У часи, коли світ навколо нас змінюється з блискавичною швидкістю, а виклики виникають один за одним, важливо чути голоси, які повертають до головного. Ольга Роєнко — менторка, лекторка, керівниця бізнес-проєктів, мама і жінка з активною життєвою позицією — говорить не для того, щоб подобатись, а щоб задуматись. У своєму дописі у ФБ вона розмірковує про ризики комфорту, страхи, які паралізують, і силу середовища, яке може як підтримати, так і знецінити, а також про те, чому ми більше не маємо права бути посередностями.
Відразу хочу сказати, що цей допис може когось засмутити чи навіть викликати хвилю невдоволення. Це ок, адже жваве обговорення в соціальних мережах – наша національна забава. Проте щиро сподіваюсь, що з цього може вийти конструктивна і цікава розмова.
Його ключова теза така: «Ми не можемо собі дозволити бути посередностями». Не в цій країні, не зараз.
Дозволю собі невеличкий дисклеймер: написанню цього посту передували важкі і чесні розмови з тими, кого люблю і ким захоплююсь, окремо – з собою. Також матеріал написаний під впливом подкастів про успішних (фінансово і соціально) бізнес-лідерів і окремо (і особливо) під враженням від прочитання автобіографії Гольди Меїр (книга «Моє життя», дуже рекомендую).
Йтиметься про реалізацію людини і її потенціалу.
В менторстві я завжди говорю про те, що успіх людини мінімум на 50% залежить від її оточення. Якщо йдеш угору – потрібне оточення, яке підтримає. Люди, які нас будуть щиро підтримувати, або принаймні не ускладнюватимуть рух.
Але. Тільки нещодавно я усвідомила, що є і зворотна сторона такого оточення – в ретельно сформованій бульбашці ми потрапляємо в теплу ванну похвали, інколи навіть захоплення, нам стає млосно і приємно від думки, що ми вже і так супермолодці.
Натомість важливо, щоб в нашому житті були люди, які зможуть вчасно дати болючий пендель або покличуть піти з ними в зону критичного дискомфорту, пограти разом на невідомому для вас полі, тільки тому, що вірять у вас і бачать у вас людину, яка здатна на більше.
Мені страшно, що в гонитві за гедонізмом, вибором себе, наявності мільйона об’єктивних причин, чому нам важко щось робити, ми можемо потрапити в пастку «потім» і зрештою опинитись в «ніколи». І ніколи так і не дізнатись, на що ми насправді здатні.
Нема нічого поганого в тому, щоб хотіти жити своє комфортне життя, просто так і ні перед ким не виправдовуватись.
Але. Мені страшно, коли я чую (а також відчуваю час від часу це і в собі), що єдине бажання людини – щоб всі від неї відчепилися і вона могла жити своє (умовно) спокійне життя. Але якщо світу зовсім нічого від нас не треба, то чи це не привід задуматись, чи все ОК з нашим життям насправді?
Мені страшно, що ті, кому 20+, маючи змогу після інституту піти на роботу асистентом і заробляти 1 000+ доларів, щоб потім конвертувати ці гроші в свій розвиток, виходять на роботу в понеділок, а в середу вже вигорають (це реальні кейси), бо навантаження виявилось занадто великим.
Коли я починала будувати свою кар’єру, моїм основним питанням було «Можна це зроблю я?», проте все частіше чую «А чого це маю робити саме я?».
Мені страшно, коли я чую від дівчини 20+ років, що вона живе своє прекрасне життя, тому що може не працювати. Ще страшніше, коли усвідомлюю, що її подружки і собі хотіли б такої долі.
Часто робити своє життя комфортним і безтурботним коштом іншого – дуже ризикована стратегія (особливо для жінок) і майже завжди вона виграшна тільки в короткостроковій перспективі.
Мені страшно, коли я говорю про служіння суспільству, і чую від молодшого покоління «Нехай краще мені це суспільство послужить». Я не узагальнюю про «покоління», це поодинокі випадки, які залишили в мені липке і неприємне відчуття.
Як мама, я розумію, що дітям і молоді потрібно більше прикладів для наслідування. І поки я не маю готової відповіді для себе, а якою ж маю бути я сама, щоб претендувати на рольову модель.
Я щиро вважаю, що ми маємо зробити волонтерство гігієнічною нормою суспільства (я сама – чайка-волонтер: прилетіла –послужила), але хочу свідомо обрати напрями і «прокачатись» в них. Не треба плутати волонтерство і донати. Донати – це просто гроші. База. Найцінніше – це наш час і зусилля (інтелектуальні чи фізичні).
Я проти самобичування, жертовності і виснаження (якщо комусь здасться, що цей допис про це). Я за те, щоб ми навчились щиро прагнути кращого для себе, через усвідомлення того, що це умовне «краще» не досягається без роботи або дістається просто так – коштом іншої людини.
Життя без зайвої напруги і турбот часто здається щасливим, але я ще не бачила людей, яких би не нагребло питання в їхні 40-50-60-70 «Що я зробив(-ла), чим відзначилась і, що найважливіше, чим запам’ятаюсь світу?».
Розмірковуючи над шляком до успіху і величі, засновник NVIDIA Дженсен Хуанг, бажає всім «щедрих доз болю і страждань». Я проти цього. Такого гівна у нас і так вдосталь.
Ми не можемо дозволити собі бути посередностями. Ще більше ми не можемо собі дозволити бути нещасними і пригніченими посередностями.
Тому дбайте про себе, щиро прагніть для себе найкращого. Радійте, якщо ви змогли стати причиною «покращення» в житті інших людей.
Авторка цього допису не має на меті нікого образити. Всі можливі збіги вважати збігами. Всі думки, викладені в дописі – виключно особисті рефлексії. Авторка цього посту не вважає себе в праві повчати життя інших, але користується силою свого голосу, щоб поговорити про важливе.
{{read_more|Читайте також| 6477, 5263}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram