У багатьох з нас страх помилитися формується ще в шкільні роки й супроводжує все життя. Цей же страх часто стримує нас у розвитку, стає перепоною для кар’єрного росту і не дозволяє реалізувати мрії. Про те, як змінити цю установку в сучасних дітей та навчити їх сприймати помилки як можливість для зростання й розвитку, розповідає заступниця директорки ТОВ «НВК «Новопечерська школа», тренерка програми перепідготовки вчителів початкових класів Громадської спілки «Освіторія» Марина Пристінська.
Установки — це наші певні переконання, які напряму впливають на наші рішення (йти навчатися чи ні, вставати з дивану чи ні, й так далі). У системі установок помилятися — це нормально. Якщо ти помиляєшся, то це означає, що ти чогось не знаєш, а якщо ти зіштовхуєшся з невідомим, значить, ти розвиваєшся. Важливо проаналізувати, чому ти зробив цю помилку і потім зробити все, щоб її не повторити.
У традиційній системі освіти за помилки карають. Якщо зробив помилку, навіть в домашній роботі, в тебе буде нижчий бал. Відповідав і помилився — отримав нижчий бал. Робота з помилками у школі зазвичай зводиться до перегляду цих помилок та їх виправлення. Але ніхто не шукає причин їх виникнення й не навчає дітей їх аналізувати. А коли ти отримуєш нижчу оцінку через те, що зробив помилку, відповідно, в тебе фіксується вже в мисленні, що помилки робити погано, оскільки за них карають (вчителі оцінками, а батьки наріканнями).
Якщо дитина прийшла на урок і виконала всі завдання без помилок, то чому вона навчилася? Нічому. Тому вчителеві варто для таких учнів мати про запас складніші завдання. Навчання завжди знаходиться в зоні найближчого розвитку: щось вже знаю, але недостатньо, тому сиджу, роблю, виправляю та розбираю помилки.
Є група помилок, які люди допускають, коли не є «в ресурсі». Наприклад, під час великої перерви діти набігалися, а наступного уроку їм дали контрольну роботу. Відсоток учнів, які допустять помилки буде вищий, ніж якби вони писали в спокійному стані.
Також причиною помилки може бути стрес. Є діти, які без проблем виконують завдання на уроці, але допускають помилки на контрольних, тому що для них це — стресова ситуація.
Якщо ж дитина не виконує завдання ні в ресурсному ні в безресурсному стані, то вчитель має шукати причини: чому й чого саме не розуміє учень? І не варто списувати це на відсутність здібностей, адже шкільна програма розрахована на середнього учня і в принципі її мають опанувати на середньому рівні 80% дітей. Але питання в тому, як їм цей матеріал подавався та чи проаналізували вони свої помилки. Знову ж таки наголошу, що на помилках навчаються найкраще, але за умови, якщо дитина зробила помилку й не була покарана та вміє аналізувати. Тоді вона з інтересом розбирається, знаходить правильне рішення, отримує задоволення й бажання рухатися далі. І вчитель має не просто розказати тему, а дати завдання, щоб учні наробили помилок, а потім почали шукати їх й розбиратися в них. Тоді навчання відбувається найефективніше.
Але є помилки, які можуть загрожувати життю (поведінка на дорозі, пожежна безпека й т.д.). Таких помилок треба навчати уникати на практиці, наприклад, під час тренувань. Пояснювати, що існують правила, від яких не можна відступатися, тому що це може нести загрозу для життя.
Сварити — значить принижувати дитину, а ставити в куток — обмежувати її свободу. У нашій школі ми практикуємо інший підхід. Ось приклад: коли з учнями починаєш розбирати конфліктну ситуацію, їхня перша реакція — звинуватити іншого. А ми просимо, щоб кожен говорив лише за себе: що він зробив? Що він відчував, коли його штовхнули чи обізвали? А потім друга дитина розповідає про свої відчуття. Ми пояснюємо, у кожної дитини різний поріг чутливості, що є така річ, як особистий простір і, що людям неприємно, коли їх особистий простір порушують. Звісно, такі розмови забирають чимало часу, тоді як авторитарний спосіб легший, але він — не дієвий.
Слова, які ми звикли говорити — «ти найкращий», «молодець», «чемпіон», — фіксуються дітьми й висновок вони роблять такий: «Якщо я найкращий, то інші — гірші за мене». І якщо сьогодні щось у дитини не виходить краще, ніж у решти, то вона вкрай розчаровується.
Отже хвалити треба за зусилля. Говорити: «У тебе хороший результат, тому що ти вивчив усі правила/витратив багато часу/ретельно готувався» і так далі.
Це робота з собою. Для того щоб приймати похвалу, треба бути впевненому в тому, що ти дійсно доклав зусиль до результату. Коли немає установок: «Я найкращий», «Я все знаю», з’являється розуміння, що помилки мають причини. І їх потрібно шукати. Це завжди трохи неприємний момент, але якщо ти пояснюєш причини помилок втомою, недостатньою кількістю знань чи поганим контролем емоцій, то розумієш над чим працювати й вчишся об’єктивно оцінювати свій результат. Тоді й похвалу сприйматимеш спокійно. До того ж, раджу хвалити й дякувати за щось конкретне: докладені зусилля, увагу, витрачений час тощо