Сходи

Від автора

Пишучи оповідання «Сходи», я намагалася бути відвертою, щирою. Оскільки я маю ДЦП гіперкінетичну форму, для мене було важливо показати ненав’язливо, як людина з інвалідністю може сприймати саму себе, на розглянутих прикладах і власних відчуттях етики продемонструвати, що вона відчуває, потрапляючи у певні абсурдні ситуації і наскільки вони неприпустимі.

Я вважаю себе людиною сенситивною, чутливою. Тому для мене було важливо передати деталізовано, щоб читач підключився і йому здавалося, що ці події відбуваються з ним, тут і зараз. Ну і звичайно без самоіронії і гумору нікуди.

Я закінчила магістерську програму «Філологія. Теорія, історія літератури та компаративістика» НаУКМА, і тому для мене було також не менш важливо створити мистецький твір.

Вибирати ВУЗ після школи було страшно. Мені здалося, що Могилянка буде найкращим вибором тому, що я багато чула про сильну гуманітарну школу, яка є саме тут. А високий рейтинг говорив красномовно, що сюди вступають розумні, цікаві люди. Коли ти маєш якусь особливість, яка різко кидається у вічі, недалекі люди відсіюються, і це круто. І це призводить до камерності: менше людей в групах – більше комунікації одне з одним.

Зараз я пишу, намагаюся реалізувати себе у кількох сценарних проектах.

***

Світло. Багато-багато павутинок світла падає на землю, освічуючи відкритий, пустий поміст. Нижче – темнота. Однак видніються обриси людини, що стоїть перед тим освітленим білим помостом. Людина оглядається довкола, хоче ступити вперед до світла, та її рухи скуті, ніби щось її тримає силою. Вона легко ступає назад, вбік, але не вперед. Незважаючи на те, що тут майже пусто, чути якийсь гамір, голоси, шум транспорту, базікання, звуки-звуки-звуки, мільйони звуків, і вони все збільшуються-наростають, збільшуються-наростають. Людина затуляє вуха і безсило сідає на підлогу в темінь…

Чути шум чайника, чиюсь ходу. Долонею тру обличчя і ще більше занурююся під ковдру...

***

- Значить так. Не гигикати, не йорзатися… Краще взагалі мовчати! Ну, окрім тих випадків, коли тебе щось запитають…

Я сиджу на задньому сидінні авто, мої плечі все більше опускаються вниз, руки стискаються в кулак, хочеться сказати якесь міцне слівце, але я прикушую язика, намагаюся заглушити свій мозок рахуванням від одного до десяти. Мені важко вдається контролювати своє дихання. Негайно треба заспокоїтися, інакше зараз лусну на дрібні шматочки. Або в мене почнеться істерика. І все пропало! Я вже буду не тою. Ну, знаєте, це відчуття, коли поки не знаєш, що тобі потрібно, до чого прагнути, але точно розумієш, чого не хочеш.

Ми під’їжджаємо до округленої будівлі жовтого кольору з білими колонами. Я кілька хвилин зачаровано дивлюся на будівлю, забуваючи свою злість. Яка ж ти прекрасна, Академія!

- Ну що? Пішли? – чую я замислене батьківське. Виходить з машини. Я відчиняю двері, виходжу. Іду. Моя хода нескоординована, трохи похитує, зі сторони здається, що я ледве тримаюся на ногах. Моя голова при кожному кроці мимовільно похитується, інколи різко нахиляється то піднімається голова, руки хаотично рухаються в такт з ходою. Всередині я відчуваю якийсь лоскіт в животі. Однак, як і завжди, я гарно виглядаю, стильно одягнена, у мене чудова зачіска, що пасує мені, й чарівні очі (заспокоюю себе).

Батько підтримує важкі двері і я заходжу в Академію. На вулиці – спека, а тут я чую контрастно прохолоду. Зліва нас зустрічає сивуватий охоронець, прямо на стіні – кам’яний рельєф Петра Могили. Батько щось запитує в охоронця, я в стороні стою, озираюся.

- Чотириста третій кабінет – це значить четвертий поверх… - бубнить собі батько і я беру його за руку перед крутими сходами. Широкі і кам’яні перила виявляються дуже незручні для підтримки і тому я, мало не відриваючи, тримаю батька за руку, але все одно маю враження, що ось-ось скочуся вниз. Ми піднімаємося, піднімаємося, здається, що ці сходи ніколи не закінчаться, а ми все піднімаємося.«Боже, сподіваюся, я зрідка буду ходити цими сходами» - промайнуло в голові. Напевно, бог тоді довго сміявся…

Зрештою, ми дістаємося четвертого поверху. Дихання збивається в нас обох. Опиняємося в безлюдному коридорі. Схвильовано шукаю очима цифру «403», але ніде її не бачу. Через якусь мить з глибини дальнього коридору до нас підходить чоловік, чорнявий, коренастий, невисокого зросту, одягнутий у діловий костюм, з текою під рукою. Він протягує руку батьку, потім – мені.

- Ви на екзамен? Добрий день. Михайло. Радий знайомству! – потискає мені долоню, широко і доброзичливо посміхаючись.

- Ярослава. – розгублено всміхаюсь я.

Потім Михайло відмикає ключем двері приміщення, де знаходяться кілька кабінетів. Чоловік відчиняє один з них, на дверях яких написано «403», запрошує мене увійти. Я заходжу, залишаючи батька в коридорі. У кабінеті світло. На стіні висить електрона дошка, поряд стоїть фліпчарт, довгі столи, розташовані квадратом. Сідаю за один із них. До кабінету також заходить рудоволоса висока струнка і стильно одягнута жінка. Михайло поважним тоном представляє її як пані Юлію, викладачку, і себе – як завідувача кафедри англійської мови. Сьогодні ми будемо приймати у вас екзамен і одразу ж – менш офіційно, з посмішкою, відчеканюючи кожне слово, – ми перевіримо ваш тест. Тоді Михайло кладе переді мною кілька аркушів паперу.

Я рвучко беру тест, очима пробігаю по всіх завданнях. Юлія кудись знову виходить, залишаємося ми втрьох – я, Михайло і мій страх. В очах пливе, розпливається на папері текст. У голові все змішалося. Руки смикаються. За якусь мить переді мною з’являється впертість. Її очі блищать, неначе в гарячці. Я залишуся тут. Буду сидіти за цими довгими столами. Буду ходити цими бісовими сходами. Стояти в черзі за пиріжками на перерві. Зранку вітатимуся з кам’яним Григорієм Савичем і милуватися білими колонами. Ну тебе – кажу я страху, випрямляю спину, роблю глибокий вдих – і пірнаю в аркуші.

Минуло півтори години. Я дописую останнє завдання, на останній сторінці. Сиджу вже червона, з вологим чолом, мене продовжує смикати, втомлена, але все ж намагаюся бути в тонусі. Аркуші вже списані чудернацькими галочками різних розмірів, з наступною сторінкою вони стають все більшими. Михайло ходить кабінетом неквапливо назад-вперед, вперед-назад, нагадуючи скільки хвилин залишається до кінця екзамену. Це попередження змушує мене швидше думати і писати. І смикатися, ще сильніше смикатися. Закінчили, час вийшов, здаєте роботу, Ярославо, чую спокійно-офіційне Михайла. Сил – як не було. Замість них – спокій, якийсь дуже приємний спокій огортає мене одразу, коли я віддаю аркуші паперу...

***

Іду великим коридором до натовпу молодих людей. Шумно. Навколо чимало міні-групок, по двоє, троє і більше. Вони розмовляють, сміються, жестикулюють. У повітрі витає передчуття свята, новизни, невідомих досі вражень, чогось надзвичайного. Я ловлю на собі зацікавлені погляди, несміливо відвертаю очі.

Одразу заспокоююся, коли бачу вже знайомих дівчат. Одна з них достатньо високого зросту, блискучі зелені очі, довге розпущене світле волосся і агатовий браслет на руці – все це робить схожою її на русалку. Інша низенька, має строгий вигляд, серйозні, навіть суворі, очі, каштанове волосся, що підстрижене під охайне каре. Радісно і з посмішкою підходжу до них, вітаюся.

- А ви не знаєте, нащо нас сюди зібрали, ще й цілий гуманітарний факультет? – збуджено запитую я.

- Не знаю… Може нам розказуватимуть про правила поведінки… - пхикає зі сміхом «русалка». – А може просто хочуть познайомитися. Неважливо. Все одно ми вже тут, ми вступили в найкращий навчальний заклад в Україні, дівчата! Це не може не надихати!
- Так… А ось цікаво, ви, напевно, в гарних школах навчалися, може, гімназії закінчували?

- Ой, я тебе умаляю, Ясь! – з легким докором говорить дівчина з каре. – Ось я закінчила нашу сосницьку гімназію, і що? Одна назва – гімназія! А так ніфіга особливого. Я не відчуваю себе прям генієм.

- А я закінчила звичайну школу… - зітхає «русалка». – Теж нічого особливого.

- А я – спец-інтернат… Теж таке… - ніби сама до себе проговорюю я.

Помічаємо рух. Бачимо, що прийшла жінка з темним довгим кучерявим волоссям, в короткій фіолетовій сукні. Вона відмикає двері, відходить, а всі студенти починають дріботіти в сторону входу. Я з дівчатами також просуваюся. Зрештою, ми заходимо у велику аудиторію. Хоча ні, це не зовсім аудиторія, скоріше зала. Широкі дві смуги численних стільців з відкидними столиками. На стіні – кілька портретів діячів, що пов’язані з академією. Завіса синього кольору, на якій вгорі написано «Києво-Могилянська Академія». Вона відкриває невелику сцену, де в центрі стоїть трибуна з мікрофоном, трохи далі – фліпчарт, а в глибині сцени, на синьому тлі, – логотип Академії.

Ми та інші студенти зайняли місця, зацікавлено озираюся довкола. На сцену до трибуни піднімається жінка досить високого зросту. Коротке волосся темного кольору, бліде обличчя, яскраві крижані очі, класичний чорний костюм. Владним поглядом вона оглядає залу, представляє себе як Ангеліна Петрівна Валенко, провідний спеціаліст і методист факультету гуманітарних наук, а також – хм-хм (кривий усміх) – я ваш найкращий приятель на, принаймні, подальші чотири роки, за будь-якими питаннями щодо навчальних планів, розкладів, гуртожитків для всіх тих, хто з інших міст, ви можете звертатися до мене або до моєї колеги, Світлани Федорівни Кириленко, також методиста ФГН, після зборів прошу не розбігатися, а зібратися цілим курсом й обрати старосту, тепер ми з вами трошки наочно познайомимося, зараз я буду викликати в алфавітному порядку кожного студента або студентку ій видаватиму їм документ, що засвідчує…

Далі я нічого не почула, слова Валенко луною розлилися в моїй свідомості, голова опустилася.

…Невеличка зала. Багато людей, багато рядів розташовані буквою «П». Спереду сидять дорослі, вздовж стіни і вікон – переважно діти. Посеред зали на килимі стоять зигзагом святково вбрані діти. Вони розбиті на пари хлопчик-дівчинка, коливаються зі сторони в сторону, виконують різні па руками, часто не синхронно і не в такт під сумно-вальсову музику. Позаду вирізняється найвища постать серед цих танцювальних пар. Це висока вже немолода молочно-сива жінка, яка тримає спереду під руки русяву дівчинку з бантом на голові, розміру, власне, як голова дівчинки. Вона незграбно і рвучко коливається туди-сюди, напружена голова з бантом витягується догори, як у гусака, інколи падаючи різко донизу. Надто зігнуті кисті рук тримають міцно руки жінки. На обличчі – розгубленість, губи розтягуються в посмішці, але вона виходить якоюсь кривою і наляканою.

Танцюючи-колихаючись, з бентежністю в очах, діти співають, тоненько завиваючи: «сум і радість безмежний у наших серцях, ми рідний садок залишаєм і сльози у нас на очах…». Багато присутніх жінок сидять з мокрими очима. Чоловіки, яких меншість, мають серйозні замогильні обличчя. Пісня закінчується. Оплески. Поволі діти різною ходою йдуть на свої місця. Дівчинку, що танцювала із жінкою, також проводять на місце. Вона сідає і починає роздивлятися власні руки…

Що? Мені треба виходити? Ні! Я не можу! Я не хочу, щоб на мене дивилися! Я не хочу, щоб мене усі бачили! Звичайно, плакати ніхто не буде, сміятися теж ніхто не буде. Але я боюся, мені страшно бачити ці погляди на собі!

– Лєн, Лєєєн, можеш, будь ласка, вийти за мене! Ну будь ласка! – благально дивлюся на сусідку з каре. – Я не можу, це понад мою силу!

- Ясь, ну мені звичайно не важко, але ти сама маєш вийти… Твоє ім’я називатимуть.

Я нервово мну руки. Міщенко Ярослава Борисівна! Спеціальність – філологія. Мої ноги рвучко піднімають мене з місця, вони тремтять і не дають зібратися докупи. У животі все мліє. Опустивши голову, я іду вперед. Чую оплески. Це мене трошки підбадьорює і я піднімаю голову. Підіймаюся на сходах до методистки. Бачу суворі розширені очі Валенко, в них помітне збентеження. Я намагаюся їй посміхнутися, але, напевно, це виходить вимушено. Зі зціпленими губами вона віддає теку. Тремтячи і смикаючись, я повертаюся на місце. Мені таки хочеться посміхнутися, що я і роблю, якось само собою.

- Бачиш! А ти боялася. Це не так страшно і не так боляче, скажи? – спокійно говорить Олена. А мене справді накриває хвиля щастя.

Було ще названо багато імен, пролунало багато оплесків. Зрештою, все завершилося. Всі виходять. Я з дівчатами також. Уже в коридорі мене хтось окликав:

- Ярославо!

Я озирнулася. До мене підійшла дівчина. Рудувато-каштанове коротке волосся, великі зелені мигдалеподібні очі, веснянки, що вкривали обличчя та шию, одяг в стилі хіпі – все це робило її дуже милою і тендітною.

- Ярослава, так?

- Так. А ти якщо я не помиляюся, Оля? І це я тебе додала на фейсбуці? У тебе ще фотка, на якій ти з віночком… – згадую, примружившись.

- Так, це я. - сміється Оля. - А ти Ярослава і філолог?

- Так, проте, ще варто повчитися на нього, думаю. – розтягнуто говорю я. – У тебе гарний колір волосся.

- О, дякую – так мило-розчулено посміхнулася Оля. - Філолог – це доля. Добре, я тікаю, справи. Побачимося завтра в Актовому.

- А ти не залишишся на виборах старости?

- Та ні, мабуть… Мене чекають. Я б залюбки.

- Ну, тоді до завтра.

Оля біжить вперед поміж студентами. Я іду повільніше. Мені приємно і радісно. Виходжу через арку на плац. Усміхнена, щаслива, трохи збуджена, сповнена очікуваннями на цікаве навчання та пригоди.

***

Дзвоню в двері. За кілька хвилин мені відчиняє мама. Заходжу в квартиру. Роззуваюся. Вітаємося одне з одним. Мама знімає з мого плеча сумку і ми йдемо у ванну кімнату. Вона питає мене, як я. Клас! Та все добре, мам. З кимось познайомилась? Так, з кількома дівчатами… Ти знаєш, я думаю в мене тут будуть друзі. Я мию руки, мама подає мені рушник, її обличчя зморщується, очі зволожуються, вона ледве видавлює із себе: та все буде нормально… Мамо, ну досить мене й себе жаліти, досить, ну не треба, ну мааам… Я незграбно, рвучко обіймаю її. Ми стоїмо, так довго стоїмо у ванній.

***

Аудиторія. Три ряди довгих столів. Заповнене приміщення дівчатами-студентками, яких все з кожною хвилинною стає більше. Усі дівчата дуже різні. У кожної своя манера спілкування, щось своє. Хтось голосно розмовляє, розмашисто жестикулює. Хтось скептично, мовчки поглядає на всіх довкола. Дехто говорить тихо одне з одним, а дехто просто читає книгу, хтось електрону, а хтось – паперову. На другому ряду посередині сиджу я. Досить гамірно. Разом із дівчатами обговорюємо щось про чергову серію «Шерлока», хоча сама намагаюся продивитися комедію Арістофана – «Жаби». На столі поряд лежить книга, на якій написано «Антична література». Зрештою я відкриваю її та занурююся в читання на якусь хвильку.

Раптом швидкими кроками в аудиторію заходить літній чоловік, кидаючи «добрийдень». Широке трохи зморщене чоло, добра легка посмішка, сиве коротке волосся, що зачесане назад, довге двобортне пальто, яке він знімає швидким рухом і залишається в класичному світлому костюмі. Чоловік стає за трибуну, ефектно розправляє комірець свого піджака і починає натхненно говорити. Одночасно аудиторія затихає. Сьогодні ми спочатку, як і було домовлено попереднього разу, проведемо з вами семінар, а потім наступної пари я прочитаю вам лекцію… Починається жива дискусія. Викладач ставить питання за так званою методичкою. Кожна активна студентка тягне руку, аби її побачили і дали слово. Майже кожну відповідь викладач коментує, ставить навідне питання, зацікавлено дивиться на доповідача.

Я вже довго і несміливо тримаю руку. Викладач нарешті дає мені слово. Помічаю, як раптово змінюється його погляд, як він стає ледь уважним, але водночас обережним, зніяковілим. Я невпевнено себе почуваю в той час, як відповідаю, однак, коли я бачу на себе таку реакцію, такий погляд, мене ще більше охоплює неспокій, я ще більше жестикулюю, моєму тілу не дуже вдається мене слухатися, враховуючи також язик і голос. В останнього просто зносить дах: мимоволі він зраджує мені, на якусь мить моє горло охоплюють спазми, я відкашлююся і знову продовжую говорити. Мені незручно від такого вигляду і хочеться стати невидимкою. Здається, викладач майже не слухав мене, бо коли я закінчую говорити, він зніяковіло, ніби у повітря, кинув – так, дякую, хто далі? А я відчуваю втому і безсилля, хочу покласти голову на стіл або вийти на повітря – і забутися.

***

Виходжу з бібліотеки. Сутеніє. Втомлена, але задоволена собою іду повз сад і Староакадемічний корпус. Вдалині чую мелодію годинника і бій – шоста година. Проходжу крізь арку. Звертаю направоправоруч до дороги, однак передумую, повертаю наліволіворуч, заходжу у двері, над якими гравійованими літерами написано «Академічна трапезна». Підходжу до вітрини з наїдками, за нею стоїть дівчина в робочій формі. Я замовляю на тацю салат, котлету і компот. І розумію, що не зможу донести свій пізній обід до каси, а потім – до столу.

- Чи не могли б ви мені, будь ласка, віднести тацю до каси…- і додаю із сором’язливою усмішкою. - Буду вам вельми вдячна.

- А ви що, самі не можете? – насмішкувато питає дівчина за вітриною. Мене обурює це зауваження. Збираючись з думками, щоб таке сказати, хтось позаду торкається мене і я чую голос:

- Панянко, можна я вам тут услужу?

Я не встигла оглянутися, як одногрупниця, яскрава брюнетка, елегантно і стильно вдягнута, несла тацю до каси.

- О,Таня, а я думала, що з групи єдина я ботаню у вечір п’ятниці! – сміюся, розраховуючись на касі.

- Ха-ха! Я теж так думала… Ти з Антоновичів? А я у філологічній зависла. Англійську робила. Наша поназадавала – тьма-тьмуща...

Ми ось так, теревенячи, йдемо до широкого столу під вікном, де стоїть вже таця Тетяни, а також її речі. А на вулиці тим часом повністю темніє…

***

Разом із двома одногрупницями, Олею та високою шатенкою з красивими довгими руками й римським профілем, яку називаємо Христею, заходимо з темної вулиці в метрополітен. На настінному годиннику, що висить над касою, за п'ятнадцять хвилин одинадцята. Відносно швидким кроком я проходжу повз контролера, який пропонує допомогу на ескалаторі. На ходу кидаю – ні, дякую, йду з подругами за потоком людей на ескалатор. Обговорюємо сьогоднішній вечір на Гогольфесті, а також – плани на завтра. Виходячи з ескалатора, ми бачимо, що під’їжджає потяг. Дівчата швидко обіймають мене, прощаються і біжать у вагон, залишивши мене чекати на свій поїзд.

В очі мені трапляється чоловік з лисиною, в сріблястих окулярах, сорочці малинового кольору і з позбавленими геть смаку позолоченими ланцюжками на шиї та руці. І хоча я не бачу його очей через ті окуляри, та я чітко розумію, на кого вони спрямовані. Однак у мене піднесений настрій і я мимовільно відкидаю думки про незнайомця.

Прибуває поїзд, я сідаю в нього. Проїхавши кілька зупинок, я виходжу, щоб перейти на свою гілку метро. Я іду розслаблено своїм зручним кроком, повз мене проходять швидким, як на мене, темпом люди. Чомусь я повертаю назад голову і – мене пробирає мороз по шкірі. За мною йде той самий чоловік в сріблястих окулярах. Видно, що він прилаштувався під мою ходу і йде за мною. Я відчуваю, як він через окуляри свердлить мене очима. Панікую. Що він хоче? Що робити? Кого кликати? Опиняюся на платформі, спрямовую в кінець. Він іде позаду мене. Перелякано, знервовано, трясучись і смикаючись усім тілом, я починаю підбігати до людей, не знаючи, що говорити. Намагаюся просити допомоги, розказати про «того чоловіка», але через переживання мені зраджує голос, тому я не можу розбірливо щось сказати, пояснити, до того ж люди, до яких я звертаюся, уникають мене, вони відходять від мене, роблячи вигляд, що не помічають чогось надзвичайного. Нарешті підходить поїзд. Розгублено я влітаю у вагон. Бачу, як сюди ж, але в інші двері, заходить той чоловік. Одразу мені поступається місцем чорнявий хлопець, який сидів поряд зі своєю супутницею – дівчиною з букетом лілій. Помічаю, що чоловік в окулярах потроху наближається. Перевівши подих, проте так само тремтячи, я звертаюся якомога тихо до дівчини з букетом:

- Я дуже перепрошую.... Але чи не могли б ви мені допомогти? Правда… Чорт! Я не знаю просто до кого звертатися, і тому дуже перепрошую, що звертаюся саме до вас, але той чоловік… Бачите, у малиновій сорочці? Він мене переслідує з Арсенальної!

- Заспокойтеся… Заспокойтеся… Може вам здалося? Ні, ну справді, таке буває! Здалося, - настановним тоном проговорює дівчина.

Тим часом я помічаю, як дивний незнайомець наближається потроху до нас. Я зіщулююся. Починаю тараторити.

- Бачите? Всі люди йшли швидко, а він за мною, повільніше, впав на «хвіст». Я повільно ходжу. Ми можемо разом вийти на метро Харківська? Ви можете мене провести? Нема кому! Я не знаю, що робити!

Дівчина насторожено роздивляється чоловіка. Він став зовсім поруч.

- Ви знаєте цю дівчину? – питає її супутник в «окуляристого». Останній мовчки стинає плечима. – Ні? Що ви хочете? – допитується хлопець. Незнайомець продовжує бути мовчки незворушним.

- Гаразд, ми з вами вийдемо. Нам майже по дорозі... – тихенько каже дівчина. Заспокоююся. Потроху роззнайомлюємося. Її звати Катя, його – Денис.

Як і домовлялися, виходимо разом. Вийшовши з метро, проходимо під мостом, бачимо, як незнайомець слідує за нами. Катя тримає мене за руку, мене всю тіпає. Проходячи повз майже безлюдну вулицю і зачинений супермаркет, ми знову вбачаємо його позаду.

- Якийсь хворий… Реально! – говорить Катя, оглядаючись назад. Денис мовчки піднімає з асфальту великий камінь, що ледве вміщається в його досить широку долоню. Проте, вже в арці торгового центру ми втрачаємо його з поля зору. Молода пара, незважаючи на мою готовність їх відпустити, зголошується провести мене впритул до мого під’їзду.

Гаряче подякувавши своїм нічним рятувальникам і попрощавшись з ними, я швидко зайшла в парадне. Тремтячими руками я натиснула кнопку ліфта, потім відімкнула ключем двері, увійшла в темну квартиру, замкнула за собою двері й повільно опустилися на стілець.

***

Велика бібліотека, багато-багато столів. Попід стінами – відкриті шафи, стелажі з книгами. На досить високому помості сидить бібліотекарка, на столі в неї стоїть табличка із жовтим колом, над яким написано «жовтий простір». Сидять студенти за столами. Вони читають, дивляться в монітори, говорять одне з одним чи по телефону – хто що.
Я сиджу в дальньому кутку біля вікна, поволі набираю текст на нетбуці однією рукою. Поряд лежить гора книг, одна з яких – відкрита. Раптом я відчуваю, як хтось мене торкає за плече. Я піднімаю голову – і бачу, як стоїть моя подруга, посміхається. Висока, русяве довге волосся, заплетене назад, завжди тримає спину рівно, сонячна посмішка так пасує до її дзвінкого безпосереднього сміху. Одягнута в широку ніжно рожеву лляну сорочку, з торбиною на плечі.

- Ліля!! Привіт! – міцно-міцно обіймаємося. - Сідай! Я така тобі вдячна, що ти прийшла!

- Довго тут уже сидиш-пихтиш? Взагалі багато писати? – питає Ліля, сідаючи поряд.

- Та… Десь з першої… Як завжди: есе на три предмети і диплом.

- Ого! Нормальок! Ти хоч щось їла, дитинко? Я тут принесла нам смачненьке… Бо сама теж з роботи – проговорює Ліля, показуючи мені з торбинки круасани.

- Та я виходила на півгодини перекусити… Давай пару штук і – працювати. Дякую… - сердечно дивлюся я на подругу і їм круасан.

- Усе, за роботу, у нас обмаль часу! Що писати? – каже Ліля, почекавши кілька хвилин і трохи розповівши про свої справи. Подивившись на екран нетбука, я підсовую його Лілі, потім,поглянувши кілька хвилин у книжку, я починаю ритмічно надиктовувати, Ліля – за мною швидко друкувати, набагато швидше, ніж я власноруч...

***

Аудиторія. Невелика, але компактна. Я завжди дивувалася, як туди можуть вміститися душ 30, а може, й більше? Напевно, тому, що тут, окрім двох рядів столів, що розташувалися попід лівою і правою стіною, посередині, вздовж усе приміщення, ще поставили такий собі острів, який можуть «оточити» ще багато людей.

Сьогодні нас зібралося трохи менше – наша дівоча група і викладачі. Душно. Надворі за вікном уже буяє літо. Одногрупниця натхненно і блискуче закінчує захищати свій диплом про козацьке фентезі й на черзі за нею я. Запрошується до слова Ярослава Міщенко – звучить на всю аудиторію. Виходжу, нервую, мене тіпає, але я бачу, зацікавлені, добрі погляди, бачу, як Михайло мені підморгує, бадьоро посміхається. Мене це відпускає. Ну чого нервувати, що мені втрачати? Я така є – хаотична. Але я є! І тут усі такі різні. Чому маю думати, що я не така? І де написано, що всі мають бути саме «такі»? І я починаю виступати так, як я, можу, так, як умію це робити. Так, як є. Є.

***

Величезна актова зала. Багато-багато світла, що найбільше сконцентроване на сцені, де стоїть трибуна, за якою стоїть Валенко, а поруч – такий величний загалом і такий зворушливий на обличчі – кремезний чоловік, викладач, голова нашої кафедри. Глядацька зала заповнена людьми, переважно святково одягнутими. На перших кількох рядах люди сидять в чорних мантіях, половина з них – також у шапочках.

Я та мої одногрупниці стоїмо в таких самих мантіях і нас по черзі запрошують на сцену для вручення «диплома ступеня магістра за спеціальністю філологія». Я стою без шапочки, але мене охоплює тремтливий щем. Цей приємний стан дає теплоту і передчуття чогось надзвичайного, прекрасного. Міщенко Ярослава Борисівна! Я піднімаюся по сходах на сцену. Незрозуміло чому або кому махаю рукою. Підходжу до викладача, він говорить «сердечно вітаю», видає диплом і обіймає. Я виходжу зі сцени з іншого боку. І йду. Іду жити. Повноцінно жити.