Конфлікт поколінь тією чи іншою мірою актуальний, напевно, для кожного. 

Нове українське кіно "Мої думки тихі" розглядає одвічну проблему сепарації підростаючих дітей і намагається дати відповідь на запитання "Як зберегти довіру сина чи дочки – й дати їм при цьому можливість іти власним шляхом?".

Прем’єра комедії Антоніо Лукіча, з Ірмою Вітовською та Андрієм Лідаговським у головних ролях, відбулася 16 січня.

З сюжету одразу стає зрозуміло: стосунки молодого київського звукорежисера Вадима із мамою – не з простих. 

Зазнавши чисельні невдачі у роботі та особистому житті, юнак отримує шанс докорінно змінити своє життя й іммігрувати з "незручної України" до "привабливої Канади". Для цього йому потрібно виконати просте завдання: записати голоси карпатських тварин. 

Але ця робота виявляється набагато складнішою, коли з’ясовується, що головним супутником у цій подорожі буде найменш підхожа для цього людина: Вадимова мама.

Питання, які порушуються у фільмі – проблеми відвертості, відокремлення, підтримки – актуальні для багатьох родин. 

Тому ми вирішили поговорити про це з авторитетними спікерами: 

  • психоаналітиком, ідеологом-засновником Французької академії батьківства Ольгою Школенко;
  • народною артисткою України Ольгою Сумською (дочки 29 та 17 років); 
  • актриса та телеведучою Дашою Малаховою (сини 14 та 7 років);
  • комедійною актрисою Оленою Кравець (дочка 17 років та двійнята по 3 роки); 
  • журналісткою, стилістом та PR-директором гурту Pianoбой Ольгою Шуровою (син 16 років). 

Проблема підліткової сепарації актуальна для будь-якого суспільства, але в України вона постає найбільш гостро. 

"У нас є професійна байка. Телефонує психотерапевту жінка з проханням записати "синочка" на прийом. Питаєш, скільки років синові – виявляється, що 30 або 40, – ділиться Ольга Школенко. 

Проблема нашого суспільства – вперте слідування традиціям навіть там, де це недоречно. 

У нас досі нема західноєвропейської культури батьківства. Я днями дивилася серію інтерв’ю із французькими батьками, які одразу після звістки про вагітність записуються на курси гаптономії (спілкування з дитиною ще до її народження). 

У нас же, на жаль, багато батьків і досі керуються схемою "як мене виховували – так і я буду". Між тим, у світі дуже багато нових знань з підліткової психології – і ними варто користуватися". 

 

Бунтар чи тихоня? 

 

Пострадянський підхід до виховання "я дорослий і тому знаю, як краще" не спрацьовує, якщо ми хочемо виростити дітей щасливими. 

Особливі складнощі такий підхід викликає у підлітковому віці, коли підлітки проходять через природний процес сепарації від батьків. 

Протест з боку сина чи дочки буде у будь-якому випадку – це обумовлено особливостями їхнього розвитку у цей період. 

Питання лише у тому, як саме він відбуватиметься. Якщо дитина має міцний внутрішній стрижень, у відповідь на пресинг батьків вона буде протестувати ще більше. 

Протестні форми поведінки – це шкідливі звички, словесна та фізична агресія (у тому числі й аутоагресія), нехтування навчанням тощо. 

Психоаналітик, ідеолог-засновник Французької академії батьківства Ольга Школенко

"Але такий проявлений бунт все ж таки кращий за прихований, – наголошує Ольга Школенко. 

Якщо дитина від природи тиха, то під тиском батьківського гіперконтролю вона може взагалі ніяк не виражати свій бунт. І батьки щасливі, мовляв, у нашої дитини нема ніякої кризи, вона слухняна й весела, як завжди. 

Насправді ж, існує велика вірогідність того, що підліток замість сепарації просто застрягає у дитинстві. І тоді пташеняті може бути дуже важко взагалі вилетіти з батьківського гнізда. 

Або ж молодий чоловік чи дівчина фізично відокремлюються від своїх батьків – але лише для того, щоб опинитися у таких самих залежних відносинах зі своїм партнером. 

Окрім того, відсутність психологічної сепарації призводить до того, що людині важко реалізуватися у дорослому житті". 

 

Останній шанс 

 

"Мені часто доводиться чути від батьків підлітків: "Я так боюся за свою дитину, я просто не знаю, чого від неї чекати!" – ділиться Даша Малахова. 

І мені завжди хочеться спитати у відповідь: "А як це? Ви народили цю дитину, виховували, усе життя з нею прожили – і ви не знаєте, що вона за людина?!" 

Я маю надію, що знаю, чого чекати від власного сина. В усякому разі, він не соромиться прийти до мене і сказати: "Мамо, мені погано, я злюся і хочу плакати – і сам не знаю, чому". 

Тоді ми розмовляємо, я згадую власний підлітковий досвід – і зрештою, я вірю, що такі розмови роблять нас ще ближчими одне до одного". 

Відома французська психоаналітик та авторка книг з підліткової психології Франсуаза Дольто порівнює підлітковий вік із другим народженням дитини. 

Ольга Школенко підкреслює: саме в цей час стають наочними усі огріхи виховання, які були зроблені в період раннього дитинства. 

Якщо, скажімо, мати була емоційно холодною зі своєю 3-5-річною дочкою (чи в родині не було батька, або хотіли хлопчика) – дівчина-підліток може гостро не сприймати власне тіло й мати розлади харчової поведінки. 

 

"Підлітковий вік – останній шанс виправити допущені раніше "промахи" й встановити здорові щирі стосунки з дитиною, – зазначає психолог. 

Але для цього потрібно будувати комунікацію на рівні "дорослий-дорослий". 

Як це може виглядати на практиці? Перш за все, будьте щирими зі своїми дітьми, не бійтеся продемонструвати свою не ідеальність. 

"Я визнаю, що не навчила тебе конструктивно проявляти свою злість. Давай разом подумаємо, як би ти міг робити це зараз, не завдаючи шкоди собі та оточуючим". 

Спочатку вам може здаватися, що ваші зусилля марні, дитина вас не чує. Але незважаючи на зовнішню шорсткість сина чи дочки, відверті розмови у конструктивному руслі завжди мають позитивну психотерапевтичну дію". 

 

Даша Малахова ділиться власним досвідом: "Мені пощастило: мої батьки ніколи не намагалися удавати з себе супергероїв – навпаки, вони завжди щиро і з задоволенням сміялися над собою. Я намагаюся робити зі своїми дітьми те саме". 

Звичайно, усі батьки бажають своїм дітям лише найкращого і переживають за них. Найчастіша причина надмірного батьківського контролю – банальний страх. 

Батьки бачать, що дитина дорослішає, і вони вже не в змозі захистити її від зовнішнього світу, як це було колись. 

Але насправді батьківські страхи й тривоги свідчать про їхню невіру у власну дитину, у її здібності протистояти атакам і спокусам оточуючого середовища. 

"Моїй дочці Маші вже 17 років, і вже два роки вона живе окремо від нас, – розповідає Олена Кравець. 

І якщо чесно, мені не було страшно відпускати її у самостійне життя. Я чудово знаю її друзів, її коло спілкування (а Маша, до речі, змалечку спілкується з нашими друзями) – і я впевнена у цих молодих людях. 

Напевно, тому в мене нема й побоювань за власну дочку". 

Коли ми довіряємо власній дитині (а вона це відчуває навіть без слів), у неї наче виростають крила. І таке ставлення лише допомагає підліткові проживати усі зміни, що відбуваються з його тілом та психікою. 

Ба навіть більше: коли батьки довіряють дитині, у неї набагато менше шансів потрапити у погану історію. 

"Є два типи батьківських страхів: одні не довіряють власній дитині, а інші не довіряють зовнішньому середовищу. Я з останніх, – сміється Ольга Шурова. 

Ми даємо сину абсолютну свободу, але за умови, що він постійно з нами на зв’язку і попереджає нас про свої пересування. 

Ми довіряємо вибору свого сина. Наприклад, він давно вже "кинув" школу – перейшов на дистанційне навчання. Ми з чоловіком абсолютно підтримали його у цьому рішенні – і зараз я бачу, наскільки правильним і мудрим воно було.

Але у будь-якому разі, навіть коли Лев робить помилки, ми завжди на його боці. Це без обговорень!"

"Один з проявів довіри до своєї дитини – це просити у неї поради, – говорить Ольга Сумська. 

Але щиро – у сферах, в яких вона дійсно розуміється краще за вас – інакше тинейджер обов’язково відчує фальш. Скажімо, коли я роблю шопінг, то часто висилаю молодшій Ганнусі (їй 17) фото якихось речей, що мені сподобалися – і питаю її думки. 

Дочка деколи жартує: "О мамо, ні, це для тих, кому за 300!" Ну що ж, тоді не купляю – смаку доньки я довіряю. І дуже ціную, коли Ганнуся ділиться зі мною сокровенним – наприклад, дає почитати свій щоденник". 

 

І мама, і тато

Мати Вадима з фільму "Мої думки тихі" виростила сина сама. І ця ситуація, на жаль, дуже типова. 

Чи реально жінці самостійно виховати хлопця так, щоб згодом він перетворився на самостійного, сильного й щасливого чоловіка? 

Це непросто, але можливо. І чи не найголовнішою запорукою психологи називають здатність матері визнати за сином право бути іншим, бути собою, не подавляти його чоловічі якості – причому змалечку, з 3-5 років, коли в дитини з’являється Едипів комплекс.  

 

Також багатьом мамам підлітків важко визнати за сином право мати цікавість до дівчат. 

"Дуже важливо усвідомити: це ваші (!) почуття, і син не несе за них відповідальності, – підкреслює психолог. 

Якщо ви ревнуєте, це привід для вас провести роботу із собою (можливо, з психологом) – але не "діставати" сина претензіями. 

Також в цей період (навіть раніше, в ідеалі в 8-9 років) важливо знайти чоловіка з вашого оточення, який зможе розповісти хлопчикові про суто фізіологічні процеси, які відбуваються з його тілом". 

 

Багато одиноких мам намагаються самі провести сексуальний лікбез зі своїми синами, але психолог радить цього не робити. 

Можна сказати синові: "Є кілька важливих речей про чоловіче тіло, які я би хотіла, щоб ти знав. Але я не чоловік, у мене немає відповідного досвіду, тому я не можу розповісти тобі про це. Кому зі знайомих чоловіків ти довіряєш, хто б ти хотів, щоб це зробив?". 

В ідеалі це може бути хтось із рідних чи друзів, але також і психолог чоловічої статі. 

Також хочу порадити серіал Sex Education ("Статеве виховання") від Netflix. Він може стати гарним помічником, але відверту розмову не замінить ніщо".