Щороку міжнародна премія Global Teacher Prize разом із громадською організацією «Освіторія» визначають найкращого вчителя року. 2021 року цю відзнаку отримав Артур Пройдаков, учитель української мови та літератури київської школи Midgard, що використовує TikTok і меми під час навчання, а до вчителювання прийшов через любов до спортивного коментаторства. life.pravda поспілкувалась з переможцем і запитала про труднощі вчителів, про які не здогадуються батьки, та як заохотити учнів до навчання.
Як думаєте, чому цього року вас визначили «Найкращим вчителем року» в Україні?
Я йшов на премію не заради премії, не заради перемоги, а заради нового досвіду, нових емоцій і знайомств. Кожен із фіналістів заслуговував на перемогу. У кожного є своя певна сильна чеснота. Я не очікував здобути перемогу. Чому саме я переміг? Мабуть, тому, що я намагаюся робити навчальний процес цікавим для дітей, враховувати їхні інтереси й постійно вдосконалюватися самому.
Шукаю нові способи зацікавлення навчальним матеріалом: чи то соцмережі, чи то меми, чи то якісь інші інтеграції нових медіа. І мені здається, оця відкритість до змін, відкритість до нових форматів навчання, до новацій – є моєю перевагою.
Як кажуть мені діти, я «підкуповую», в хорошому сенсі слова, відвертістю, щирістю, а не супермегановими підходами, і разом ми доходимо до вільного спілкування. Це була несподіванка. Оголошення імені переможця висвітлювали на стінах бібліотеки імені Вернадського, ця церемонія тривала 4 хвилини – для мене вони тягнулися дуже довго.
Коли ви піднялись на сцену отримувати премію, що ви відчули тієї миті, про що думали?
У промові я казав, що сьогодні вчитель – це не лише людина біля дошки, перед учнем в класі, а це людина, яка може бути в Instagram, TikTok, YouTube, Zoom – сьогодні це різні іпостасі. І всі ці образи, всі ці канали комунікації вчителя є дуже важливими.
Ви народились у російськомовній родині на Луганщині, але вас дуже вразили в юному віці українська мова спортивних коментаторів. Що було незвичного в спортивних коментаторів, що змогло зачепити в еру без ТікТок молодого російськомовного хлопця?
У футбол я граю не дуже добре, але я дуже люблю його дивитися. І в дитинстві це коментування матчів було таким віконечком у світ «українськості», грубо кажучи.
Українських серіалів чи фільмів з українською озвучкою я не пригадую в той час – лише якісь поодинокі назви. А футбол був таким випадком. Тоді у вівторок і середу о 21.30 були матчі Ліги Чемпіонів, які я завжди дивився трансляції з коментаторами Дмитром Джулаєм та Дмитром Босяноком.
Інколи я вмикав ці ж матчі на міжнародних чи російських каналах, стишував звук і коментував самотужки українською.
На першому місці в мене були телекоментатори, а лише згодом «підключилися» література, музика, український дубляж. Тоді кілька українських видавництв мали масові наклади романів Юрія Андруховича, Любка Дереша, Сергія Жадана, і я почав писати свої невеликі прозові твори.
Після початку російсько-української війни ви переїхали до Сумщини викладати у звичайній школі райцентру, але батьки, як ви розповідали, були проти «переселенця». Що ви відчули в той момент? Чи не було у вас почуття образи, гніву чи безпорадності?
Це мені сказали пізніше, згодом. Коли я прийшов працювати, ми з дітьми відразу знайшли спільну мову. І мені дуже подобалося те, що є ЗНО як незалежна оцінка мого викладання. Результати ЗНО є об’єктивними й незалежними – я не можу в них втручатися чи підробити якимось чином.
Це був перший рік мого вчителювання в Ромнах на Сумщині, і взагалі перший клас у мене, а з 22 учнів 19 склали на понад 190 балів із 200. Директорка школи була дуже приємно здивована й окремо мені дякувала. Я не цураюся свого досвіду в Ромнах, а навпаки, думаю, що за 6 років, які я працював у двох школах там, я зумів сформувати певні основи своєї «педагогічної ідеології».
Зараз у приватній школі я можу застосовувати той досвід роботи з дітьми, який я отримав саме в державних школах у Ромнах.
Чому ви перейшли з державної в приватну школу?
Я вважаю, що мені пощастило мати досвід викладання в державній школі. У мене не було проблем зі спілкуванням з учнями чи батьками в державній школі – у цьому мені пощастило.
Можливо, якщо порівняти приватну й державну школи в Україні, де я не викладав, там буде прірва. Я не говорю про наукову чи матеріально-технічну базу, а про підходи до викладання. Але мені, наприклад, пощастило, що й у Ромнах підхід був адекватний, і в приватній школі, де я зараз працюю, якихось проблем чи упереджень я не побачив.
Ви бачите різницю між державною і приватною освітою? У чому вона полягає?
В наявності суттєвої психологічної команди. Наші психологи працюють не лише з учнями, але й педагогами. У державній школі, ясна річ, психологічного супроводу вчителів бракує.
Можливо, державним школам бракує свободи дій і демократичності стосовно змісту навчання. У моїй приватній школі мені ніхто не диктує й не обмежує, як я маю викладати – я можу сам обирати підходи й методи, які я вважаю ефективними. Для мене це важливо – мати свободу. Водночас свобода – це і про відповідальність.
Тобто я майже як тренер у спортивній команді. Успіх команди залежить не лише від окремих гравців, але й від внеску тренера, тож я теж несу відповідальність за академічні результати моїх учнів.
Якою ви бачите ідеальну взаємодію між батьками, учнями й вчителями? Що слід робити вчителю, якщо батьки взагалі не мають інтересу чи мотивації займатися освітою дитини?
Я думаю, що в центрі уваги має бути дитина. Якщо вчитель зможе зацікавити дитину на уроці своїм матеріалом, то дитина буде йти за вчителем і навіть може лагідно переконувати своїх батьків, що цей предмет і ця тема можуть бути цікавими й актуальними.
У частини дітей українська мова й література може викликати внутрішній спротив, бо сім’я російськомовна, наприклад. Але я намагаюсь пояснити, що зараз ти повинен знати українську мову, якщо хочеш діяти в законних межах, якщо хочеш презентувати свої досягнення в Україні. Навіть якщо ти будеш бізнесменом, інвестором, таксистом – всюди ти мусиш володіти українською мовою на певному рівні.
У мене є прецедент, коли учень настільки захопився предметом, що пішов навчатися на українську філологію, хоча батьки вмовляли обрати економічний факультет.
Якщо позитивний приклад учителя буде наочним, то батьки будуть вимушені слідувати за активнішою позицією.
Що порадите робити батькам у протилежному випадку – коли з боку вчителя немає мотивації чи бажання змінюватися?
Учитель і батьки мають спілкуватися. Учитель має показувати, як може дитина розвиватися на його предметі. А батьки мають прагнути не бездоганної успішності, а всебічного розвитку дитини в школі.
Я намагаюсь ставити дитину в центр своєї діяльності. Якщо дитині буде комфортно вчитися й спілкуватися зі мною, тоді навряд чи батьки матимуть претензії до мене.
Директорка школи №1 в Ромнах, в якій я викладав, сказала нам одного разу на нараді: «Друзі, навчати так, як ми навчали 10 років тому, зараз уже не можна. Часи змінюються».
Ось цю фразу треба записати на вході до українських шкіл – і державних, і приватних. У 2021 році йдеться, передовсім, про відвертість, демократичність й емоційний зв’язок між учителем й учнем. Я вважаю, що учень, коли він заходить до школи, має відчувати себе круто, комфортно, хотіти спілкуватися з друзями й здобувати на уроках щось нове.
Мені здається, що це неактуальна парадигма, де слово вчителя – закон, а його роль зводиться до критичного керівника. Я вважаю, що вчитель має бути ментором, наставником або куратором. Тобто він допомагає здійснювати навчальний процес і виховує самоорганізованість в учнів. І все це супроводжується емоційним залученням.
Деякі вчителі, на жаль, не хочуть змінюватися, деякі – змінюються, але поступово. Я думаю, що з плином часу ці процеси дійдуть завершення. Такі зміни потребують часу.
Чого потребують вчителі сьогодні? Яких ресурсів не вистачає? З якими труднощами стикаються зараз?
Перша проблема – фінансова підтримка. Вчителі мають право на гідну оплату своєї праці. Якщо вчитель буде впевнений, що в нього все гаразд із фінансами, то – давайте на собі – мене б особисто це надихало ще більше творити й креативити на роботі.
Друге – вчителям потрібно менше паперової звітної документації. Менше планів уроків, журналів, де треба чітко в клітинку записати й, боронь Боже, скористатися коректором – це ж буде злочин! Ось ці всі паспорти класу й інвентаризація, інструктажі пожежної безпеки – все це можна якось змінити, я гадаю.
У нас зараз вдосталь онлайн-ресурсів. Я думаю, що було би класно мати стабільні літні навчання чи зустрічі для вчителів, де можна було б здобувати нову інформацію.
Але це має бути аж ніяк не примусово, де треба прийти, посидіти й піти! Часто вчителі їдуть на такі «тренінги» просто, щоби здобути сертифікат і здати його директору.
Про які труднощі вчителів не здогадуються батьки?
Гадаю, що підготовка до уроків. Коли я завершую роботу, я йду додому, трішки відпочиваю і сідаю готуватися до завтрашніх уроків. І я завжди заздрив друзям чи знайомим з іншим фахом: вони відпрацювали, прийшли додому й лягли спати. А ми постійно працюємо.
Батьки, мабуть, не часто пам’ятають, що вчитель має ще додаткову роботу після уроків. Це я ще не враховую перевірку письмових робіт, тестів тощо. Вільний час у нас дещо обмежений.
Ще, мабуть, є таке очікування, що в учителя не може бути особистих проблем. Мовляв, вчитель має бути гарним актором. Залишити всі домашні турботи, переживання, проблеми, а на уроці бути усміхненим і щасливим. Мені здається, ця залученість вимагає певної психологічної підготовки і стресостійкості. Уміти працювати із своїми думками й емоціями.
Треба розуміти, що вчителі – теж люди, які можуть припускатися помилок, і мають надмір спілкування з людьми.
Чи існує системна проблема вигорання у вчителів? Чи відчували ви вигорання?
Таке часом буває, особливо в п’ятницю ввечері (сміється). Не щоп’ятниці, але інколи. Коли кожен день декілька уроків. Мені здається, тут проблема радше не в тому, що вигорання буває, а що немає шляхів розв’язання цієї ситуації. Вчителі залишаються сам на сам із цим питанням. У них бракує комплексу підтримки, залишається лише брати лікарняний чи вихідний.
Але лікарняний не дадуть за такою причиною, я думаю – для цього треба щось зламати (сміється). Інколи хочеться усамітнитися, або медитації, або йога. От у мене це побути ввечері з родиною, або побути наодинці й почитати книжку.
Я знаю, що в деяких країнах є практика 4-денного робочого тижня для вчителів. Я думаю, це міг би бути гарний шлях виходу з такої ситуації. Не 4-денний тиждень навчання для дітей, а 4-денний тиждень роботи для вчителів.
От у державних школах якраз ще в суботу виносять олімпіади чи учнівські конкурси, і вчитель повинен шостий день у тижні також присвячувати роботі. І до того ж, часто вчителі не можуть позбутися впливу роботи. Приходять додому і відповідають на питання «як справи» розповідями про роботу.
Розкажіть про свої методи викладання. Як ви залучаєте учнів до навчання?
У мене немає окремого секрету. Я люблю українські культуру, музику, кіно, мистецтво, я люблю урбаністичну культуру. Я не сильно втручаюсь у політику, але більш-менш у курсі того, що відбувається. І намагаюсь пов’язати свої інтереси зі шкільним курсом української мови та літератури, щоби якось ділитися з дітьми своїми інтересами.
Якщо є цікаве оповідання сучасного українського письменника, чому би не взяти шматочок і проаналізувати його на уроці української мови, вивчаючи там граматику чи розділові знаки в складному реченні? Але, крім виконання вправ методичного характеру, ми покажемо учням, що є чудове оповідання, актуальне, сучасного письменника, який не помер і тут живе, працює і заробляє на знанні української мови.
От, наприклад, вивчаємо ми теми фольклору. Учні в 10 класі вважають, що це якась шароварщина. А я намагаюсь показати інші приклади. І вмикаю, наприклад, відеокліп Onuka – ZENIT. Вони кажуть: «Окей, круто!». Далі я показую кліп DakhaBrakha – Monakh. Навіть виступ гурту MOZGI на концерті до Дня Незалежності цього року – козацький мікс з піснею «Ой, на горі та женці жнуть» — теж приклад фольклору, але в сучасній хіп-хоп обробці.
Коли вивчали «Кайдашеву сім'ю» Нечуй-Левицького, я показував серіал «Спіймати Кайдаша». Розмова Лавріна й Карпа про дівчат на початку книжки зчитується так само, як розмова серіальних героїв у першій серії.
Коли ми підходимо до такої теми з актуального боку, діти починають розуміти, що це важливо, потрібно й цікаво. Тому мій «секрет», якщо хочете, – лагідно долучати своє захоплення в навчальну діяльність, щоб це було цікаво і дітям, і мені.
Це не означає, що я можу більше нічого не робити, тому що я отримав звання «Вчитель року», діти прийдуть і будуть мене слухати. Ні – це не працює!
Як ви вважаєте, чому деяким батькам та вчителям не до вподоби нові методи й практики, які застовуєте ви зокрема?
Деякі вчителі досі чомусь дотримуються думки, що вчителювання зводиться до такого: діти сидять за партами, дивляться в зошити чи підручники, вчитель біля дошки щось говорить, вчитель сіла або сів, і діти виконують завдання.
Є такий стереотип, що якщо ми на уроках граємося – то діти нічого не будуть знати. Я не кажу, що треба 45 хвилин уроку гратися в 11 класі, але можна використовувати якийсь час уроку для гри, з певною метою, і потім – знання, отримані внаслідок гри, можна використати для розв’язання тестових завдань. Головне: не боятися змін і пробувати нові підходи.
Як справляються з дистанційною освітою вчителі в часи пандемії? Чи ваші колеги з невеликих міст і сіл нарікають на якість дистанційного навчання під час локдаунів?
Навесні 2020 року шок був у всіх. Ніхто не знав, що робити перший час. Перше, що було – напишіть твір, сфотографуйте і скиньте у Viber.
Згодом з’явились низка платформ: Zoom, Microsoft Teams, Google Classroom, Skype. Проте навряд чи можна сказати, що всі українські школи встигли до кінця травня опанувати ці засоби. Моя школа в Ромнах трималась десь золотої середини, тобто частина вчителів працювали через окремі завдання й звітування у Viber/Telegram, частина – через відеозв’язок.
Далі було літо, з’явились нові можливості опанування нових методів. Був курс «Бери й роби» від EdEra, купа інформації. Кожна школа вирішувала самотужки, як і що використовувати.
Міністерство освіти й науки не обмежує, як школа може працювати з учнями в умовах дистанційної освіти. Міністерство спускає ініціативи, а місцеві органи влади відповідають за імплементацію.
Взагалі мені більше до душі офлайн через емоції та енергетику.
Восени 2020 року запустили онлайн-платформу «Всеукраїнська школа онлайн», де є відеозаписи уроків різних вчителів. Там відео 10 хв, кілька тестових питань, стислий конспект того, що було на уроках, і список використаних джерел.
Деякі школи чи навіть населені пункти не мають інтернету – і це проблема глибша, ніж проблеми освіти. Тут треба хіба сподіватися, що місцевий орган влади закупить потрібні засоби, або міністерство слідкуватиме за цим.
Ваші учні складають ЗНО на понад 190 балів і швидко знаходять роботу вже після першого року навчання в університеті. Можете поділитись, як виховувати молодих лідерів через навчання?
Це ж цікаво не просто бути пасажиром автобуса, а скеровувати рух цього автобуса. Я показую позитивні приклади відомих українців, які досягли успіху: спортсмени, культурні діячі, науковці тощо. Навіть блогери. Я сам ще не записую відео в ТікТок, але треба працювати над цим. Я думаю, що TikTok – хороша платформа для використання в навчанні.
Ми завжди з учнями намагаємося відчути цей зв’язок предмету з реальністю. Наприклад, в Ромнах ми ходили на зустрічі з відомими письменниками в бібліотеці імені Бориса Антоненка-Давидовича: брати Капранови, Василь Шкляр, Макс Кідрук. Їздили з ними на концерти до Сум. Щоб вони бачили існування цієї культури поза межами школи.
Дуже часто, коли ми обговорюємо літературу, особливо сучасну, можу почути «ми нікого не знаємо». А я кажу: «Подивіться, от Сергій Жадан. На Десятинній буде його поетичний вечір. Подивімося квитки». Ми заходимо – а там всі квитки продані. Значить, література цікава.
Або DakhaBrakha – хтось завжди в класі скаже, що «музика така собі, не для всіх». Я кажу: «Подивіться концерт у Жовтневому палаці». Знову всі квитки продані і вони очманіло питають: «Що, люди йдуть на таке?!». Я в таких випадках відповідаю: «Ну так, це ж не MORGENSTERN».
Не всі випускники мої, насправді, йдуть в спеціальності, пов’язані з мовою. Хтось обирає технічні. Але я намагаюсь прищеплювати любов, повагу, визнання до української мови й культури.
Якщо потім ця людина дорослою після школи піде на побачення з дівчиною на український фільм чи українську виставу в театр, або купить квитки на концерт українського виконавця – мені це відгукнеться.
Такі приклади добре працюють з молодим поколінням, бо їм потрібна прив'язка до життя. Вони питають, навіщо їм вивчати українську мову, а я відповідаю, щоб бути грамотними. Далі вони цікавляться, навіщо бути грамотними. Я пояснюю, що як стануть блогерами, то визнання здобудуть скоріше, якщо писатимуть грамотною українською.
Я сам від них вчуся багато чому. Сподіваюся, що вистачить ще сил і здоров’я довго працювати вчителем.
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram