Чому неповнолітні крадуть і як вберегти їх від в'язниці

Ірина Шиба, правничка, виконавча директорка ГО "Фундація DEJURE"

Ubuntu. Я існую, бо ми існуємо.

Це африканська філософія миролюбства і любові до інших. Згідно з Ubuntu, між усіма нами існує зв'язок. Через цей зв'язок і нашу взаємодію з близькими ми відкриваємо свої найкращі людські якості. 

Один антрополог, вивчаючи африканські племена, приніс в село кошик з фруктами.

Він зібрав навколо себе усіх дітей племені і запропонував їм зіграти у гру. Хто першим добіжить до кошика з фруктами, отримає усі для себе. 

Коли він подав сигнал, всі діти взялися за руки і побігли до кошика разом.

На його здивоване запитання, чому ніхто із них не захотів залишити фрукти тільки для себе, одна з дівчат йому люб’язно пояснила: "Як може хтось із нас бути щасливим, якби інші сумували?".

Ubuntu вчить нас ділитись, жити не лише для себе, а й для інших. Усі ми є частиною племені, громади, спільноти.

І наше щастя, наш добробут безпосередньо залежить від щастя і добробуту цієї громади. 

Я повірила в Ubuntu ще до того, як дізналась про це слово. 

Коли я була маленькою, хотіла робити цей світ кращим, допомагати іншим. 

Але суворі реалії дорослого життя привели мене в корпоративну юридичну фірму, бо мені потрібно було дбати...про себе. І я забула про свої дитячі фантазії та мрії.  

Але Революція Гідності допомогла мені згадати. Як багато хто із нас, я хотіла стати частиною чогось більшого, ніж я сама. І три роки тому приєдналася до громадської організації, яка займається судовою реформою. 

За ці роки ми бачили сотні порушень прав людини. Коли кидали активістів за грати за мирну зймоку, або відбирали в самотніх людей останнє майно.

Але ніщо не обурювало мене настільки, як судді, які шкодили дітям, викликаючи їх на допити з лікарні чи відправляючи їх до в’язниці за дрібні помилки. 

А люди навколо цьому раділи. 

Я часто читаю заголовки на кшталт:

Я думаю, що багато хто радіє, коли читає ці заголовки. І це логічно! Злочинця ж впіймали й ізолювали... на деякий час. 

І тепер жертви і ми маємо почувати себе безпечніше. Але чи дійсно ув'язнення неповнолітніх попереджує нові злочини? Чи відстрочує їх в часі?    

Ми цими покараннями хочемо боротися зі злочинністю неповнолітніх. Але ми не запитуємо у них, чому вони це зробили. І ми не збираємо жодної статистики про те, чому діти вчиняють злочини. 

Якщо ми дійсно хочемо боротися зі злочинністю, то ми маємо боротись не з порушниками, не з дітьми, а з причинами цих злочинів. 

Ми маємо не закривати їх у в’язниці, а повертати в суспільство. 

Кілька років тому 16-річний хлопець заліз на чуже подвір’я і вкрав звідти кілька алюмінієвих каструль і коробку передач від старого автомобіля. Вкрадене здав в пункт прийому і отримав за це 7 гривень. 

Він хотів потратити їх собі на їжу. Але гроші у нього відібрала рідна мати, яку на той час уже позбавили батьківських прав. 

Хлопчика засудили на 3 роки, і суддя не міг вчинити інакше, цього не дозволяло законодавство.

Трішки новіша історія. Хлопець з матір'ю виїхали із зони бойових дій. У них не було родичів на мирній території і вони почали знімати квартиру.

В якийсь момент гроші на оренду закінчились, і хлопець, щоб допомогти матері, вирішив піти красти. 

В обох випадках діти пішли на злочин, бо не отримали допомоги від дорослих, і не знали, як іще вирішити свої проблеми.

А ми не створили для них безпечне середовище, куди вони могли б прийти за допомогою. 

Хтось із вас скаже, що не всі діти вчиняють злочини, бо їм потрібні гроші на їжу чи житло.  Бо діти з так званих "благополучних" багатих сімей теж вчиняють злочини. І це правда. 

Але чи впевнені ми, що їхні батьки приділяли їм достатньо уваги і часу, щоб пояснити, що правильно, а що ні?  А, може, десь ми й самі підштовхнули їх до цього? 

Моя 16-річна сестра розповіла, що її однокласники не розмовляють з дітьми, в яких немає айфонів. 

Одна школярка пішла красти з магазину косметики парфуми і тоналку, тому що її однолітки називали її непривабливою.

У моєму дитинстві був хлопчик, з яким батьки не дозволяли спілкуватися. І я не задавалась питанням "Чому?". Вони просто казали: "Не можна! Він такий небезпечний, що аж сидів!". І це "сидів" звучало як щось страшне, від чого ти не можеш відмитися.

І тепер я думаю: можливо, не спілкуючись з ним, я і мої однолітки підштовхували його спілкуватися тільки з тими дітьми, хто теж сидів, або кого фахівці називають девіантними чи деструктивними? 

Хоча кожного року статистика падає, але до сих пір у виховних колоніях в Україні знаходяться близько 100 неповнолітніх, серед яких більшість сидять там за дрібні крадіжки. 

Інколи це діти, які вкрали зовсім невелику суму. Наприклад, неповнолітній шантажист, який вимагав у своїх однокласників гроші, отримав всього 1100 грн, з яких 500 сам раніше позичив, і мобільний телефон, який коштував менше 900 грн.  

Якщо ми дійсно хочемо боротися зі злочинністю неповнолітніх, маємо допомогти їм змінити оточення, вирішувати їхні проблеми.

Натомість ми не звертаємо увагу, що до злочину їх підштовхнули батьки чи друзі сказали, що це нормально… Або у них не залишилось іншого вибору. 

Ми відправляємо їх у в’язницю. Ми руйнуємо їхнє майбутнє.

Діти, які потрапляють в колонію в 14-15 років, залишаються там по 3-4 роки, і ми інвестуємо гроші не в їхнє перевиховання, а у виховання як злочинців.  

60% дітей, яких засудили, знову повертаються у колонію.

Ми можемо впевнено сказати, що ув’язнення неповнолітніх — найгірший спосіб попередження дитячої злочинності.

Тому в розвинених країнах світу від цього почали відмовлятися.

Міжнародна Конвенція про права дитини, яку Україна ратифікувала ще 28 років тому, говорить, що ув'язнення має бути останньою мірою покарання, коли все інше вже не допомогло.

Деяка гуманізація цього процесу відбулася. Судді замість того, щоб кидати дітей у в’язницю, почали їх звільняти від кримінальної відповідальності або давали умовне покарання.

Як це на практиці? Дитина приходить до суду. Суддя питає: "Ти каєшся?". Адвокат радить казати "Так", і дитина киває головою.

І дитина виходить з судової зали без реального розуміння, що відбулося. Без реального прийняття відповідальності. 

Не отримавши покарання вперше, вона думає, що може робити це вдруге, і втретє. І рано чи пізно попадається. І тоді точно іде в'язницю.

Але є інший шлях. Допомогти дитині усвідомити відповідальність за вчинене може відновне правосуддя. 

Відновне правосуддя, як і Ubuntu, цінує соціальні зв’язки між людьми. Воно хоче не тільки покарати злочинця чи відшкодувати злочин чи попередити нові злочини, воно хоче повернути порушника назад у суспільство.

***

У дитинстві я кидала баскетбольний м'яч у своєму дворі. І попала ним у вікно сусідів, які жили на першому поверсі. Навпроти вікна якраз була плита, на якій варився борщ.

В результаті сім’я з 5 людей, до яких ще й прийшли гості, залишилася без борщу. Бо друзки скла потрапили в каструлю і борщ вже не можна було врятувати. 

Я не вибачилась. Я злякалася і сховалася на будинком.

Пізніше сусідка дізналася, що це я, але ще кілька тижнів я боялася іти додому на другий поверх, щоб не зустрітися з нею. Я не могла дивитися їй в очі. 

Хоча мої батьки купили нову ШИБУ… не замість мене, а замість розбитого скла, але я все одно відчувала, що щось не так. 

Я не знала, як вибачитись, як відновити ці відносини з сусідкою, яка мені подобалась. І нікому було мені пояснити, як це зробити. 

Діти, які вчиняють злочин, не просто втрачають можливість вітатися з сусідкою, яка тобі подобається. 

Вони також мусять вказувати це щоразу, коли подають документи на візу чи на роботу. Це пожиттєва мітка, яка відлякує людей. 

Відновне правосуддя може дати дітям більше, ніж просто уникнення кримінальної відповідальності. Воно дає можливість примиритись із потерпілим. Не ховати очі, відновити власну гідність.

Коли три роки тому я прийшла в Фундацію DEJURE, програми відновного правосуддя уже широко впроваджувались в Україні… громадськими організаціями, показували чудові результати, але закінчувались, як тільки закінчувались грантові кошти. 

Тож ми почали переконувати Міністерство юстиції запровадити програми відновного правосуддя для неповнолітніх за рахунок коштів державного бюджету.

Сьогодні програма, заснована на принципах відновного правосуддя, працює на базі центрів безоплатної правової допомоги в Україні в шести областях. З квітня цього року в програмі взяло участь більше 40 неповнолітніх.

Суть програми полягає у тому, що потерпілий та неповнолітній можуть зустрітися за допомогою посередника - медіатора. Він допомагає їм почути один одного та отримати відповіді на запитання: що сталося, чому неповнолітній скоїв злочин, чому потерпілий став жертвою та як відшкодувати шкоду.

Примирення сторін та відшкодування шкоди є підставою для звільнення неповнолітнього.

Але важливіше те, що неповнолітні отримують подальшу допомогу від професійних психологів. А потерпілі отримують саме те відшкодування, яке їм потрібне, а не яке встановлено в законі, чи якого просив прокурор, або сказав зробити суддя.

Наприклад, одна бабуся, якому неповнолітній розбив усі закрутки в підвалі, попросила його допомогти заготувати нові запаси на зиму.

А квітникар, у якого хлопець вкрав відро квітів для своєї дівчини, попросив навчити його користуватися комп’ютером.

Це може бути будь-яка соціальна робота. Наприклад, у будинку престарілих.

Звісно, найкраще, коли покарання пов'язане з потерпілим і дає можливість зрозуміти потерпілого, через що йому довелося пройти. Але така робота ні в якому разі не може нести сильне фізичне навантаження на дитину або принижувати її перед однолітками.

Був випадок у Грузії, коли хлопчик вкрав у супермаркеті, і охоронці взяли його до себе в кімнату відеоспостереження. Він сидів у них і допомагав шукати інших людей, які крадуть.

На жаль, не всі потерпілі готові взяти участь в програмі. Не всі готові повернутись до переживань, які їм довелося прожити.

Дехто вважає, що діти, які вчинили злочин - невиправні злочинці. Один потерпілий не хотів давати шанс хлопцеві з інтернату, який його обікрав. 

Але в процесі програми він дізнався, що хлопчик добре навчається, любить фізику і математику, допомагає іншим дітям вчитися. І мріє стати програмістом. Але одна помилка могла розбити його мрію. 

Участь у програмі відновлення може допомогти потерпілим не лише змінити думку про дитину, вона може допомогти людині нарешті відчути себе у безпеці.

Бо тепер, коли він взяв участь в програмі, йому не доводиться озиратися кожного разу на вулиці й думати, чи на нього не нападуть. Або не думати, що він зробив не так минулого разу і чи не спровокує він своїми діями, що його пограбують, поб'ють чи щось інше. 

Як діти африканського племені, ми всі пов’язані. Бо якщо ми дійсно хочемо відчувати себе у безпеці — зараз, у майбутньому — ми маємо змінити свою систему правосуддя і власне сприйняття так, щоб не виховувати нових злочинців, а дати їм можливість усвідомити відповідальність та виправити помилку.

Діти мають право на другий шанс. Інколи через психологічні особливості вони не можуть до кінця усвідомити наслідки своїх дій.

Ніхто ж не прокидається раптом вранці з думкою, що треба піти красти. Часто злочину передумає велика кількість проблем, про які діти подають нам сигнали.

І ми як суспільство не можемо ігнорувати ці сигнали, не можемо говорити, що це не наша відповідальність чи не наша проблема. 

Не кожен з нас може стати соціальним працівником чи психологом, щоб надавати цю допомогу професійно.

Але кожен може стати людиною Ubuntu.

Людина Ubuntu є частиною більшого цілого - громади, в якій вона живе. 

Людина Ubuntu допомагає іншим в біді і не насміхається з тих, хто бідніші. 

Людина Ubuntu вміє пробачати та давати другий шанс. 

Людина Ubuntu існує, бо ми існуємо.