Психологиня Світлана Ройз пояснила для НУШ, коли та з чого починається становлення особистих кордонів, які різновиди кордонів бувають і чому вони взаємопов’язані, а також як коректно відмовити людині й що робити, коли ваші кордони порушують.
Світлана Ройз пояснює, що повага до своїх кордонів починається з поваги до тілесності, потреб, контакту з тілом дитини, поваги до намірів і тілесності як такої. Натомість із маленькими дітьми не «церемоняться» – їх без дозволу й попередження беруть на руки чи лоскочуть.
«Правильний варіант, з чого починаються людські кордони, – коли ми хоча би попереджаємо дитину: «Я хочу тебе полоскотати» або «Я хочу тебе поцілувати. Коли дитина починає говорити «я», це означає, що вона відчуває кордони своєї особистості. А далі буде наповнюватися простір у цих кордонах. Коли дитина сказала про себе «я», вона співвідносить дії зі своєю особистістю. Так починається персональна відповідальність», – каже психологиня.
За словами Ройз, у житті всі процеси взаємопов’язані: емоційні, тілесні, поведінкові, інтелектуальні. Тому вважається, що дитина може свідомо контролювати процес дефекації, коли починає говорити «я». У психологічному сенсі дефекація – це, зокрема, відмовитися від контролю, свідомо відпустити.
Якщо батьки дозволяли собі говорити дитині: «Не дружи з Васею», дитина втратила право на відчуття «це мої друзі». Якщо дитині говорили: «Ти хороша дівчинка, а хороші дівчата повинні всім ділитися», її позбавили можливості сказати «моє», права на свою «територію».
Гармонійні слова для дитини були би такими: «Це твоє. Ти можеш вирішувати, ділитися цим чи ні. Ти можеш вирішувати, гратися разом чи сказати іншій дитині: «Це для мене важливо, я цим пограюся, а потім дам тобі, або ми можемо обмінятися. Це внесок не тільки у відчуття своїх кордонів і стійкості, це – про повагу. І якщо ми росли в умовах, коли не дуже відчували повагу до себе, бо слово «я» не було цінним, то ніколи не пізно це розвивати», – говорить психологиня.
Повернення своїх кордонів починається з «подорожі» дорослої людини в ранній вік – коли їй знову дозволяють говорити собі «моє» і «ні». Буквально, треба торкнутися до нашої «внутрішньої дитини» конкретного віку, коли ми втратили ці навички. Часом це можна робити навіть за допомогою ігор.
Є така версія: якщо в людини не було права на володіння чимось у матеріальному просторі, не було права сказати «моє», у старшому віці вона може відчувати себе нестійко, жити з відчуттям «мені нічого не може належати», «я не можу ні на що спертися й не можу втримати те, що мені важливо».
«Запит на повагу своїх кордонів починається зі свого права на ці кордони, з права на свою територію. Тут робота з дорослими людьми полягає іноді в тому, щоби дозволити собі зайняти зручне місце: зручно сісти чи лягти, обрати для себе стерпну дистанцію в контакті. Себто зробити щось для себе».
Світлана Ройз пояснює, що кордони починаються й поступово нашаровуються:
З відчуття свого місця. Щоби люди відчули це, на своїх семінарах психологиня просить їх зручно сісти, зайняти своє максимально комфортне місце в кріслі. Також можна закрити очі й відчути, чи ви присутні у своєму тілі. Присутність у своєму тілі дає контакт із реальністю. З відчуття свого місця в сім’ї. Тут ми маємо поставити собі запитання: «Чи відчуваю я, що займаю своє місце в сім’ї?», «Хто я в моїй сім’ї?». Ці ролі важливо добре відчувати, бо це те, що ми готові захищати. З відчуття свого місця у своєму будинку чи квартирі.«Часом я прошу дорослих, аби вони після семінару торкалися своїх об’єктів удома, повторюючи, що це – моє. Наприклад, «Це моя сукня» чи «Це мої ключі».
Однак ми не можемо говорити «моє» про наших дітей чи партнерів. Ми не можемо їх присвоїти. Психологиня пояснює, що іноді, коли ми не відчуваємо «моє» і «я» всередині, то намагаємося втриматися за когось.
З відчуття свого місця в реалізації, незалежно, що ми для себе обрали і яку реалізацію. Це – про вкоріненість і профілактику «синдрому самозванця».З відчуття свого місця в країні й на планеті. Хто я в цій країні й чи готовий її захищати, яку відповідальність можу взяти, чи відчуваю свою приналежність, чи можу сказати, що це – моя країна? Хто я на цій планеті? Ми можемо відчути своє місце на глобальному рівні, якщо знаємо своє місце в попередніх шарах. Тоді в нас вистачить сил і стійкості продовжувати. З відчуття свого місця в житті.«Є багато талановитих і здібних спеціалістів, які не можуть знайти себе і зайняти своє місце, бо вони не вірять, що в них є своє місце. Тоді ми з ними розбираємося, звідки прийшов цей стан. Може, цій людині немає місця на попередніх базових рівнях?», – пояснює Світлана.
З відчуття поваги до своїх почуттів та потреб.«Коли ми послідовно робимо таку практику, я запитую в людини: «Як вам зараз сидиться?», «Що ви зараз відчуваєте в тілі?», «Які у вас емоції?», «Які думки виникають?. Я говорю з відчуттям стійкості й опори. Маючи це відчуття, ми можемо робити різні сміливі кроки у своєму житті. Нам треба відштовхуватися від якоїсь опори, щоби зробити крок уперед».
«З дорослими людьми я працюю з тим, що абсолютно всі емоції і почуття – важливі. Емоції – це зворотний зв’язок нашого мозку про те, що відбулося. Кожна емоція говорить про те, що є якась потреба. І наші потреби – важливі. І якщо ми перебуваємо в стані поваги до своїх потреб, то можемо про щось попросити, і це не буде звучати як претензія. Тобто ми озвучуватимемо це з відчуття своєї сили. Якщо звучить претензія, це завжди робиться зі стану слабкості. І це означає, що особисті кордони людини не сформовані», – каже психологиня.
Також психологиня наголошує, що батьки – «скульптори» для тіла дитини. Адже дитина народжується без відчуття своїх кордонів, і вибудовує їх завдяки контакту з тілесністю. І щоразу, коли ми торкаємося до її тіла, структуруємо й виліплюємо його. Тоді дитина відчуватиме свої тілесні кордони й, як мінімум, кордони тіл інших людей.
Людина, яка не отримала потрібної їй кількості дотиків, коли була маленькою, може жити в стані «у мене немає хорошого місця в тілі і я не відчуваю, де починаюся й де закінчуюся». Тоді вона ненароком заходитиме на чужу територію. Або постійно намагатиметься її порушити й зупиниться, коли наткнеться на жорсткіші кордони.
З уміння сказати «ні». З цим у людей виникають великі складнощі, бо це – дуже незручне слово.«Нещодавно на семінарі для вчителів про особисті кордони, коли ми знову вчилися говорити «ні», я давала дуже дивне домашнє завдання – дозволити собі виплюнути їжу. Бо перша дія, яку дитина робить, коли говорить «ні», – випльовує кашу, якщо наїлася чи їй несмачно. Однак не у всіх нас було таке право. І ми його повертаємо простими діями з вікового рівня, з якого втрали цю навичку».
За словами психологині, дозволити собі не їсти те, що не хочете, – це дозволити собі не харчуватися токсичними інформацією, цінностями й контактами.
Говорити ні можна тільки з відчуття своєї стійкості. Якщо ми говоримо «ні» й не відчуваємо опори, нас відкине ударною хвилею. Тому, коли треба сказати чомусь чи комусь «ні», Світлана Ройз радить запитувати себе: «Чому в цей момент я кажу «так»?». Наприклад, якщо я відмовляюся від якогось проєкту, то кажу «так» своєму відпочинку, коли кажу «ні» пропозиції, яка не відповідає моїм цінностям, то кажу «так» своїй етичності.
До того ж є різні форми слова «ні»:
Категоричне «ні». Коли нам не треба пояснювати, чому ми відмовляємося. Це «ні» використовується, коли ми ціннісно не пов’язані з людьми, яким кажемо «ні», і взаємини для нас не дуже важливі. У такому випадку ми точно знаємо, яку відповідь дамо. Відстрочене або відкладене «ні», коли ми недостатньо впевнені в рішенні або нам справді важливо подумати. Тоді ми говоримо: «Я дам відповідь тоді-то», і справді даємо відповідь у зазначений час. Важливе чи рефлексивне «ні». Воно використовується з тими людьми і в тих взаєминах, у яких нам важливі контакт, почуття людини, якій ми відмовляємо. Я можу дати таку відповідь: «Я знаю, наскільки це важливо для тебе, але зараз у мене взагалі немає можливості брати в цьому участь». Компромісне «ні». Наприклад, повний обсяг проєкту я не можу виконати, але маленьку частину можу зробити. Тоді можу сказати: «Повну відповідальність за це я не візьму, але можу порекомендувати тобі спеціалістів-колег або зробити таку-то частину роботи». Обґрунтоване «ні». Тоді ми говоримо, що не можемо цього зробити, і називаємо конкретні причини.«Як правило, навіть тоді, коли ми перераховуємо різні форми відмови, це дає відчуття сили й укріплює особисті кордони. У нас з’являються інструменти», – говорить Світлана.
{{read_more|Читайте також| 4902, 4826}}
Незалежно від того, яку роль у житті ми граємо, нам важливе відчуття своїх кордонів. Для вчителів це важливо, вони контактують із великою кількістю людей. У взаєминах «людина – людина» кожен отримує не тільки академічний досвід, бо діти вчаться не тільки конкретних знань.
«Уміння коректно обходитися зі своїми кордонами призведе до того, що людина буде коректнішою на території інших людей. Чим більше у вчителів буде самоповаги й поваги, тим менше їм доведеться застосовувати авторитарність і тим безпечніше поруч із ними буде дітям, тим більше в дітей будуть розвиватися навички поваги до їхніх власних кордонів і тим менше вчителі вигоратимуть», – пояснює психологиня.
Якщо в людини чітко визначені особисті кордони, то її не треба їх захищати. Світлана пояснює, що ми завжди відчуваємо кордони одне одного, зчитуємо невербальні сигнали, повідомляємо про кордони за допомогою ходьби, постави, жестів. Людина, кордони якої означені, не порушуватиме кордони іншої людини.
Коли ми спілкуємося з новою людиною, то визначаємо кордони й правила наших конкретних взаємин, ми запитуємо одне одного, як правильно спілкуватися, коли можна до нас звертатися, що з нами коректно, а що – ні, перевіряємо баланс, як давати і брати в цих взаєминах. Фактично, граємо в гру «Що? Де? Коли?».
У відповідь на порушення кордонів виникає злість. Тоді треба поставити собі запитання: «А чи знають люди поруч зі мною про правила, за якими я живу?», «Чи ми виставили спільні правила комунікації?”, «Чи говорила я людині, що не братиму слухавку після такого часу?», «Чи казала я дитині, що цю річ брати не можна?», «Чи сказала я учневі, що не буду перевіряти завдання у вихідні?».
Також важливо розуміти: коли хтось порушує наші кордони:
Він/ вона може не знати, що порушує їх. Він/вона може жити в іншій системі цінностей. Якщо ці взаємини цінні для нас, ви хочете зберегти контакт, важливо зрозуміти, які потреби в цієї людини, що стоїть за порушенням ваших кордонів.«Як мінімум, нам завжди треба перепитувати, чи ми правильно зрозуміли людину, чи те людина мала на увазі, чи справді вона вторглася в наші кордони. За кожним проявом, який нам дискомфортний, є особиста причина. Але важливо, попри піклування про інших, пам’ятати, що є поведінка, яка неприпустима для нас, і яку ми в будь-якому випадку маємо зупинити».
{{read_more|Читайте також| 2353, 2049}}
Окрім поняття кордонів, є поняття «межі витримування». Наприклад, коли поруч із нами людина говорить голосно, ми можемо їй сказати: «Ти порушуєш мої кордони». Але насправді може бути таке, що в людини гучний голос. І тоді не вона порушує наші кордони, а ми – гіперчутливі, і нам важко витримати якийсь ступінь впливу. Виходить, нам треба підкачати м’язи своєї можливості витримувати щось.
Навчитися зупиняти себе до того, як вас охопить паніка чи лють. Якщо це відбулося, значить, ми дуже довго стримувалися.
Відчути й дослідити, чи людина свідомо зайшла на нашу «територію», чи це відбулося, бо ми вчасно не сказали, що щось було не так. Треба сказати, що це для вас неприйнятно, а найкраще – сказати, як би ви хотіли, щоби було, аніж говорити, як би ви не хотіли. «Цікаво, що та людина, у якої не дуже добре сформовані особистісні кордони, частіше знає, чого не хоче, ніж чого хоче», – зазначила психологиня. Треба перевірити, наскільки те, як би ми хотіли, щоби з нами спілкувалися чи поводилися, комфортно іншій людині. Адже наші кордони проходять по кордонах інших людей.Якщо ваші особисті кордони постійно порушуватимуть, а ви нічого з цим не робитимете, це створить напруження, яке може проявитися на різних рівнях. Наприклад, на рівні тіла. Як-от, гіпертонусом м’язів або вегетосудинною дистонією.
«Іноді на те, щоби стримати якийсь імпульс, у нас іде стільки енергії й сил, які можна було б вкласти в життя. Це призводить до відчуття невпевненості в собі, вигорання, ми можемо виплескувати напруження на тих, хто взагалі не пов’язані з порушенням наших кордонів.Тема кордонів – складна в нашій культурі. У багатьох із нас не було досвіду відчувати повагу до себе. Але я впевнена, що ми можемо напрацювати цю якість, як і вміння коректно говорити «ні», коли це потрібно і коли ми цього хочемо. Коли я в контакті з цим відчуттям, мені спокійно, стійко, я відчуваю рівновагу, це дає можливість спокійно дивитися в очі іншим, на теперішнє, минуле й майбутнє, – завершує Світлана Ройз.
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram