Недавно мережу сколихнув пост Зої Казанжи про дівчинку, яка повернувшись в одеську школу, зіткнулась з негативом та вимогою скласти екзамени зі всіх предметів за кілька років «на вчора». Пост порушив питання адаптації школярів, які повертаються до України з-за кордону. Чи так все погано в Україні? Розбирався голова правління Фонду освітніх ініціатив Антон Дзюба для nv.
Ризики такої холодної зустрічі залежать від компетентності конкретної адміністрації закладу освіти або від політики місцевого управління освіти. Загалом у більшості шкіл України це працює інакше. Існують рекомендації Міністерства освіти та науки України (Міносвіти). На мою думку, вони адекватні, але мають рекомендаційний характер. Також наказом Міносвіти були затверджені «Методичні рекомендації щодо окремих питань здобуття освіти в закладах загальної середньої освіти в умовах воєнного стану в Україні». Ці документи вийшли ще у 2023 році та за два роки більшість освітян їх вже прочитала й адаптувалась.
Колеги з Міносвіти, які готували ці рекомендації, виходили з того, що заклади освіти мають автономність, в тому числі не тільки фінансово-академічну самостійність, а й освітню. Тобто, школи мають керуватися чинним законодавством, і мати «власну голову на плечах».
Роз’яснення стосується саме школярів і їх навчання. Вони мають умовно 8 пунктів.
Також 23 червня цього року Кабінет міністрів України постановою 734 затвердив «Порядок визнання на рівнях повної загальної середньої освіти результатів навчання, здобутих шляхом формальної та/або неформальної освіти у суб'єктів освітньої діяльності, розміщених за кордоном».
Цей порядок передбачає створення офіційного реєстру українських освітніх осередків за кордоном.
Відповідно до нового Порядку результати навчання, здобуті в закладах освіти за кордоном, визнають без оцінювання. Якщо дитина навчалася за кордоном і має документ з оцінками, українська школа автоматично визнає ці результати. Для перерахування результатів навчання, Міносвіти затвердило шкалу співвіднесення систем оцінювання.
Зараз керівники закладів освіти ознайомлюються з нововведеннями і уже у липні-серпні очікується, що ситуація із зарахуванням в Україні результатів навчання за кордоном значно покращиться.
Я не можу розказати про всі регіони щодо того, як рекомендації Міносвіти застосовували на практиці, наприклад, в Одесі. Але є добра інформаційна вибірка стану у Західній Україні, в Києві та інших регіонах.
Наприклад, в середньостатистичній школі в Києві в 22-му році на очну освіту на осінь вийшло 700 дітей. Вже на наступний навчальний рік цифра піднялась до 1 200. Тобто збільшилась у два рази. Треба було терміново цих дітей "зрозуміти", визначити їхній рівень.
Зазвичай діти повертаються з-за кордону з документом про те, яку освіту вони отримали там. І все зводиться до того, що діти мусять, доскласти український компонент. А саме українську мову, літературу, історію України, фрагментарно певні теми з географії України.
У згаданому роз’ясненні на це дається час до першого липня, поки навчальний рік закінчується, щоб зрозуміти, в який клас дитина має йти на наступний навчальний рік. Але загалом Міносвіти рекомендує зараховувати в клас по віку. А тести складати цілий навчальний рік. Так працює на практиці в більшості шкіл.
Перша категорія — це коли батьки побачили, що дитині сподобалося в іншій країні. Вони намагаються максимально інтегруватися в нове суспільство. Вони не бачать необхідності повертатися в Україну. І відповідно не думають ані про український компонент, ані про українські школи за кордоном. Ніхто не може сказати точно скільки загалом таких сімей зараз за межами України. Але якщо «в середньому по палаті» — близько 20% дітей, що виїхали на початку повномасштабного вторгнення.
Друга категорія — діти, які або вчаться онлайн в українських школах, або відвідують українську школу офлайн за кордоном (переважно це недільні школи — діти вчаться в місцевих школах та ходять в українську на вихідні). Українські школи за кордоном загалом є приватною ініціативною самих українських біженців. Деякі працюють, як створили. Є також освітні осередки, які синхронізуються з державним ліцеєм «Міжнародна українська школа», але таких меншість. Якщо дитина ходила в українську школу за кордоном, то зазвичай отримує певний документ про це. Але школа в Україні не завжди знала, як сприймати цей документ про освіту — до червня 2025 року були лише рекомендації. Наразі нагадаю, Кабмін прийняв Порядок визнання результатів навчання за кордоном.
Трохи зупинюсь на українських школах за кордоном. Переважно їх створюють проактивні мами, які виїхали з України з дітьми. Вони не обов’язково мають педагогічну освіту. Збираються, беруть українську програму і займаються. Ми спілкуємося з кількома українськими школами за кордоном, і я бачу, що вони мають абсолютно різні способи організації й зовсім між собою не схожі. Навіть в рамках однієї країни.
У нас є цікавий кейс, наприклад, в Единбурзі. Після Другої світової війни там виник центр української культури. Жінки, які там працювали до повномасштабного вторгнення в Україну — діти емігрантів, які народилися безпосередньо в Единбурзі. Вони не знали жодного українського слова і ніколи не були в Україні. Такий український центр вже думали закривати, бо українства в ньому майже не було. Але після початку повномасштабного вторгнення, в Единбург приїхала наша громада, українки з дітьми — носії культури. І фактично у центру з’являється нове життя. Потім на його базі виникає українська школа. І завдяки видавництву «Оріон» ми відправили в цю школу в Единбург українські підручники.
Третя категорія українських шкіл — це типу «українські» школи, в яких викладання йде російською мовою. Це результати трьохсотрічної політики зросійщення — люди, що виїхали з південно-східних регіонів України, прагнуть продовжувати освіту, але українською викладати не вміють.
Це не масова картина, але такі школи є. Про який український компонент може йтися в такій школі? Начебто дитина ходила в українську школу. І начебто ми маємо зарахувати українську мову та літературу. Але одне-два запитання дають можливість зрозуміти, що в школі не було української мови чи літератури, математика була російською.
Більшість адміністрацій українських шкіл не роблять неадекватних речей. Наразі згадані рекомендації Міносвіти продовжують діяти. Також тепер є Порядок, затверджений Кабінетом міністрів, і не має бути питань — береш, виконуєш як конкретний закон.
Але ми бачимо різні випадки. В тому числі через те, що всі перебувають в стресі. І працівники освіти — не виняток. Особливо — директори шкіл, які часто фактично є психологами у своїх колективах, а їм зазвичай ніхто не надає психологічну допомогу. Це масова проблема. Я багато разів питав директорів різних шкіл чи спілкуються вони з психологом, вони відповідають «ні, але дуже хочемо». Це неймовірна потреба.
На додачу багато керівників не розуміють, що робити з освітньою реформою. За вимогами Закону про освіту ми зараз маємо запровадити старшу профільну школу. Без відкладання на час війни. З однієї сторони це правильно, бо діти не можуть чекати кращих часів, вони ростуть. І система освіти має готуватися. З іншого — є певний асинхрон у розумінні впливу війни між регіонами та державою. Я бачу, що Міносвіти проводить багато роз’яснювальних кампаній, але в регіонах не завжди розуміють, що саме їм робити в результаті. Бачу багато постів в соцмережах київських колег освітян про те, що не на часі зараз питання ліцеїв і зміни мережі в Києві. Взагалі питання правильні, і школи зараз борються за виживання і не можуть потягнути ще й освітню реформу в повному обсязі.
{{read_more|Читайте також| 7019, 7016}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram