансформації національної (етнічної) ідентичності з іншого:
- Низька адаптованість відповідає кризовим трансформаціям етнічної свідомості як по гіпо- так і по гіперетнічному типам. Особливо сильний зв’язок існує між етнонігілізмом і соціальною дезадаптованістю. Позитивна етнічність (норма) відповідає високому рівню адаптованості.
- Найважливішим чинником соціальної дезадаптації є внутрішня дезадаптованість (неузгодженість ідентичностей в ідентифікаційній матриці), яка викликає інтолерантне ставлення до інших, що в свою чергу, ще більше підвищує соціальну дезадаптованість.
- Соціальна дезадаптованість найчастіше викликає заперечення власної етнічності - етнонігілізм, почуття сорому, приниження, неповноцінності (так зване почуття меншовартості).
- У кризових суспільствах етнічна індиферентність є вдалим захисним механізмом, яких хоч і не покращує адаптованість, алей і не погіршує її, дозволяючи підтримувати більш-менш позитивний рівень ставлення до власного “Я”.
Існує зв’язок між рівнем розвитку самоставлення і самооцінки з одного боку і типами трансформації ідентичності з іншого:
- Кризові трансформації ідентичності (гіпо- та гіперідентичність) пов’язані з впевненістю індивіда у негативному ставленні навколишніх і низькою аутосимпатією. І навпаки, установка на позитивне ставлення навколишніх і позитивне ставлення до власного “Я” сприяють процесу ідентифікації, створюють позитивне спрямування на засвоєння норм і цінностей соціальної спільноти.
- Сильний етноафілятивний мотив (алоцентризм) є наслідком низької самовпевненості й аутосимпатії. Індивіди які відчувають слабкість власного “Я”, сумніви у здатності викликати повагу, незадоволені своїми можливостями прагнуть злитися з сильним “МИ” (наприклад, власною етнічною спільнотою). Злиття з соціальною групою призводить до перебільшення суб’єктом чеснот її членів і проекції власних недоліків на інгрупи (іноетнічні групи). Як наслідок, зростання етнофанатизму й етноізоляціонізму.
- Позитивна ідентичність не забезпечує емоційної комфортності, але відсутність емоційного комфорту пов’язана з гіпо- та гіперідентичністю, особливо з етнонігілізмом.
- Інтернальність і домінантності є запорукою толерантного ставлення до власної та інших етнічних спільнот; позитивної етнічності.
- Високий рівень етноафілятивного мотиву пов’язаний з низьким рівнем адаптації, самоприйняття, емоційної комфортності.
Так треба чи не треба виховувати патріотизм? Та чи можна його виховати?
З огляду на процеси державотворення патріот є найбажанішим типом громадянина – «ідеальним громадянином». А от чи існує у природі цей ідеальний тип?
На мою думку, «патріот» є персонажем ідеальним, міфічним, міфологізованим. Натомість варто говорити про патріотичну поведінку, патріотичні дії та вчинки пересічного громадянина.
Спроможний до патріотичної поведінки громадянин має такі психологічні характеристики:
- гармонійно розвинену діалогічну Я-концепцію,
- сформовані механізми соціальної адаптації,
- позитивну етнічну та національну ідентичності,
- високий рівень самоставлення та самооцінки,
- середній рівень внутрішньої конфліктності.
Розвиток України як держави неможливий без:
1. Розробки суспільної ідеології й національної ідеї, узгодження індивідуальних систем цінностей і принципів моралі з соціальними.
Адже відсутність в сучасному українському суспільстві єдиної узгодженої системи соціальних цінностей, панування подвійної (а може і потрійної моралі) викликає у громадян когнітивний дисонанс. Він спричинений розходженням між індивідуальними системами цінностей і цінностями “еліт”.
2. Формування у дітей та молоді мотиваційно-синтетичного типу оцінної системи. Такий тип системи передбачає оцінку іншої людини й самого себе не в континуумі “гарний-поганий”, а оцінку конкретних вчинків людини в залежності від мотиваційної спрямованості особистості, яка цей вчинок зробила. Формування мотиваційно-синтетичного типу оцінної системи потребує ревізії традиційних форм оцінювання знань та організації діалогічного, парадигмального, проблематичного навчання в противагу догматичному, аксіоматичному, що панує сьогодні в українській освіті.
3. Орієнтації на формування особистості, а не «виховання патріота».
Увага має бути сконцентрована на формуванні гармонійно розвиненої діалогічної Я-концепції, механізмів соціальної адаптації, позитивної етнічної та національної ідентичності, високому рівні самоставлення та самооцінки, рефлексивності.
4. З огляду на те, що присвоєння особистістю соціального простору та соціального контексту можливе лише через поведінку та діяльність, формування позитивної національної (етнічної) ідентичності та, відповідно, патріотичної поведінки можливе лише у діяльності в конкретних соціальних ситуаціях.
«Что-то заговорили о патриотизме. Наверное, опять проворовались».
Салтыков-Щедрин
Уже два роки як МОН України презентував «Концепцію національно-патріотичного виховання дітей і молоді".
Пам’ятаю як тоді, прочитавши текст, заболіло десь у грудях. В окупованому Криму ганяли строєм дітей, начепивши на них піонерські галстуки та колорадські стрічки, а в Києві, вщент заповненому переселенцями, добродії з МОН оприлюднили концепцію, «яка б визначала нову стратегію цілеспрямованого й ефективного процесу виховання суб'єкта громадянського суспільства, громадянина-патріота України» [1].
Я ще встигла застати комсомол і навіть попрацювати в його активі. Концепція МОН нагадала мені часи комсомольської юності.
Давайте порівняймо основні положення Концепції національно-патріотичного виховання та Статуту ВЛКСМ [2].
«Комсомол воспитывает у юношей и девушек глубокое уважение к государственным Гербу, Флагу, Гимну СССР, олицетворяющим героическую историю, мощь и величие социалистической Отчизны."
«- виховання поваги до Конституції України, законів України, державної символіки."
***
«Священный долг комсомола - готовить молодежь к защите социалистической Родины, воспитывать самоотверженных патриотов, способных дать решительный отпор нападению любого врага.
«- підвищення престижу військової служби, а звідси - культивування ставлення до солдата як до захисника вітчизни, героя;»
***
«Коллективизм и товарищеская взаимопомощь: каждый - за всех, все - за одного; гуманные отношения и взаимное уважение между людьми: человек человеку - друг, товарищ и брат;»
«- усвідомлення взаємозв'язку між індивідуальною свободою, правами людини та її патріотичною відповідальністю;»
***
«Преданность делу коммунизма, любовь к социалистической Родине, к странам социализма;»
« -утвердження в свідомості і почуттях особистості патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України;»
***
«Дружба и братство всех народов СССР, нетерпимость к национальной и расовой неприязни; братская солидарность с трудящимися всех стран, со всеми народами.»
« - формування толерантного ставлення до інших народів, культур і традицій;»
***
«Непримиримость к врагам коммунизма, дела мира и свободы народов;»
«спонукання зростаючої особистості до активної протидії українофобству, аморальності, сепаратизму, шовінізму, фашизму.»
***
«Добросовестный труд на благо общества: кто не работает, тот не ест;- забота каждого о сохранении и умножении общественного достояния;- высокое сознание общественного долга, нетерпимость к нарушениям общественных интересов;
«- сприяння набуттю дітьми та молоддю патріотичного досвіду на основі готовності до участі в процесах державотворення, уміння визначати форми та способи своєї участі в життєдіяльності громадянського суспільства, спілкуватися з соціальними інститутами, органами влади, спроможності дотримуватись законів та захищати права людини, готовності взяти на себе відповідальність, здатності розв'язувати конфлікти відповідно до демократичних принципів;»
***
«Честность и правдивость, нравственная чистота, простота и скромность в общественной и личной жизни;
«- утвердження гуманістичної моральності як базової основи громадянського суспільства».
Концепція запозичила комсомольську форму, а зміст пообіцяла напрацювати протягом 2015-2017 років.
На першому етапі (2015 р.) планувалось:
- створення нормативно-правового підґрунтя, інформаційно-методичного забезпечення для здійснення національно-патріотичного виховання дітей та молоді;
- створення Центру патріотичного виховання у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України;
- створення інформаційного ресурсу, присвяченого цій тематиці.
На другому етапі (2016 - 2017 рр.) передбачається:
- розроблення програм, навчально-методичних посібників з предметів гуманітарно-соціального спрямування для дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних та вищих освітніх закладів, спрямованих на патріотичне виховання дітей та молоді;
- підготовка та видання науково-методичних посібників і методичних рекомендацій з організації виховних заходів, роботи клубів, центрів патріотичного виховання тощо.
За дітей та молодь стало трохи спокійніше після ознайомлення з завданнями третього етапу, який заплановано на 2018-2019 роки:
- проведення моніторингу системи патріотичного виховання дітей та молоді за допомогою соціологічних опитувань, анкетування, психологічного тестування;
- проведення науково-методичних конференцій, створення банку передового педагогічного досвіду на інформаційному веб-ресурсі;
- аналіз здобутого, встановлення досягнень і викликів, корекція навчально-виховних впливів з урахуванням результатів моніторингу.).
Отже, створять базу нормативно-правову, понаписують силу-силенну методичних рекомендацій та посібників і одразу перейдуть до моніторингу.
А що моніторити будуть? Методичні посібники та програми? Звіти про конференції, соціологічні опитування про методичні посібники та програми?
Програми пишуться, методичні рекомендації розробляються, гроші крутяться.
У школах, тим часом, поробили «червоні куточки» у яких замість серпа з молотом - тризуб, замість Леніна - Президент, замість червоного – жовто-блакитний прапор, замість комсомольців-героїв - герої АТО.
Білу сорочку та червоний галстук змінили на вишиванку.
Лінійки та уроки патріотичного виховання зберегли в традиційному вигляді.
До рівня комсомолу не доросли, нічого свого не створили.
У Додатку до Концепції від 16.06.2015 заплановано багато різноманітних форм роботи з дітьми та молоддю починаючи з дошкільних заходів освіти й аж до ВНЗ. Маємо інформацію про спорадичні спроби їх реалізації та системне звітування про виконання.
Постає питання: а чи справді потрібно ВИХОВУВАТИ патріотизм?
Чи є патріотизм тим особистісним конструктом, що може бути сформований засобами виховання?
Кому потрібно зробити всіх дітей України патріотами, готовими «до захисту України та виконання громадянського і конституційного обов'язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, з метою становлення її як правової, демократичної, соціальної держави« [2]?
Спробуємо розібратися.
Дослідження патріотизму є традиційним для філософії, соціології, психології. Сьогодні більшість науковців додержуються думки, що патріотизм може бути визначений як особливий вид ставлення. Ставлення що встановлює особливий зв’язок між суб’єктом (громадянином) і об’єктом патріотизму (політичним цілим, державою).
Патріотизм є функцією політичного цілого (держави). Саме патріотизм забезпечує об’єднання суб’єктів (громадян) у єдине політичне ціле. Патріотизм легітимізує діяння держави.
Реалізація патріотизму має два обов’язкових вектори практичного втілення:
• по-перше, піклування громадянина про політичне ціле (Patria, Державу, Вітчизну),
• по-друге, піклування політичного цілого про громадянина.
Ціннісно-смислова наповненість патріотизму на рівні реалізації його суб’єктом може поставати у різноманітних формах крайніми з яких є ксенофобія, нацизм, ізоляціонізм.
Зв’язок між Державою та громадянином забезпечує не лише патріотизм, а ще й закон, ідеологія, мораль, релігія, насильство, страх тощо. Майбутнє України залежить, насамперед, від психологічного благополуччя її громадян.
Природу ж патріотизму можна зрозуміти лише через конструкт ідентичності. Якщо національна та етнічна ідентичності забезпечують зв’язок індивіда з групою (етносом, нацією), то патріотизм, як складна система ставлень, задає спосіб цієї взаємодії. Саме патріотизм є одним з найактивніших елементів конструювання соціальної дійсності. Дихотомія Ми – Вони, що є обов’язковою у процесі ідентифікації, через патріотизм абсолютизує МИ як МИ-Держава/Вітчизна.
Етнічна ідентичність може збігатися з національною, а може вступати у суперечність. Патріотизм нівелює етнічне та абсолютизує національне.
Явище самоiдентифiкацiї включає два рiзних за змiстом аспекти.
Один з них має зовнішню спрямованість. Він пов’язаний з відповіддю на питання “Хто “Я” є”, і з з’ясуванням, фіксацією свого місця в системі суспільних, соціально-психологічних, стосунків, ставлення до минулого, майбутнього та теперішнього.
Інший аспект спрямований всередину, на себе. Вiн відбиває почуття власної неперервності, послідовності, протяжності у часi, почуття своєї соборності в єдиній психологiчнiй єдностi. А також почуття, вiдчуття, емоцiйне переживання власної тілесності.
Ідентифікація - це процес емоційного самоототожнення індивіда, соціальної групи з іншою людиною, групою або зразком, інтеріорізації соціальних статусів і освоєння значущих соціальних ролей.
На думку Теджфела, міжособистісні й міжгрупові форми взаємодії є полюсами єдиного біполярного континуума, на якому можна розташувати усі відомі форми соціальної поведінки. На одному полюсі взаємодії між людьми повністю визначаються міжособистісними стосунками й індивідуальними особливостями опонентів, попри соціально-групову належність. На іншому полюсі взаємодії між людьми повністю детерміновані їх груповим членством і на них не впливають їх особистісні стосунки й індивідуальні характеристики. Більшість варіантів соціальної поведінки знаходиться між цими полюсами, більше або менше наближуючись до якогось з них.
Положення теорії соціальної ідентичності, сформульовані Тернером і Теджфелом, дозволяють зрозуміти формування та функціонування національної (етнічної) ідентичності:
1. Індивід прагне до досягнення або збереження позитивної соціальної ідентичності.
2. Індивід розглядаючи себе як члена певної соціальної групи, прагне оцінити її позитивно, піднімаючи таким чином статус групи та власну самооцінку. Позитивний ухил у бік власної групи - це нормальний соціально-психологічний механізм. Інгрупа повинна сприйматися як позитивно відмінна від релевантних аутгруп. Позитивна або негативна оцінка факту свого членства у групі є ціннісним компонентом ідентичності.
3. Індивід прагне диференціювати свою групу від будь-яких інших, тому що позитивна оцінка своєї групи можлива лише як результат порівняння. Особливо важливою така диференціація є для формально невизначених, але реально існуючих груп.
4. Існують три основних класи факторів, що впливають на міжгрупову диференціацію в конкретних соціальних ситуаціях.
5. Індивіди повинні усвідомлювати належність до групи як один з аспектів своєї особистості, суб’єктивно ідентифікувати себе з релевантною їм групою. У випадку, коли якась ідентичність не входить у “Я”-концепцію диференціація і порівняння за ознаками цієї соціальної категорії (а також інші форми поведінки, пов’язані з цією ідентифікацією) не відбуваються.
6. Соціальна ситуація повинна бути такою, аби мали місце міжгрупові порівняння, які дають можливість вибору та оцінювання релевантних якостей.
7. Інгрупи не порівнюють себе з кожною, подумки доступною, аутгрупою - аутгрупа повинна сприйматися як релевантна для порівняння.
Коли група є такою, що індивід не може досягти позитивної соціальної ідентичності, він вибирає один з варіантів поведінки:
- залишити цю групу і приєднатися до іншої кращої - проявити соціальну мобільність;
- докласти власних зусиль щоб зробити інгрупу позитивно відмінною від інших - здійснити соціальні зміни;
- відшукати інші виміри для соціального порівняння - проявити соціальну креативність[4].
У кризові періоди суспільного розвитку індивід прагне зберегти рівновагу і звертається до ідентичностей найбільш доступних буденній свідомості, або створює нові види ідентичності.
Існують три види трансформацій національної (етнічної) ідентичності [3]:
- розмивання ідентичності, що приводить до невизначеності національної (етнічної) приналежності, неактуальності національної (етнічної) - формується національна (етнічна) індиферентність;
- відторгнення власної національної (етнічної) групи й пошук інших соціальних груп для ідентифікації - формується гіпоідентичність (етнонігілізм);
- національна (етнічна) ідентичність може гіперболізуватися і приймати дискримінаційні форми - формується гіперідентичність (етноегоїзм, етноізоляціонізм, національний фанатизм).
Чим же обумовлений напрямок трансформацій національної (етнічної) ідентичності?
Досліджуючи психологічні закономірності функціонування етнічних стереотипів, мною було емпірично доведено існування зв’язків між параметрами етнічної ідентичності та такими особистісними утвореннями як самооцінка, самоставлення, Я-концепція [4].
Існує зв'язок між параметрами адаптивності, з одного боку, та типами трансформації національної (етнічної) ідентичності з іншого:
- Низька адаптованість відповідає кризовим трансформаціям етнічної свідомості як по гіпо- так і по гіперетнічному типам. Особливо сильний зв’язок існує між етнонігілізмом і соціальною дезадаптованістю. Позитивна етнічність (норма) відповідає високому рівню адаптованості.
- Найважливішим чинником соціальної дезадаптації є внутрішня дезадаптованість (неузгодженість ідентичностей в ідентифікаційній матриці), яка викликає інтолерантне ставлення до інших, що в свою чергу, ще більше підвищує соціальну дезадаптованість.
- Соціальна дезадаптованість найчастіше викликає заперечення власної етнічності - етнонігілізм, почуття сорому, приниження, неповноцінності (так зване почуття меншовартості).
- У кризових суспільствах етнічна індиферентність є вдалим захисним механізмом, яких хоч і не покращує адаптованість, алей і не погіршує її, дозволяючи підтримувати більш-менш позитивний рівень ставлення до власного “Я”.
Існує зв’язок між рівнем розвитку самоставлення і самооцінки з одного боку і типами трансформації ідентичності з іншого:
- Кризові трансформації ідентичності (гіпо- та гіперідентичність) пов’язані з впевненістю індивіда у негативному ставленні навколишніх і низькою аутосимпатією. І навпаки, установка на позитивне ставлення навколишніх і позитивне ставлення до власного “Я” сприяють процесу ідентифікації, створюють позитивне спрямування на засвоєння норм і цінностей соціальної спільноти.
- Сильний етноафілятивний мотив (алоцентризм) є наслідком низької самовпевненості й аутосимпатії. Індивіди які відчувають слабкість власного “Я”, сумніви у здатності викликати повагу, незадоволені своїми можливостями прагнуть злитися з сильним “МИ” (наприклад, власною етнічною спільнотою). Злиття з соціальною групою призводить до перебільшення суб’єктом чеснот її членів і проекції власних недоліків на інгрупи (іноетнічні групи). Як наслідок, зростання етнофанатизму й етноізоляціонізму.
- Позитивна ідентичність не забезпечує емоційної комфортності, але відсутність емоційного комфорту пов’язана з гіпо- та гіперідентичністю, особливо з етнонігілізмом.
- Інтернальність і домінантності є запорукою толерантного ставлення до власної та інших етнічних спільнот; позитивної етнічності.
- Високий рівень етноафілятивного мотиву пов’язаний з низьким рівнем адаптації, самоприйняття, емоційної комфортності.
Так треба чи не треба виховувати патріотизм? Та чи можна його виховати?
З огляду на процеси державотворення патріот є найбажанішим типом громадянина – «ідеальним громадянином». А от чи існує у природі цей ідеальний тип?
На мою думку, «патріот» є персонажем ідеальним, міфічним, міфологізованим. Натомість варто говорити про патріотичну поведінку, патріотичні дії та вчинки пересічного громадянина.
Спроможний до патріотичної поведінки громадянин має такі психологічні характеристики:
- гармонійно розвинену діалогічну Я-концепцію,
- сформовані механізми соціальної адаптації,
- позитивну етнічну та національну ідентичності,
- високий рівень самоставлення та самооцінки,
- середній рівень внутрішньої конфліктності.
Розвиток України як держави неможливий без:
1. Розробки суспільної ідеології й національної ідеї, узгодження індивідуальних систем цінностей і принципів моралі з соціальними.
Адже відсутність в сучасному українському суспільстві єдиної узгодженої системи соціальних цінностей, панування подвійної (а може і потрійної моралі) викликає у громадян когнітивний дисонанс. Він спричинений розходженням між індивідуальними системами цінностей і цінностями “еліт”.
2. Формування у дітей та молоді мотиваційно-синтетичного типу оцінної системи. Такий тип системи передбачає оцінку іншої людини й самого себе не в континуумі “гарний-поганий”, а оцінку конкретних вчинків людини в залежності від мотиваційної спрямованості особистості, яка цей вчинок зробила. Формування мотиваційно-синтетичного типу оцінної системи потребує ревізії традиційних форм оцінювання знань та організації діалогічного, парадигмального, проблематичного навчання в противагу догматичному, аксіоматичному, що панує сьогодні в українській освіті.
3. Орієнтації на формування особистості, а не «виховання патріота».
Увага має бути сконцентрована на формуванні гармонійно розвиненої діалогічної Я-концепції, механізмів соціальної адаптації, позитивної етнічної та національної ідентичності, високому рівні самоставлення та самооцінки, рефлексивності.
4. З огляду на те, що присвоєння особистістю соціального простору та соціального контексту можливе лише через поведінку та діяльність, формування позитивної національної (етнічної) ідентичності та, відповідно, патріотичної поведінки можливе лише у діяльності в конкретних соціальних ситуаціях.