Багато хто чув про теорію прив’язаності, яка наразі є популярним підходом у вихованні дітей. Такі поняття, як батьківські любов і турбота рік за роком формують у дитині «таємну опору», на якій тримається її особистість.
Щоб виросла істота, яка не просто реалізує записані в генах програми, подібно до мільярдів її предків, що жили за мільйони років до неї, а творить своє життя, розмірковує про будову всесвіту, порушує вічні питання буття, має цінності, дерзає, вірить, любить, — одним словом, істота розумна й вільна, — потрібен досить тривалий період повної безпорадності й залежності. Якимось дивним чином саме залежність переплавляється на свободу, саме повна початкова непристосованість до світу — на здатність творчо змінювати цей світ. (…) Ми постараємося зрозуміти логіку, за якою залежність і безпорадність перетворюються на зрілість, як наші любов і турбота рік за роком формують у дитині таємну опору, на якій, немов на стрижні, тримається її особистість.
Перша й дуже важлива властивість прив’язаності, яка чимало пояснює в поведінці дітей. Прив’язаність — вітальна потреба, рівень значущості максимальний. Без неї не живуть. Із цим повязано правило друге. Якщо раптом дорослого поруч немає, або він не поспішає дбати й захищати, ти, малюче, одразу не здавайся. Ти ж не просто вередуєш, ти борешся за життя, тут делікатність недоречна. Не приходить — клич голосніше. Не хоче — примусь. Забув — нагадай. Не впевнений у ньому — зайвий раз перевір, чи й досі він твій дорослий і вважає тебе своїм. Тут важлива пильність. Ставка висока. Борися! І це друга важлива річ, яку варто запам’ятати: якщо дитина не впевнена в своєму дорослому, у його прихильності, вона домагатиметься підтверджень зв’язку, прагнутиме його зберегти і зміцнити за будь-яку ціну. Будь-яку. Адже на кону — її життя.
Стан новонародженого схожий на зависання між світами при пробудженні, от тільки він повністю прокидається до життя довше, майже два-три місяці. Іноді цей період називають четвертим триместром вагітності, настільки дитина має вигляд ще не цілком присутньої тут. Завдання дорослих — забезпечити їй плавний і повний перехід, без стресу і болісного стану «підняли, а розбудити забули». Дитина ніби зволікає на порозі, і її потрібно запросити до життя, зустріти запахами їжі, теплом, ласкою, турботою і спокоєм. Її поки не потрібно ні розвивати, ні виховувати, ні «привчати» до будь-чого. Її потрібно просто доглядіти, доносити. У буквальному сенсі слова. Тому вагітність — виношування — змінюється доношуванням, а роль пуповини поступово починає брати на себе психологічна пуповина — прихильність, прив’язаність. У цей період дитина майже не змінює свого становища порівняно з вагітністю, вона все ще там, тісно зв’язана з матір’ю, тільки перемістилась на зовнішню стінку живота. І там їй потрібно побути ще деякий час.
Живе родина в розкішному будинку чи в нетрях, у мегаполісі чи у джунглях, живе вона як всі сім’ї навколо чи сильно відрізняється від соціальної норми — дитині все одно. Батьки є, вони поруч, вони дивляться на мене з любов’ю, вони відгукуються на мій плач — усе гаразд. Навколо може бути економічна криза, глобальне потепління, епідемія, повінь, або війна — якщо самі батьки в нормі, якщо вони з дитиною не розлучаються дуже надовго й почуваються дуже впевнено і спокійно — їй добре. Позаяк благополуччя дитини залежить не від умов, у яких вона живе, а від стосунків, у яких вона перебуває.
Програма слідування є майже у всіх ссавців і в багатьох птахів: дитинчата прямують за мамою, хоч би куди вона йшла. Вони самі не вирішують, куди бігти, не обирають шлях, не розглядають варіанти. Запорука виживання: іти за своїм дорослим, а він вже знає, куди. (…) Зовсім біда, якщо мама вирішила, що це відповідний момент повиховувати, і починає лаяти малюка чи, ще гірше, загрожує піти і залишити: «Ну й сиди тут, а я без тебе піду, якщо ти такий непослух!» Та ще обов’язково вигулькне якась добра бабуся зі словами: «А хто це тут маму не слухається, ось я тебе зараз заберу.» Уявляєте собі жах становища? Малюк буквально вчепляється в землю і кричить уже всерьйоз, у повному розпачі. І вже точно не піде до мами. Тепер навіть коли вона повернеться (а куди вона дінеться?), знадобиться досить багато часу, перш ніж дитя перестане плакати і знову зможе слідувати за мамою. Якщо таке повторюється часто — дитина стає тривожною, формування слідування затримується, вона не йде сама, а висне на мамі, адже боїться відпустити.
Готовність дитини слухатися визначається не нотаціями і повчаннями, не покараннями і приказами, а якістю прив’язаності. Що надійніше зв’язок із батьками, що більше вони для дитини «свої», то природніше для неї їх слухатися, а незнайомих — ні, принаймні поки свої не схвалять їхні вказівки.
Страхи виростити мазунчика, який не зможе впоратися з життєвими негараздами, необгрунтовані. Перестаратися з контейнеруванням неможливо, ніхто не залишиться сидіти в психологічній утробі все життя, там, щиро кажучи, нудно. Щойно дитина відновиться, вона негайно вискочить із неї і побіжить далі.
Важливо, щоб у процесі ваших зіткнень дитина отримувала різний тип реакцій. Щоб іноді їй поступалися, а іноді не поступалися, щоб іноді перетворювали на гру, а іноді домовлялися, а іноді ще якось інакше, щоб як у житті були різні варіанти. Це досить природно: є щось, чого ви ніколи не дозволите, хоч весь день кричи. Наприклад, пхати пальці в розетку. (…) Відсутність же ієрархії у взаєминах з батьками протирічить програмі прив’язаності, викликає в дитини почуття незахищеності, тривоги. Адже якщо мої дорослі такі самі, як я, тобто діти, хто ж нас усіх захистить від усіх небезпек світу?
Роздратування — це ознака того, що батьків винесло з дорослої позиції, з позиції захисту і турботи. (…) Дратівливий дорослий перестає бути великим. Ось ця розплескана вода стала більшою за нього, ця розмазана каша, це запізнення в дитячий садок, цей галас у квартирі. Його винесло з дорослої ролі. (…) Напевно, зовсім від роздратування ніхто не застрахований. Складно завжди залишатися великою доброю собакою. Життя наше зовсім не собаче, крім дітей у світі так багато всього, що цілком може виявитися більше за нас: хвороби, безгрошів’я, конфлікти з близькими, хронічна втома, — а тут ще й він репетує і вимагає. І дуже важливо вчасно зрозуміти, що нас винесло з образу дорослої людини, і чимшвидше в нього повернутися.
Розвиток відбувається з точки спокою. Так воно і є. Причому і в дітей, і в дорослих. Так ми, люди, влаштовані: щойно наші базові потреби задовольняються, тільки-но нам спокійно і добре, нам відразу щосили хочеться дізнатися чи зробити щось нове. Отже, щоб дитина добре розвивалася та її пізнавальна активність розквітала, потрібно чимало. Потрібна любов батьків, хороша домашня атмосфера, безпека, довіра. Щоб не смикали, не забороняли і не керували весь час. Але при цьому щоб не у ваті тримали, а дозволяли виникати в житті дитини певним несподіванкам, пригодам й помірним стресам. І все це, звичайно, вимагає неабиякої роботи, хоча й зовсім не такої, що її мають на думці батьки, які з ранку до вечора опікуються «розвитком» дитини