Згідно із доповненням до закону «Про освіту», до словника українських освітян входять такі поняття як «індивідуальна освітня траєкторія», «індивідуальна програма розвитку» та «індивідуальний навчальний план». Завдяки ним освітній процес має стати більш гнучким та підлаштуватися під потреби кожного учня.
Які можливості та зміни передбачає поява освітніх траєкторій? Давайте розбиратися!
Індивідуальна освітня траєкторія – персональний шлях реалізації особистісного потенціалу здобувача освіти, що формується з урахуванням його здібностей, інтересів, потреб, мотивації, можливостей і досвіду. Ґрунтується на виборі здобувачем освіти: видів, форм і темпу здобуття освіти, суб’єктів освітньої діяльності та запропонованих ними освітніх програм, навчальних дисциплін і рівня їх складності, методів і засобів навчання. Індивідуальна освітня траєкторія може бути реалізована через індивідуальний навчальний план.
Закон «Про освіту» 05.09.2017 № 2145-VIII
Аби краще зрозуміти це поняття, звернемося до словника.
«Траєкторія» – це лінія, за якою рухається предмет, а також сукупність точок, які фізичне тіло проходить на своєму шляху.
Так і кожна дитина матиме власну унікальну траєкторію, з індивідуальними «зупинками» чи навіть власною системою цінностей. Якщо класична освіта нав’язує узагальнений стандарт з однією кінцевою метою (скласти ЗНО), то розробка індивідуального плану передбачає персональну ціль, виходячи з якої визначаються проміжні задачі, навантаження, темп.
Власне, індивідуальний підхід до кожного учня і є ядром нової концепції.
На Заході такий підхід діє вже давно. Що старший учень, то меншою стає кількість обов’язкових предметів, натомість з’являється можливість обирати. У випускних (профільних) класах підліток формує свій учбовий курс майже повністю. У результаті маємо реальний, а не декларативний вибір предметів, а питання профорієнтації вирішується саме собою, бо ціль та життєвий вибір дитини формуються поступово.
Але є одне «але». Що стане пріорітетом? Хто буде слідкувати за успіхами учня, корегувати учбовий план, виключати чи додавати нові дисципліни, активності? Адже у початковій та середній школі учень не зможе приймати ці рішення самостійно. Хто буде цим займатися? Класний керівник, шкільний психолог, соціальний педагог? В ідеалі необхідна окрема посада, що поєднує риси всіх попередніх – такий собі товариш-ментор для дітей.
І така професія є – тьютор. Щоправда, в Україні її офіційно не існує – її немає у класифікаторі професій, жоден педагогічний виш не відкрив таку спеціальність. Але саме тьютор має відповідати за впровадження «індивідуальних освітніх траєкторій». Він ставить цілі, редагує освітній план, відповідає за динаміку розвитку дитини та виступає її представником, координуючи роботу вчителів-предметників.
В Україні практика тьюторства лише починається. Утім, у приватних освітніх закладах вони вже активно працюють. Та що там казати, кожен учитель інколи грає роль тьютора. Але поєднувати ці професії не варто: це збільшить навантаження на вчителів та викривить сприйняття тьюторства.
Термін «мережева освіта» тісно пов’язаний із поняттям «горизонтальних зв’язків», розгалуженою сіттю підтримки. Це явище не нове для України, адже чимало шкіл практикують співпрацю з бібліотеками, музеями, заповідниками, ботанічними садами чи фермами, де проводяться екскурсії та практики.
Із появою індивідуальних траєкторій така співпраця розвиватиметься, що дозволить дати якісні профільні знання учням. Організувати мережевого навчання можна як для всього класу, так і для груп учнів чи окремих школярів, на базі профільних гуртків та закладів.
Запропонувати впровадження мережевої форми можуть як учні чи їхні батьки, так і педагогічні працівники чи заклади, зацікавлені в такій співпраці. Між школою та партнером укладається договір, у якому буде визначено освітню програму та її компоненти, що забезпечуватимуться у взаємодії, а також, механізми фінансування, використання ресурсів та інші умови співпраці.
Українська школа це не лише багаторічні освітні традиції, але і певна інерція руху. І це стосується не лише вчителів, а всіх учасників навчального процесу, тож перехід на нові рейки, вимагає ініціативи та не буде швидким і легким.
Варто визнати, що чимало учнів ставляться до школи, як до режимного об’єкту, де треба «відсидіти строк». Про усвідомлення власної життєвої траєкторії, не йдеться і мови, адже сама потреба такого цілепокладання не сформована у школярів. Не варто очікувати захмарної активності і від батьків. На першому етапі «індивідуальні траєкторії» сподобаються тим небагатьом родинам, чиї діти відвідують спеціалізовані навчальні заклади поза межами школи. Саме вони стануть прикладом для решти. Масовий інтерес з’явиться згодом, але для цього треба ввести нові поняття у систему уявлень батьків, сформувати розуміння та потребу, надати інструкції.