Упродовж понад 30 років психіатр, доктор Росс Кемпбелл, був зосереджений на відносинах батьки-діти. Колишній ад'юнкт-професор клінічної педіатрії та психіатрії в університеті штату Теннессі (медичного коледжу) допоміг тисячам батьків налагодити стосунки з дітьми. Його книга "Як по-справжньому любити свою дитину" стала міжнародним бестселером. Нижче ви знайдете основні ідеї з цієї книги.
Головний посил книги «Як по-справжньому любити свою дитину» полягає в тому, що для гармонійного розвитку, вихованості та дисциплінованості дітей їх потрібно просто любити.
Однак не всі батьки люблять дітей безумовно, незалежно від їхньої поведінки та успіхів. Часто ми хвалимо дитину за гарну поведінку, досягнення в навчанні чи спорті, але щойно син або донька припускаються помилки, ми караємо їх і уникаємо спілкування. Такий підхід згубно впливає на самооцінку дитини та її подальшу поведінку. Для гармонійного виховання важливо, щоб у сім’ї панувала атмосфера любові та взаєморозуміння. Іноді батьки навіть не усвідомлюють, що саме їхні власні проблеми роблять дітей «важкими».
Уважним і люблячим батькам у процесі виховання слід враховувати темперамент дитини, розуміючи, що вроджені особливості неможливо змінити повністю, але за належної турботи та уваги їх можна успішно скоригувати.
Автор навчає читачів відкрито проявляти любов до дітей і пропонує чотири доступні способи: зоровий контакт, фізичний контакт, пильну увагу та дисципліну.
Доктор Кемпбелл вважає, що на те, якою буде дитина, найбільшою мірою впливають вроджений темперамент дитини та оточення.
Під темпераментом розуміється набір вроджених якостей, який визначає, наскільки легко роститиме дитину. Автор вважає найбільш повною класифікацію Стелли Чесс та Олександра Томаса, які виділяють 9 основних властивостей, що виявляються вже у дитячому віці.
Оточення дитини і те, як до неї ставляться батьки, значно впливає на її особистість, але в процесі виховання уважним і люблячим батькам необхідно брати до уваги темперамент сина або дочки.
1.1. Темпераменти дітей
Наступні вроджені властивості дитини визначають, наскільки легко буде її батькам у процесі виховання і яким вона виросте:
А. Рівень активності – ступінь спадкової моторної активності, що визначає, буде дитина активною чи пасивною.
Б. Ритмічність (регулярність чи нерегулярність) – передбачуваність таких функцій, як відчуття голоду, тип харчування, ритм сну і неспання.
В. Наближення або уникнення – тип природної реакції на нові стимули, такі як незнайома людина, іграшка чи їжа.
Г. Адаптивність – швидкість або легкість, з якою дитина здатна змінити свою поведінку у відповідь на зміни в навколишньому середовищі.
Д. Інтенсивність – кількість енергії, що витрачається на вираження емоцій.
Е. Поріг реактивності – рівень інтенсивності стимулу, необхідний для появи відповідної реакції.
Ж. Якість настрою (позитивний настрій проти негативного) – веселий, доброзичливий, радісний або, навпаки, примхливий, вередливий, дратівливий характер.
З. Здатність відволікатися – ступінь впливу сторонніх факторів на концентрацію уваги під час діяльності.
І. Тривалість уваги та наполегливість – час, протягом якого дитина зосереджена на активній діяльності, а також її наполегливість при появі перешкод.
Темпераменти В, Г, Д, Ж відіграють вирішальну роль у тому, наскільки легко чи важко буде виховувати дитину та знаходити з нею спільну мову. Діти з високою реактивністю («сірник»), схильні замикатися при зміні ситуації («равлик»), які важко адаптуються до нових обставин («черепаха»), або постійно перебувають у поганому настрої («буркотун»), особливо вразливі до стресів, особливо за умов завищених батьківських очікувань.
На жаль, таким дітям дістається менше любові та прив’язаності з боку дорослих, хоча саме вони найбільше потребують батьківської турботи та уваги.
Розвиток дитини також залежить від того, які їй «дісталися» батьки. Насамперед матерів можна поділити на дві групи: люблячі та нелюблячі.
До першої групи належать матері, які бажали народження своїх дітей і створювали для них атмосферу любові й доброзичливості. Вони приймали дітей такими, якими вони є, щиро цікавилися ними та піклувалися про них.
Жінки з другої групи, навпаки, відштовхували своїх дітей (усвідомлено або підсвідомо) і не могли створити вдома атмосферу любові. Такі діти не відчували, що їх приймають і цінують, а материнська турбота часто була лише формальністю.
Ідеальне поєднання — це любляча мати та «легка» дитина: у таких дітей гармонійний розвиток, а виховання проходить без значних труднощів.
Якщо у люблячої матері зростає «важка» дитина, можуть виникати певні проблеми у вихованні, але їх вдається подолати завдяки ніжності й турботі, якими дитина оточена.
«Легкі» діти нелюблячих матерів, незважаючи на природні передумови, розвиваються не так добре. У них більше труднощів, ніж у «важких» дітей люблячих матерів, і їхній життєвий досвід частіше є негативним.
Найнещаснішими є «важкі» діти нелюблячих матерів. Вони мають високий рівень ризику розвитку проблем у майбутньому, і їхня поведінка може бути непередбачуваною.
Таким чином, те, якою людиною виросте дитина, залежить і від сімейної атмосфери, і від її вроджених якостей. Проте тип батьківства (і материнства, і батьківства) має більший вплив на розвиток дитини, ніж її темперамент. Виховувати «важку» дитину складно, але любов і терпіння батьків здатні скоригувати її вроджені риси в позитивному напрямку.
Доктор Кемпбелл ділиться своїм досвідом щодо виховання дітей з обмеженими можливостями. Батькам таких дітей найскладніше: на них лежить тягар щоденного догляду, крім того, допомога в навчанні та організація спілкування з однолітками вимагають від них неймовірних зусиль. Однак безумовна любов до таких дітей допомагає долати труднощі: часто вони навчаються навіть краще за здорових однолітків, на яких батьки не звертають достатньої уваги, а завдяки батьківській підтримці стають відкритими та комунікабельними.
Любляча атмосфера в домі — це те, без чого неможливий повноцінний розвиток дитини. Щиро любити й водночас дисциплінувати дитину можна лише тоді, коли в родині панує злагода, батьки ніжно ставляться один до одного, мають спільні цілі та моральні орієнтири й щиро люблять своїх дітей. В умовах нещирості та напруженості будь-які спроби прищепити дитині дисципліну будуть марними.
2.1. Взаємини між подружжям
Стосунки між чоловіком і дружиною є важливішими за всі інші, зокрема за відносини між батьками та дітьми. Якщо подружні стосунки щирі й сповнені любові, дитина почуватиметься у безпеці та матиме впевненість у собі.
Передусім на атмосферу в сім’ї впливає стиль спілкування, якому надають перевагу батьки (когнітивний або емоційний). Деякі люди люблять говорити про спорт, фінанси, роботу, уникаючи обговорення почуттів. Їм складно підтримувати своїх близьких, висловлюючи їм співпереживання та ніжність. Інші, навпаки, швидко втомлюються від розмов про цифри й факти, потребують висловити свої емоції та обговорити їх із партнером і дітьми. Безумовно, ніхто не належить виключно до когнітивного чи емоційного типу, але кожен із нас схиляється до одного з полюсів. Раціональні люди також відчувають емоції, але зазвичай воліють їх придушувати.
Жінки та діти набагато емоційніші за чоловіків. Водночас чоловіки повинні розуміти, наскільки важливими є турбота й участь у житті дружини та дітей. Дбати про сім’ю — це не лише забезпечувати фінансовий добробут, а й створювати позитивний емоційний клімат. Часто до психіатра звертаються нещасні, пригнічені жінки, основною проблемою яких є те, що їхній чоловік не допускає емоційної близькості в сім’ї.
Одного разу на прийом до лікаря привели 15-річну Дженніфер, яка завагітніла. Зовні сім’я здавалася благополучною: дівчина була розумною, красивою, добре ладнала з матір’ю та щиро прив’язана до батька. Чому ж вона почала раннє статеве життя, тим більше, що не відчувала особливих почуттів до батька своєї майбутньої дитини? Під час розмови з батьками доктор Кемпбелл з’ясував, що у сім’ї часто траплялися подружні конфлікти, ретельно приховувані від сторонніх. Виявилося, що мати Дженніфер ревнувала доньку до чоловіка, хоча ніколи цього не висловлювала. Однак дівчина вловлювала ці сигнали й намагалася замінити любов до батька стосунками з іншими чоловіками. У підсумку проблеми у стосунках батьків негативно позначилися на дитині.
2.2. Безумовна любов до дітей
Любити дитину безумовно — означає приймати її незалежно від зовнішності, поведінки, сильних і слабких сторін, а також від того, виправдовує вона наші очікування чи ні. Звісно, безумовна любов — це ідеал, до якого варто прагнути, але навіть найулюбленіші діти можуть викликати у нас негативні емоції: роздратування, злість, відчай. У такі моменти важливо пам’ятати що:
це звичайні діти; вони поводяться так, як усі діти у світі; у дитячих витівках часто є те, що може дратувати; якщо ми любитимемо дітей, незважаючи на їхні пустощі, вони виростуть і будуть поводитися краще; якщо ми виявлятимемо любов лише тоді, коли діти добре поводяться, вони це відчують, стануть невпевненими в собі та будуть гірше розвиватися; якщо дитина відчуватиме безумовну любов, її рівень тривожності знизиться, а поведінка покращиться; заради себе й дітей варто прагнути, щоб наша любов була максимально безумовною та беззастережною, адже саме на цьому будується їхнє щасливе майбутнє.Дитину можна порівняти із дзеркалом: вона відображає те, що отримує від батьків. Якщо вона отримує любов, то віддає її у відповідь. Якщо ж не отримує нічого, то їй нічого і віддавати. Безумовна любов віддзеркалюється безумовно, а умовна любов повертається залежно від обставин.
Є батьки, які не люблять своїх дітей. Деякі соромляться показувати свою любов. Якщо дитина не відчуває батьківської любові, вона починає шукати її поза домом — і швидко знаходить. Різноманітні релігійні секти й підліткові угруповання завжди раді новим членам. Підлітки, які не відчували батьківської любові та турботи, легко піддаються впливу ідеологічних і релігійних доктрин, що налаштовують їх проти батьків та інших авторитетів.
На щастя, більшість батьків щиро люблять своїх дітей і хочуть допомогти їм, просто не завжди знають як.
Якось на прийом до психіатра прийшли батьки 14-річного Тома. Колись він був слухняним хлопчиком, але раптом перестав ходити до школи, почав грубіянити батькам і зв’язався з поганою компанією. Мати й батько намагалися його карати: забороняли гуляти, дивитися телевізор, але ситуація тільки погіршувалася. У розмові з Томом з’ясувалося, що він почувався непотрібним нікому, окрім своїх друзів. Хлопець вважав, що батьків цікавить не він сам, а лише його поведінка. Він прагнув близьких стосунків із ними, але, не отримавши відповідного тепла, відійшов від сім’ї та почав жити власним життям.
Діти — емоційні істоти, які через свою поведінку демонструють нам свої почуття: просто уважно спостерігаючи за малюком, можна зрозуміти, що він відчуває в даний момент. Крім того, діти володіють вражаючою здатністю розпізнавати почуття дорослих за їхньою поведінкою. На жаль, не всі батьки вміють і хочуть показувати свої почуття дітям. Поширене переконання, що дитину можна «зіпсувати» сильним проявом почуттів, є помилковим: лише відчувши любов, повагу і турботу батьків, дитина зможе полюбити і поважати себе, а також буде здатна любити інших людей.
Доктор Кемпбелл виокремлює чотири способи вираження любові до дитини: контакт очей, фізичний контакт, уважна увага та дисципліна.
Важливо розуміти, що кожен із цих способів є надзвичайно важливим у процесі виховання. Багато батьків традиційно роблять акцент на дисципліні, часто ототожнюючи її з покаранням. Іноді дисципліновані діти виростають «важкими підлітками», і автор вбачає причину цього у тому, що вони відчували брак любові.
{{read_more|Читайте також| 3378, 1860}}
3.1. Зоровий контакт
Психологи встановили, що зоровий важливий не лише для ефективної комунікації, а й для емоційної підживленості. Коли ми дивимося дитині прямо в очі, вона уважно нас слухає. Однак деякі батьки дивляться на дитину з ніжністю лише тоді, коли вона добре себе поводиться, старанно навчається і досягає результатів у спорті. Дитина сприймає таке проявлення почуттів як умовлену любов. В такому випадку дитина не зможе розвиватися і зростати повноцінно.
Ще гірше, коли батьки, як покарання, уникають дивитися сину чи дочці в очі. Для дитини таке ігнорування з боку найближчих людей набагато болючіше за будь-яке покарання. Це діє на неї настільки пригнічуюче, що може запам'ятатися на довго і вплинути на подальше життя. Мудрі батьки повинні уникати подібної поведінки.
Діти копіюють поведінку батьків, і якщо ми дивимося на сина чи доньку з осудом, вони так само починають ставитися до навколишнього світу. В той же час погляд, наповнений любов'ю, дозволить дитині позитивно ставитися до подій і людей. Те, як батьки дивляться на дитину, визначає її емоційний стан та готовність до дружніх стосунків.
Не лише батькам, а й вчителям необхідно володіти прийомами прямого зорового контакту та фізичного дотику.
У кожному класі обов'язково знайдеться учень, який постійно виглядає наляканим, ховає погляд, рідко підходить до вчителя і боїться почати розмову. Доктор Кемпбелл радить посадити таку дитину на першу парту, частіше дивитися їй в очі, торкатися до неї, розмовляти з нею. Педагоги дивуються, як значно краще починає навчатися дитина, набуваючи впевненості в собі і отримуючи емоційну підтримку.
Дитина починає фокусувати погляд через два тижні після народження. Одним із перших образів є людське обличчя, а особливо очі. У віці шести-восьми тижнів дитина, ледь прокинувшись, починає щось шукати поглядом і завмирає, дивлячись в очі іншої людини. Малюкові необхідно поповнювати емоційний резервуар вже на такому ранньому етапі. Наш погляд, що виражає безумовну любов, є тією опорою, яка допомагає дитині справлятися з труднощами життя, розвиватися і дорослішати.
Під час Другої світової війни дітей евакуювали з Лондона до провінції, щоб убезпечити від фашистських нальотів. Їхні батьки залишилися в Лондоні. Дітям забезпечили повний догляд: добре годували, тримали в чистоті та теплі. Однак малюки були позбавлені емоційного контакту через нестачу вихователів. Дорослим просто не вистачало часу дивитися дітям в очі і торкатися до них. Після тривалого перебування далеко від батьків у дітей були виявлені серйозні емоційні відхилення та дефекти. Можливо, було б набагато краще залишити їх з матерями, щоб уникнути емоційних травм, які іноді є більш небезпечними за фізичні.
3.2. Физичний контакт
Як не дивно, більшість батьків уникають виражати свою любов до дитини за допомогою фізичного контакту: вони торкаються до дітей лише, допомагаючи одягтися або посадити в коляску. Ці люди навіть не уявляють собі, які можливості спілкування вони втрачають! Люблячий погляд і ніжний дотик необхідні у щоденному спілкуванні з дітьми. Коли прояви любові природні, вони діють на дитину заспокійливо, що дозволяє малюку відчувати себе впевнено і спокійно як із самим собою, так і з іншими людьми.
Деякі люблячі батьки вважають, що надмірний фізичний контакт з матір'ю та батьком особливо шкідливий для хлопчиків. Насправді, хлопчикам з народження до 7-8 років потрібно, щоб його гладили, обіймали, притискали до грудей. Це фізичне проявлення любові дуже важливе для його правильного розвитку. За даними досліджень, хлопчики до року отримують у 5 разів менше фізичної ласки, ніж дівчатка. Це одна з причин, чому хлопчиків до трьох років виховувати важче, ніж дівчаток. У психіатричних клініках США хлопчиків у 5-6 разів більше, ніж дівчаток. І це співвідношення зростає ще в кілька разів у підлітковому віці. З часом роль «телячих ніжностей» у житті хлопчика зменшується, поступаючись місцем потребі в «ведмежих жартах» — хлопці люблять поборотися з батьком, отримати від нього ободряючий похлопування по плечу. Однак у важку хвилину навіть «трудні» підлітки потребують проявів ласки з боку батьків.
Що стосується дівчаток, то протягом перших 7-8 років їх емоційні потреби не так очевидні: набагато частіше можна побачити похмурого хлопця, ніж дівчину. Насправді, дівчата глибоко страждають від відсутності емоційної підтримки. Для них фізичний контакт стає важливішим з віком, і потреба в ньому досягає піку до 11 років. Два найбільш важливі моменти підготовки дівчини до юності — це образ власного «я» і сексуальної ідентичності зі своїм статтю. Дуже важливо почуватися «такою, що треба» дівчиною у віці 13-15 років. Чим стійкішою і здоровішою буде її сексуальна ідентичність зі своїм статтю, тим краще вона зможе протистояти тиску однолітків. Чим гірше вона думає про себе як про жінку, тим важче їй буде протистояти спокусам юності. Схвалення від батька сприяє формуванню у неї позитивного ставлення до себе, але деякі батьки соромляться виражати свої почуття до підростаючих дочок. Однак слід відкинути незручність і показати дівчинці, яка вона чудова.
Автор згадує, як одного разу спостерігав за грою свого сина у бейсбол на стадіоні. Поруч сидів інший батько, до якого час від часу підбігав його син. Вони разом сміялися, дивилися один одному в очі, батько обіймав хлопчика за плечі і жартома штовхав його. Потім до батька підійшла старша дочка-підліток. Він не садив дівчинку на коліна, як молодшого сина, і не цілував її, як якщо б вона була маленькою. Він з усмішкою дивився їй в очі, ледь торкався до її руки, на мить притискав до себе, розповідаючи щось смішне. Доктор Кемпбелл був вражений, наскільки правильно чоловік поводився з дітьми, щиро виражаючи свою любов.
3.3. Пильна увага
Пильна увага, на відміну від візуального та фізичного контакту, потребує часу. Іноді батькам доводиться відмовлятися від важливих справ. Трапляється, що дитині необхідно увага саме в той момент, коли вони найменше готові її приділити. Приділяючи дитині увагу, ми зосереджуємось на ній повністю, ігноруючи телефон, телевізор та відсуваючи на задній план справи та задоволення. Тільки так ми продемонструємо дитині безумовну любов до неї, справжню турботу та зацікавленість. Пильна увага допоможе сину чи доньці відчути свою значущість і набратися впевненості.
Як мало дітей відчувають на собі таку увагу! Не отримуючи її, дитина відчуває тривогу, вважаючи, що для батьків вона не має значення. Такі діти погано розвиваються, важко налагоджують стосунки з однолітками, повністю залежать від дорослих. Іноді діти, позбавлені уваги, навпаки, стають надзвичайно балакучими і метушливими, що викликає роздратування у оточуючих.
Більшість батьків вважають за краще робити дітям подарунки та оплачувати розваги замість того, щоб приділити їм свій час. Сучасне життя з її шалений ритмом змушує багато працювати, робити кілька справ одночасно, і все одно ми нічого не встигаємо. Єдиний спосіб вийти з цього порочного кола — розставити пріоритети, визначивши, якими терміновими справами готові пожертвувати.
Щоб впорядкувати своє життя, потрібно скласти чітку шкалу цінностей. Автор вважає, що найбільш гармонійними є сім'ї, де батьки мають схожі погляди на життя. Доктор Кемпбелл, будучи прихильником баптистської церкви, вважає, що правильна ієрархія цінностей виглядає так: Бог, подружжя, діти. Його професійний досвід доводить, що такі цінності, як гроші, влада та слава, не приносять нічого, крім болю, туги та порожнечі.
Батьки повинні знаходити час, щоб побути наодинці з дитиною, незважаючи на зайнятість. Якщо в родині кілька дітей, кожен з них має право на пристальну увагу батьків. Крім того, у пасивних сором'язливих дітей потреба в спілкуванні з батьками, як правило, сильніша, незважаючи на те, що такі діти нічого не вимагають і добре себе ведуть. Кожна хвилина наодинці з дитиною — це внесок у її майбутнє.
Доктор Кемпбелл згадує, як консультував семирічну дівчинку, у якої були проблеми в школі та конфлікти в родині. Батьки дівчинки — фермери, постійно зайняті роботою. В сім'ї десять дітей, і всі допомагали матері та батькові: доїли корів, годували козлів, орали землю. Молодша дочка через вік не могла брати участь у роботі, тому залишалася вдома, відчуваючи себе покинутою та непотрібною. Батьки щиро не розуміли, чому вона так почувається: вони любили дочку, оберігали її від важкої роботи.
3.4. Дисципліна
Батьки часто вважають, що дисципліна — це синонім покарання (а іноді і побиття). Автор вважає, що любов і дисципліна нерозривно пов'язані, і покарання — лише маленька частина дисципліни. Як не парадоксально, якщо ми хочемо привчити дитину до дисципліни, перш за все потрібно дати їй відчути, що її люблять.
З точки зору виховання дисципліна — це тренування розуму та характеру дитини, щоб вона стала самостійною, вміла володіти собою та була гідним членом суспільства. Для формування дисципліни необхідні: позитивний приклад дорослих, моделювання ситуації, словесні та письмові інструкції, письмові прохання, навчання, забезпечення дитині можливості самостійно вчитися та набиратися життєвого досвіду, у тому числі в умінні відпочивати.
Покарання — один з способів забезпечення дисципліни, причому найменш ефективний і найбільш примітивний. Тілесне покарання призводить до приниження та деградації дитини. Якщо дитину часто і суворо карають, у неї не виробляється почуття вини за поганий вчинок, бо вона вважає, що побиття саме по собі — достатнє покарання. Крім того, дитина, яку карають, починає вважати таку поведінку дорослих єдино правильною. У дорослому житті вона також буде схильна до проявів насильства.
Якщо між дитиною та батьками є тісний зв'язок і син чи донька відчувають любов і підтримку, то система цінностей батьків не сприймається як чужа, а прохання та заборони не викликають обурення і образи. Коли стосунки не ладнаються, дитина реагує на будь-яке вказівку матері чи батька ворожо і або не робить нічого, або робить усе навпаки. Вона активно опирається будь-якому тиску, бо дисципліна в її розумінні — це лише забаганка старших, що демонструють свою владу над нею.
Таким чином, між безумовною любов'ю батьків до дітей та дисципліною існує пряма залежність: чим більше дитина впевнена в щирій любові батьків, тим вона більше дисциплінована.
У питанні дисципліни гнів — найбільший ворог. Ми повинні докладати максимум зусиль, щоб «не вибухнути» в пориві гніву. Гнів важко стримувати в наступних випадках: коли людина перебуває в депресії, коли чогось боїться, коли погано почувається фізично, коли перевтомлений і коли її духовне життя не в порядку. З цього випливає, що кожен батько повинен стежити за своїм емоційним, психічним, фізичним та духовним здоров'ям.
Автор наводить приклад з власною 16-річною дочкою, яка запізнилася додому після матчу з вільної боротьби, що проходив у школі. Батько накричав на дівчинку і заборонив їй гуляти протягом тижня. Він вважав, що дочка проявила безвідповідальність. Почекавши до наступного ранку, дочка розповіла батькові, що вони з друзями поїхали менш безпечною дорогою, бо було слизько. Звичайно, їй слід було зателефонувати, і вона шкодувала, що цього не зробила. В результаті доктор Кемпбелл зменшив покарання і зробив для себе два висновки: 1) потрібно стримувати емоції; 2) слід вислухати дитину, перш ніж робити висновки і карати.
Книга доктора Кемпбелла закликає батьків не ставитися до дітей формально, а проявляти любов та приділяти увагу своїм синам і дочкам. Міцна родина та безумовна батьківська любов є надійним фундаментом, на якому будується доросле життя дітей.
Те, як батьки ставляться один до одного та до своїх дітей, визначає самооцінку дитини, сприяє або перешкоджає її розвитку і впливає на те, якою вона стане в майбутньому. Якщо дитина не відчуває батьківської любові, вона буде шукати підтримку поза домом, де її можуть чекати різні небезпеки.
Насправді зовсім не важко обійняти сина чи доньку, подивитися їм в очі, провести півгодини наодинці, уважно слухаючи й не відволікаючись ні на що. Ці миті близькості наповнять емоційний резервуар дитини, створять відчуття захищеності та позбавлять батьків проблем, пов'язаних з дисципліною.
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram