Чи вміємо ми, дорослі, розуміти і приймати почуття інших людей, щоб навчати цього дітей? Психологи радять: дорослим проявляти свої емоції необхідно навіть більше, ніж вчити дітей читати. Чому? Яка різниця між емпатією, співчуттям і співпереживанням. Як говорити про власні почуття і навіщо спонукати до цього дітей. Відповіді на ці запитання шукала журналістка “Нової української школи”.
Емпатія – це здатність розуміти і відчувати почуття іншої людини. Іншими словами – здатність помістити себе в “поле” чужої позиції. Визначення емпатії охоплює широкий спектр емоційних станів. У психології розрізняють три види емпатії: когнітивну, емоційну і соматичну.
Слід розрізняти емпатію, співчуття і співпереживання. Психолог і психотерапевт Марина Вострова, яка проводить тренінги з розвитку емпатійного спілкування, каже, що “спів” – це коли я з’єднуюсь з почуттями і переживаннями іншої людини.
“Проте емпатія – це не про те, що я з’єднуюсь. Емпатія – це про те, що я розумію, що людина в певній ситуації може відчувати. Це розуміння емоційного стану людини. Але не злиття і зліплення з іншою людиною. Це дуже тонкий момент, бо коли ми зліплюємось з почуттями цієї людини, ми не можемо бути для неї в цей момент опорою“.
Дитина народжується з певною кількістю нейронів у мозку, які беруть участь у формуванні емпатії. Вона базується на спроможності дзеркальних нейронів мозку (вони беруть участь у навчанні через повторення дій за іншими). Важливе середовище, в якому перебуває дитина, а головне – її найближче оточення. Досвід емоційного спілкування в ранньому віці закарбовується на все життя.
Сімейний психолог Катерина Мурашова каже, що раніше діти краще могли впізнавати і розрізняти стан та почуття дорослого. “Сучасним дітям це не потрібно, бо всі довкола вгадують їхні почуття. Біля дитини витанцьовують мама, тато, бабусі, дідусі. Потім це стає проблемою для дитини і для родини”.
Формувати емпатію має родина. Повний набір інструментів, з допомогою яких це можна робити, – це наша емоційність, каже психолог. Дитина в родині повинна бачити всю гамму людських почуттів і приміряти їх на себе: коли я роблю так, то мама злиться, а бабця здається втомленою і зараз до неї, напевно, не варто чіплятися із запитаннями. Тато розлючений – краще посиджу в кімнаті. Дитина повинна навчитися пристосовуватися до почуттів і стану інших членів родини.
Роль родини в емоційному вихованні дітей замінити не може ніхто. Ви можете знайти гуртки, секції, але ви не знайдете того місця, де вашу дитину навчили б емоційності, вважає пані Катерина. “Ця роль – виключно батьків. Якщо дитину виховує одна мати, значить ця мати весь емоційний спектр має передати і продемонструвати”.
Добре, коли в родині прийнято виражати при дітях позитивні емоції: захоплення заходом сонця, радість від смачної їжі, цікавої книги тощо. Однак описувати свої переживання слід без дидактичного і повчального відтінку.
Дитячий психоаналітик Олександра Мірза переконана: якщо в дитинстві людина не бачила емоційних проявів батьків, то інтелектуальними способами її не можна навчити, адже знання емоцій – це не те саме, що і їх відчування та розуміння. Навчання через інтелект не дає повноцінного ефекту. Люди можуть це засвоїти, але не проживати, не відчувати. Емпатія – це про емоції, про співвідчуття. У всіх є вроджена здатність до емпатії, а далі – кому як пощастило, яка мама дісталася.
Ознаки емпатичного занепокоєння зафіксовані в дітей віком від восьми до десяти місяців. Про це свідчать дослідження американського психолога Едварда Троніка.
Його експеримент “Still face” (Кам’яне обличчя) полягав у тому, що він просив батьків пограти зі своїми малюками так, як вони це зазвичай роблять. Потім експериментатор просив маму чи батька припинити спілкування з дитиною і продовжити дивитися на неї, але із застиглим виразом обличчя. З’ясувалося, що для маленької дитини немає нічого жахливішого, ніж раптове відчуття покинутості, втрата контакту з близькою людиною, яка піклується про неї.
Потрібно, щоб найближчі люди, особливо мати, розуміли свої почуття, “дружили” зі своїми емоціями, природно реагували на прояви почуттів дитини. Мати впізнає їх, дає назву та сенс, а також допомагає малечі впоратися з ними. Завдяки такій взаємодії, яка часто повторюється, дитина засвоює, як бути у глибокому контакті зі своїм емоціями та яким чином їх регулювати.
“Здатність до регуляції власних емоцій – профілактика багатьох проблем. Наприклад, імпульсивної, агресивної поведінки, труднощів у взаєминах з іншими, нездатності до концентрації уваги в навчанні тощо.
Зовсім іншу картину можна спостерігати в ситуаціях, коли люди, які піклуються про малечу, самі не розуміють, чи навіть бояться своїх емоцій. У таких випадках не може йтися про емпатію. Тоді діти виростають з переконанням, що почуття і емоції – це небезпечно. Краще “триматися від них подалі”. Вони зростають, спираючись виключно на логіку та інтелект”, – каже пані Олександра.
Згодом можуть виникнути проблеми як у самих дітей, так і в тих, хто поряд – у поведінці, спілкуванні, взаємодії.
Іноді батькам або вчителям важко відчувати емпатію до дитини, в якої нерегульовані емоції виплескуються безпосередньо в поведінці. Зазвичай, за словами Олександри Мірзи, вони реагують дисциплінарними методами. Адже дорослі звертають увагу передусім на поведінку, а не емоції, які можуть підштовхувати до тих чи інших вчинків. Це створює замкнене коло, де немає місця роздумам про почуття, окрім відчуття провини та люті, що не допомагає розвитку емпатії.
У підлітковому віці емпатія повинна бути розвинена дуже сильно, переконана Марина Вострова. Увага дітей тоді більше зосереджена на інтереси і життя ровесників. “Важливо, чи ти можеш розуміти, що відбувається у групі однолітків, що відчуває та чи інша людина, чи ти можеш вчасно і адекватно відреагувати на це”.
Фото: автор – Tsomkaigor, Depositphotos
Підлітків можна залучати до благодійних акцій. У Німеччині, США, Канаді часто можна побачити школярів, які напередодні релігійних свят готують їжу для безхатченків або відвідують з концертами хоспіси. Ніколи не пізно привести дитину до кращого розуміння почуттів і потреб інших людей.
Емпатія пов’язана з ділянками мозку, які відповідають за уяву. Марина Вострова радить більше розмовляти з дітьми і ставити їм запитання – після перегляду мультфільму, прочитаної книги, розказаної кимось історії: “Як ти думаєш, що він зараз відчуває? Що б ти відчував на його місці? Як би ти діяв, якби ми там опинилися?”. Так звані “пригодницькі” запитання можна ставити дитині будь-коли.
Будь-яка складна ситуація може стати шансом, щоб розвивати емпатію в дитини. Важливо, щоб доросла людина була готова до зустрічі зі складними почуттями. Коли дорослий не може впоратися зі своїми почуттями сам, то дитина відчуває себе зовсім безпорадною біля такого дорослого.
Психологи не радять будь-якою ціною берегти дитину від страждань і вселяти думку, що світ – прекрасний і добрий. Інше питання, що хтось готовий пережити і усвідомити це у вісім років, а хтось – у вісімнадцять. Важливо також – хто і як допоможе дитині впоратися з важкими переживаннями. Дорослий повинен володіти достатньою рішучістю, щоб самому зустрічатися з такими питаннями і супроводжувати в цій зустрічі дитину. Інакше буде імітація.
Пані Марина звертає увагу на те, як важливо бути чесним з дитиною і за необхідності визнати свою неготовність до розмови: “Я не готовий зараз про це говорити. Я розумію, що це тебе хвилює, але зараз я не можу, дай мені трошки часу, поговоримо пізніше”. Однак, не відкладайте таку розмову надовго.
Одне з таких складних питань – про смерть. Воно може виникати в дітей уже після трьох років. За словами Олександри Мірзи, багато залежить від батьків: наскільки їм не страшно знайомити дітей з життям таким, яке воно є.
Це не означає, що треба говорити мовою дорослих – ми всі помремо. Треба підбирати слова відповідно до віку, щоб дитина могла зрозуміти і обов’язково проговорити про свої почуття суму і туги.
Важливо дати можливість дитині попрощатися з близькою людиною, щоб цей факт не приховували. І якщо дорослі навіть з найкращих намірів хочуть обманути, то ця викривлена інформація заважає дитині думати і пізнавати світ.
Канадські вчені університетів Калгарі і Торонто Шері Мадіган, Дженіфер Дженкінс, Марк Джембон пропонують кілька порад батькам, вихователям і вчителям, які можуть заохотити дітей до емпатії:
Моделюйте ситуації для оцінювання почуттівВажливо при цьому відчувати тепло і емпатію до дітей. Діти дивляться на інших, щоб дізнатися і навчитися, як відповідно чинити і взаємодіяти. Ви можете бути хорошим зразком для наслідування, приймаючи і оцінюючи чужі почуття, демонструючи розуміння і симпатію, коли хтось засмучений, роздратований, розчарований або потребує допомоги.
З’єднуйте почуття, думки і вчинкиКоли ви говорите про почуття, пов’язуйте поведінку з почуттями дітей, щоб вони розуміли причини і наслідки. Замість того, щоб сказати дитині, яка зламала іграшку подружки, “Чому ти це зробила? Це погано”, краще сказати: “Катя засмучена, тому що ти зламала її іграшку. Що ми можемо зробити, щоб виправити ситуацію?”. Це полегшує дитині шлях до вибачення.
Корисним буде також проговорення важких емоцій і уникнення осуду. Коли дитина каже: “Я ненавиджу Діму”, від того, що ви скажете “Це погано” – результату мало. Краще запитати, що змушує її так почуватися, що стоїть за цим почуттям, яка історія передує.
Навчати дітей розуміти причинно-наслідкові зв’язки також можна через історії, книги, ігри. Поговоріть з дітьми про думки, почуття і вчинки героїв роману. Як ці персонажі можуть діяти потім? Поєднуйте ці сценарії з досвідом дітей. Якщо маленький герой фільму сумує за батьками через вимушену розлуку, запитайте, чи відчувала дитина колись подібне.
Дітей віком від п’яти років можна просити увійти у стан чи становище іншої дитини або дорослого: “Як ти думаєш, вони себе почувають? Чому вони можуть бути засмучені? Що ми можемо зробити, щоб допомогти?”.
Створіть “клімат” емпатіїЯк у родині, так і в школі чи класі зосередьте увагу на спільній роботі над створенням “клімату”, який заохочує дітей до емпатії і розуміння почуттів інших. Створюйте успішні кейси застосування емпатії. Коли діти бачать користь від того, що вони проявляють емпатію. “Це було так добре, що ти допоміг сестрі знайти її улюблену іграшку. Б’юсь об заклад, що вона запам’ятає це і захоче прийти тобі на допомогу, коли ти її потребуватимеш”. Розвинені навички емпатії підштовхуватимуть дітей до успіху в житті.
Ольга Головіна, “Нова українська школа”
Титульне фото: автор – fizkes, Depositphotos