Останнім часом спостерігаю дивну тенденцію, особливо серед молодих людей. Виявляти емоції - гнів, радість, страх, невдоволення вважається поганим тоном. Натомість вітаються відстороненість, емоційна холодність, байдужість.
Не б'є і не любить
Як у всьому, в цьому явищі є своє добре та погане. Позитив моди на байдужість в тому, що люди принаймні ззовні стають начебто більш терпимими. Навіть у дитячо-підліткових колективах дедалі менше трапляються випадки активного цькування несхожих, бійок через заздрощі чи ревнощі. Хіба що агресія набуває витонченіших, психологічних форм.
І це не той випадок, коли, як у грі гарних акторів: всередині емоції киплять, зовні ж - жоден м'яз не здригнеться. В тому то й справа, що - не киплять.
Чому ж з'явилася ця мода на тепло-холодне ставлення до проявів зовнішнього світу? На мій погляд, вона є механізмом самозбереження, захисною реакцією на той обсяг інформації, який щоденно і щохвилинно доводиться сприймати людям з наймолодшого віку.
Думати замість відчувати
Тобто ми просто не встигаємо емоційно відреагувати на всі ті подразники, з якими мимохіть стикаємося на кожному кроці. А з розвитком інтернету, особливо ж соціальних мереж - і поготів.
Ми десятки разів на день дивуємося, непокоїмося, дратуємося, співчуваємо. Щоб "перетравити" весь емоційний потік, елементарно не вистачає часу і "душевних сил".
Звідси - неврози, несвідома безпідставна тривога, неможливість розслабитися наприкінці дня, заснути. На допомогу часто приходять алкоголь і антидепресанти.
Тож людський організм, щоб, грубо кажучи, "не з'їхати з котушок", "вирішує", що значно простіше й менш енергозатратніше перевести сприйняття світу з емоційної у розумову площину. Не відчувати, а думати.
Снігова королева з аптечними вагами
Адже для виникнення думки потрібно набагато менше часу, ніж для формування і подальшого обслуговування емоції. Спробуйте самі: подумали про щось - і миттєво забули.
Інша справа, коли в якусь історію ми вкладаємося емоційно. Тут тобі й співпереживання, і вболівання. Та й задіяним у процесі емпатії виявляється не лише мозок, а й всі ми в цілому. Згадайте, коли ви про щось непокоїтеся, як прискорено б'ється серце, напружуються м'язи, пітніють руки.
Сучасна людина частіше підсвідомо "вирішує", що не може собі дозволити емоційно долучатися до кожної почутої новини про черговий теракт із десятками загиблих. Її психіка вмикає програму самозбереження - і відповідно вимикає режим емпатії.
Нещодавно запитала в знайомої, чому вона, попри нагадування, не вітає подругу з днем народження у соціальній мережі? Вона відповіла, що подруга може сприйняти це, як надмірну нав'язливість, бо вони тісно не дружать. І що вистачить того, що вона "пролайкує" майже всі її "пости". Отака чорно-біла логіка. А де ж бажання просто зробити комусь приємне, попри душевні пориви на аптечних вагах?
Поза межами досяжності
Що ж ми отримаємо, коли природній душевний відрух остаточно перетвориться на розкіш? Напевно, виросте покоління ввічливих, емоційно рівних і заглиблених у себе людей із приклеєними посмішками. Ввічливість, начебто й вигадали для маскування байдужості.
Поодинокі протуберанці емоційних поривів стануть майже екзотикою. А ті диваки, котрим вдасться виплутатися із мереж і зберегти гостроту сприйняття світу, певно, матимуть шанс вижити у суспільстві холодного розуму. Вони будуть, наприклад, малювати, писати музику, знімати кіно. Але не завдяки, а всупереч. Адже іншим до них просто не буде діла.