Чому люди помирають? Хто визначає моє майбутнє? Чи всі люди однаково цінні? Рано чи пізно з подібними запитаннями до батьків приходить кожна дитина. Проте не завжди вона отримує вичерпну відповідь. Змінити ситуацію вирішила шведська письменниця Єва Суссо. У книзі «Усі запитують чому?», створеній разом із письменницею та ілюстраторкою Анною Хьоґлунд, вона намагається відповісти на дитячі екзистенційні запитання вустами відомих філософів. Український переклад книги до цьогорічного «Книжкового Арсеналу» випустило видавництво «Видавництво». В межах фестивалю Єва Суссо разом зі своєю українською колегою Ларисою Денисенко подискутували на тему того, як розмовляти з дітьми на складні теми. WoMo занотували найцікавіше з їх розмови.
Єва Суссо, щведська дитяча письменниця, журналістка
Для шведського суспільства важливо, щоб діти виростали незалежними. Ми в країні відмовилися від багатьох традицій – церква, наприклад, вже не відіграє жодної ролі. Суттєвий вплив на виховання дітей має держава, проте основна роль в цьому процесі належить, звісно, батькам. В школах теж багато уваги приділяється самостійності дітей. Їх заохочують до читання та власних роздумів. Тож для Швеції немає нічого незвичного в існуванні філософських кафе для дітей і шкіл, в яких є філософський напрямок.
Дорослі можуть дати дітям відчуття впевненості в собі, якщо просто слухатимуть їх. Я дуже часто відвідую школи та зустрічаюся зі своїми юними читачами. Проте під час таких заходів я ніколи не намагаюся взяти на себе роль педагога. Натомість я цікавлюся тим, чого діти навчилися самі. Варто запитувати їх про речі, що займають їх думки. Дітям це дуже подобається.
В Швеції нема табуйованих для дітей тем, проте є теми, про які пишуть небагато. Однією з таких тем, наприклад, є самогубство. Ми також не дуже багато пишемо про дітей, які переживають депресію чи мають порушення психофізичного розвитку. Писати про такі речі дуже важко, тому, як на мене, це і є причиною малої кількості книг на цю тему. З іншого боку – є уявлення про те, що всі дитячі книжки мають закінчуватися щасливо. Тож деякі письменники бояться писати про те, що може зіпсувати дітям настрій.
Важливо, щоб через літературу діти переживали і жахливі моменти. З книжкою вони знаходяться в безпечному просторі, де їм нічого не загрожує.
Як і у всіх людей, всередині дітей є злість і негативна сторона. Вони мають це розуміти. Тож якщо ми відмовлятимемося говорити з ними на подібні теми, це може привести до поганих наслідків.
Найбільше дітей лякає те, чого вони не можуть зрозуміти, те, що залишається для них таємницею. Наприклад, мене в дитинстві лякали моменти, коли моя мама засмучувалася, а я не знала, в чому причина, бо вона просто мовчала. Іноді ми не знаємо відповідей на запитання, які цікавлять дітей, і через це відчуваємо себе зніяковілими. І це чудово, якщо діти самі знайдуть відповіді завдяки книгам.
Лариса Денисенко, письменниця та правозахисниця, посланниця доброї волі ООН в Україні
Я би не хотіла, щоб література підводила дітей до експериментів із болем. Для мене в дитинстві жахливою темою були пропагандистські історії про дітей-комсомольців. Я не намагалася повторити їх «подвиги», проте ці книги поставили переді мною питання того, як людина реагує на біль, та чи може вона зрадити тих, кого любить? Тож дівчинкою я пробувала заганяти голку собі під ніготь, аби зрозуміти, наскільки витривалим є мій організм.
Має бути територія довіри та свободи, завдяки якій дорослі та діти можуть проговорити всі важливі моменти та питання. В якийсь момент для будь-якого дорослого постає необхідність бути більш відвертим із дитиною, щоб не втрачати місток довіри, який було легко побудувати із немовлям. Коли у дітей з’являються запитання, вони починають ставитися до нас з більшою увагою. Треба бути готовим до того, що одного дня виникне запитання, яке стане для нас викликом.
Коли дитина ставить несподіване запитання, це означає, що вона вам довіряє. Вона говоритиме з вами про це словами, малюнками, поведінкою. Головне не забувати, що ми не є фаховими психологами та психологинями. Тож, коли з’являється проблема, не треба одразу намагатися її вирішити. Можна пояснити, розважити, переключити увагу, розповісти свою історію, або разом прочитати книжку. На жаль, я у дитинстві не бачила в своїх батьках людей, з якими я могла говорити на складні теми. Я переварювала все у своїй голові. Сьогодні мені важливо створити умови довіри, щоб діти не боялися запитати мене про що завгодно.