“Методичний кабінет має змінити свою роль для вчителя. Він має перестати його контролювати, і натомість надавати методичну підтримку та допомагати якісно підвищувати кваліфікацію”,
– вважає Оксана Аннікова, директорка науково методичного центру в Олександрії, що на Кіровоградщині.
Вона і її колеги вирішили не чекати, коли МОН розробить нову модель роботи методичних кабінетів, а пробувати створити її самим. Відпрацювати і запропонувати іншим.
Для цього вони домовились про співпрацю з Інститутом післядипломної педагогічної освіти Київського університету імені Бориса Грінченка. Тепер цей інститут проводить лекції і тренінги в Олександрії на запит учителів. Та про все послідовно.
Змінам в Олександрії передували зміни в київському ІППО. Нещодавно там вирішили змінити модель роботи.
Директор Михайло Войцехівський каже, що вони подумали: до того, як відправити вчителя підвищувати кваліфікацію, необхідно запитати в нього, що саме йому потрібно.
“Завжди інститути розказували: “Ми проводимо докурсову діагностику”. У більшості випадків це була формальність. А вчителі – це та публіка, яку анкетувати не можна. Бо вчитель знає, як кому потрібно відповісти. Він обороняється”.
Тому в інституті пішли іншим шляхом: розділили підвищення кваліфікації на інваріантний (тобто сталий) і варіативний (тобто вибірковий) складники. Співвідношення – 50 на 50.
“Інститут післядипломної освіти – державна інституція. Тобто ми повинні бути провідниками державної освітньої політики в галузі освіти і тому повинні дати інваріант у навчальному плані і варіатив – таким чином задовольнити потреби і держави, і вчителів”,
– зазначає Михайло Войцехівський.
Відгукнутися на запити вчителів вирішили таким чином: кожна кафедра університету підготувала набір модулів, які розмістили на спеціальній онлайн-платформі. У кожному модулі є обов’язкова дистанційна частина.
Кожна київська школа має до неї доступ і може зареєструвати вчителів на підвищення кваліфікації онлайн. Реєструючись на інваріантному модулі, учитель разом із завучем (чи іншим працівником школи, який відповідає за підвищення кваліфікації) обирають зручні дати. Передбачається, що варіативний складник учитель обирає сам.
“Ми пішли назустріч учителю, щоб він не ходив у методичний кабінет і не просив написати направлення, а якийсь недобросовісний методист говорив, що замість листопада вчитель піде на грудень. Чого вчитель повинен від цього залежати?”
Таким чином, учитель може обрати потрібні йому чи їй модулі й не залежати від придуманих вимог методистів чи когось ще. Адже є міф, каже Михайло Войцехівський, що вчитель має десь затверджувати навчально-тематичний план підвищення кваліфікації.
Фото: автор – SIphotography, Depositphotos
За його словами, запропонована інститутом модель ефективна, але складніша для установи. По-перше, працівникам потрібно працювати на якість: якщо модулі погані, то вчителі не записуватимуться. А отже – у працівника не буде роботи. Наступного року планують скласти рейтинг з модулів, залежно від кількості слухачів.
По-друге, на один модуль можуть записатись різні вчителі (адже вчитель фізики цілком може потребувати, наприклад, навчання з англійської). Тож працівники інституту мусять підбирати навчальний контент таким чином, аби це було цікаво і корисно всім.
Проте директор інституту переконаний, що лише так державна установа зможе витримати конкуренцію з підвищення кваліфікації, яка з’явиться після демонополізації ринку (згідно з законом “Про освіту”, вчителі можуть підвищувати кваліфікацію не лише в ІППО; для цього зараз розробляють процедуру).
“Я бачу просту модель співпраці з методичними центрами,
– розмірковує Михайло Войцехівський.
– Їхня перша функція – бази даних. Бо без аналізу даних нема з чого будувати освітні траєкторії – скільки вчителів, які вони тощо. Друге – вивчення запитів і потреб педагогів. Із цих запитів вони мають сформувати освітнє замовлення і подивитися, які консультації можуть надати на місці. Все інше – віддати нам”.
Саме за такою моделлю почали співпрацювати науково-методичний центр в Олександрії і Київський ІППО. Оксана Аннікова передає в туди навчально-тематичний план для кожного вчителя, сформований на основі їхніх запитів. В університеті бачать теми й цільову аудиторію (вчителі якої ланки, з яким досвідом тощо) і на основі цього складають свій план із датами. Методичний кабінет його погоджує , і тоді спеціалісти з інституту приїжджають в Олександрію на кілька днів. Потім може бути дистанційний модуль, після чого – знов очний в Олександрії.
Таким чином учителі мають змогу навчатися тому, що їм потрібно, і витрачати менше часу (зокрема, на дорогу). Окрім того, навчання в міських школах, за рішенням управління освіти, організоване за триместрами, тож учителі мають більше можливостей навчатися, не пропускаючи уроки.
Місцева влада, завдяки новій моделі, може витрачати менше бюджетних коштів. Адже приїзд кількох тренерів коштує дешевше, ніж поїздки десятків учителів.
Окрім того, Олександрія домовилась із ІППО про те, що той готуватиме тренерів серед місцевих освітян. Інститут уже має відповідну програму – “Програма професійного розвитку педагогічного персоналу закладу освіти”. Зараз навчання проходять 18 тренерів. Вони не лише будуть проводити тренінги, а й складати програми професійного розвитку для вчителів.
В Олександрії сподіваються апробувати нову систему цього року, щоб згодом поширити на решту країни.
Вікторія Топол, “Нова українська школа”
Виступ Оксани Аннікової і Михайла Войцехівського відбувся під час (не)конференції міні-EdCamp в Олександрії.
Титульне фото: автор – adriaticphoto, Depositphotos