Євген Глібовицький, засновник аналітичного центру pro.mova, учасник Несторівської групи, поділився з УП своїм баченням того, які з Україною відбуваються зміни після початку повномасштабного вторгнення рф в Україну.
В Україні відбуваються дуже серйозні зміни, і не тільки за масштабом, а й за швидкістю. Тренди цих змін спостерігалися й раніше: ми бачили повільний рух до збільшення довіри між українцями й ключовими інститутами, які їх оточують.
Наприклад, українці стали краще ставитися до бізнесу. Цей процес почався десь в пізніх нульових і сьогодні ставлення до бізнесу в Україні краще, ніж воно було 15-20 років тому.
Подібним чином відбувалася й зміна ставлення до держави. Коли йдеться про органи центральної влади, то тут показники дуже сильно корелювалися зі ставленням до президента й, відповідно, ми бачили певну циклічність.
Але десь у 2015-16-му році з'явилася наступна тенденція: довіра до органів місцевого самоврядування почала щороку помітно зростати. Фактично довіра до міських рад і міських голів почала перевищувати довіру до органів центральної влади.
Війна різко каталізувала ці процеси. Зараз я не бачу досліджень, які б показували рівень відчуженості громадянина від держави.
Дослідження під час війни – справа непроста, бо соціологи не впевнені ані у вибірці, ані в тому, наскільки респонденти перебувають у стані афекту. Але мої відчуття, мій досвід, ті десятиліття, які я вклав у намагання зрозуміти тканину українського суспільства, кажуть мені, що рівень відчуження став набагато меншим. І не стільки тому, що держава стала ефективнішою, адже основні засади українського governance залишилися приблизно там, де й були 2 місяці тому.
Ми бачимо різке зростання суб'єктності, особливо в містах на сході й півдні України.
Ми бачимо просто рідкісну та небувалу солідарність громадської думки, зокрема в оцінці безпекової ситуації. Зрештою почали встановлюватися більш рівноправні відносини між громадянином і державою, виник зрозуміліший розподіл обов'язків та відповідальностей.
Ці відносини стали набагато дорослішими. Я б сказав, що тимчасово завдано дуже сильного удару по патерналізму. Але ми поки що не знаємо, у якій точці вийдемо з війни. Наскільки сталою буде ця ситуація, наскільки нові соціологічні показники виявляться відмінними від попередніх.
Ми вийдемо з цієї війни абсолютно іншим суспільством. І це інше суспільство буде дуже по-іншому дивитися на себе та на владу.
Ще один фактор, який дуже сильно вплине на наше життя після війни – це фактор озброєності.
Ми вийдемо з цієї війни «нацією на фронтирі». Це нація, яка розраховує насамперед на власні сили, а далі вже на сили інститутів, які її оточують. Це фактично означає, що суб'єктність України, яка виникла, буде посилюватися озброєністю.
Втім, за якісними параметрами наша суб'єктність ще дуже юна й незріла.
Той факт, що люди можуть вирішувати за себе, ще не означає, що вони можуть добре вирішувати, що вони свідомі всієї складності рішень, які доведеться прийняти. Що вони мають відповідний рівень далекоглядності, розуміють причинно-наслідкові зв'язки в суспільних відносинах тощо. З цим усім буде складно, і ми будемо довго працювати.
Але навіть всередині України основні гравці суспільних відносин (політичні сили, бізнес, громадські організації й громадянське суспільство) здивовані тим, що вони бачать довкола. Для них ця картина є свіжою, та й не тільки для них.
Я активно включений у міжнародний процес, практично в режимі нон-стоп спілкуюся з іноземними аналітичними центрами, дипломатами з різних країн. І я можу сказати, що вони дуже сильно відстають у розумінні того, що відбувається в Україні. У результаті це є як несподіванкою для нас, так і зовсім іншим розділом для світу довкола нас.
Процес, який зараз почався й дуже динамічно розвивається, – це процес увласнення держави. Тут поле поки що абсолютно незрозуміле, бо немає яскравих кейсів і прикладів, за якими ми могли б судити, наскільки держава є підзвітною, та, відповідно, наскільки правила є підзвітними громадянину.
Якщо громадяни відчуватимуть, що правила їм підзвітні, буде сенс дотримуватися цих правил. Тоді ми зможемо говорити зокрема про те, що скресла крига в дуже важливому етапі боротьбі з корупцією.
Мої погляди на корупцію були, скажімо, не мейнстрімними ще до війни, і вони такими залишаються.
Я вважаю, що ставлення до корупції напряму пов'язане з рівнем безпеки індивідуума.
Якщо людина є в безпечному середовищі, вона може вибудовувати свої відносини із зовнішнім світом як виходячи з гри з «нульовою сумою» («або ти, або тебе»), так і виходячи з відносин «позитивної суми» («win-win»).
Якщо рівня безпеки недостатньо, то можлива тільки «нульова сума», тобто або ти, або тебе. І якщо твоїм опонентом у певній конфігурації, у певній диспозиції стає держава чи формальні інститути у всій своїй недосконалості, то громадянин усе одно буде ставитися з настороженістю, бо не матиме звички увласнення держави.
Ми це бачимо постійно. Ми це бачимо з конфлікту фонду «Повернись живим» і Дніпровською/Вінницькою військово-цивільними адміністраціями.
Ми це бачимо з того, яким чином функціонує уряд, з якими страшними помилками зараз приймають багато в чому прогресивні закони тощо.
Я не думаю, що можливе будь-яке повернення до статус-кво. Ситуація значною мірою зміниться.
Війна сильно вплинула на ставлення до питань безпеки й корупції, тож зміни в цьому питанні будуть дуже серйозними, просто потребуватимуть певного калібрування, щоб ми могли зрозуміти, як саме це буде виглядати.
Частина потенційних загроз, страшних загроз, які переслідували українців, уже реалізувалася. І не у вигляді якоїсь абстрактної загрози національній безпеці, а в дуже конкретних обстрілах домівок, втратах життя, втратах друзів, близьких, родичів, потребах виїхати зі своєї домівки.
Вимір загроз для них став дуже персональним, дуже особистим, дуже «намацальним». Для частини людей це означатиме втрату страху, тому що найгірше вже сталося. Для інших це, навпаки, означатиме більш пригнічений стан. Але ми не знаємо, чи українці будуть сприймати те, що сталося, у всій комплексності, складності, пов'язаній з тим, яка філософія правил їх оточує.
А ситуація дійсно складна. Ми з вами маємо справу не з конкретним путіним і не з конкретним солдатом.
Ми маємо справу з цілою системою відносин, із цілою культурою, яка корениться в російському імперському світогляді, з воєнізованою роллю церкви й тоталітарним ставленням держави до прав особи.
З нами воює ціла культура, а не тільки конкретні люди чи якісь правителі. Це означає, що реальний рівень безпеки настане тоді, коли ця культура перестане існувати, тоді загрози зникнуть остаточно.
Який рівень усвідомлення цього всередині українського суспільства? Я думаю, він набагато вищий, аніж був раніше, він зараз на історичних піках. Але наскільки це усвідомлення чітке й глибоке, поки що говорити важко.
Кожен говорить про свої відчуття під впливом наших бульбашок і попередніх уявлень. Тому ми почнемо бачити, який вигляд має нова норма українських уявлень про себе й про суспільство, скоріше через пів року – рік після війни, коли вже нарешті все почне влягатися.
На це буде значним чином впливати шалена мобільність суспільства. Вона сталася, очевидно, не з добрих причин, але саме вона буде значною мірою визначати ставлення українців до держави.
Скоріше за все, ті, хто виїхав з країни у перших хвилях евакуації, були більш мобільними: люди з вищими доходами, привілеями, можливостями, люди з кращим розумінням ситуації.
Ми говоримо про мільйони українців, які покинули державу. Побачимо, яким буде вплив цього на громадську думку.
У Молдові, наприклад, (масова міграція молдаван) мала величезний вплив, зокрема на хід виборчих кампаній тощо.
Ще одна річ, яка мені здається дуже важливою, – це зміцнення української громадянської ідентичності. Вона постає в дуже міцній коаліції з національною ідентичністю. Значущим фактором є також формування сталої громадянсько-національної коаліції.
Що ширшим буде ядро цієї коаліції, то міцнішим буде будь-який державний конструкт після перемоги. А це означає, що легше буде домовлятися про правила гри, легше встановлювати ті правила, які будуть відчуватися людьми як власні, як увласненні, відповідно, які будуть священні для громадян.
Ця корекція відбувається спочатку на найвищому рівні – корекція суспільного договору, договору між державою й громадянами. А далі – між громадянами й іншими інститутами. Відтак постане питання, як вся ця система проростатиме вниз капілярами законів, постанов Кабінету міністрів, рішень ОМС тощо.
Поки що ми бачимо рух на спрощення правил і систем врядування. Це один зі способів «лікування» від тоталітарної спадщини, але цей спосіб є рухом у протилежний вектор від євроінтеграції.
Тому що європейські регулювання – це якраз smart-регулювання, які передбачають певну складність процедур, складність правил, які є дуже деталізованими. Де відбудеться точка стику цього нового мейнстриму українських правил і європейських правил, що приходитимуть разом із поглибленням євроінтеграції (а ми вперше отримали очевидну європерспективу)?
Так само ми не знаємо, наскільки відповідально й підзвітно себе поведуть українські адміністрації. Я бачив, як непідзвітність фактично знищила (на виборах) політичну платформу Порошенка. Ми побачимо, як підзвітність чи непідзвітність вплине на політичну платформу Зеленського після перемоги. Тому що може бути дуже велика спокуса вести з суспільством розмову з позиції сильного. І вона може нарватися на таку саму сильну суспільну спокусу «поставити владу на місце». Це протистояння не потрібне.
Я сподіваюся, ті маячки постійних сканувань суспільних настроїв, які пробує для себе виставляти Офіс президента, покажуть, що тональність і тип розмови треба змінювати. Вони мають стати новими, не такими, якими були в 19-му чи 20-му роках. Іншими словами – перезавантажені відносини.
Трішки впевненішими в нових правилах будуть почуватися західноукраїнські регіони – не з причин безпеки в цій війні, а тому що є ближча досяжність до інших досвідів, європейських, історичних. Але відстань усвідомлення, яку пройдуть громади в східноукраїнських містах, буде просто гігантською, буде просто величезною.
Харків початку лютого 2022-го й Харків першого дня після закінчення війни – це різні міста, різні свідомості, зовсім інші громади. І дуже важливо, щоб так само регіональні еліти відчували ці зміни, щоб вони прийняли іншу тональність у взаємодії між собою.
Ми також спостерігаємо справжню суб'єктність держави, яка проявилася на міжнародній арені. У нас, мені здається, ніколи не було ситуації, коли український голос був настільки артикульованим, виразним і не тільки дружньо-партнерським, а й так само критичним та дуже вимогливим.
Тональність, яку вибрав президент Зеленський для взаємодії з різними національними дискурсами – британським, американським, ізраїльським тощо, – сповнена відчуття власної гідності й передбачає спілкування на рівних. Певною мірою це було сюрпризом і дуже переконливим аргументом на користь того, що з Україною нарешті можна будувати рівні відносини.
Україна досягла того стану суб'єктності, коли вона може бути партнером. Я навіть місцями чув у цих зверненнях певні нотки іронії й зверхності, які, мені здається, були в рамках пристойності, але важливо зартикульовані. Наприклад, цитата про те, що більше ніхто не зможе сказати про те, що українська армія не відповідає стандартам НАТО.
Всередині країни суб'єктність держави була постійно, але мала інший характер, вона була переважно токсичною. Вона була тою суб'єктністю, яка означала свавілля чиновника, зневажливе ставлення до громадянина.
Зміни будуть відбуватися й надалі.
Ще один приклад, який мені здається дуже характерним, і він є абсолютно масовим, – це тональність, з якою українці говорять про себе як про країну на фронтових відео.
Я передивився, може, декілька сотень записів, де попалені ворожі танки, де українські військові й люди в теробороні описують те, що відбувається. Оце «ми», яке почало там лунати, абсолютно інакше артикульоване. «Ми» до війни – це було переважно «я й ті, хто поряд зі мною», а «ми» зараз – це набагато ширше поняття.
Якщо подивитися на російські відео, де полонені розмовляють зі своїми батьками чи дружинами, виразно помітна одна річ, яка відрізняється дуже сильно від того, що ми бачимо в Україні: відсутність емпатії.
Просто відсутність співчуття, відсутність співпереживання. Українська (політична) культура вся заснована на емпатії. Емпатія є її наскрізним і головним елементом. Таким самим чином ми дуже гостро відчуваємо відсутність емпатії з міжнародного боку.
Ми приходимо з певною кричущою потребою на міжнародну арену, а нам там замість невідкладної допомоги починають розказувати про правила, процедури, ще щось.
З нашого боку це важлива декларація людиноцентричності, яку українці будуть вимагати від органів державної влади.
Ми опинились в унікальному моменті історії, адже вперше за всю історію, відколи це московське царство з'явилося, можемо вийти з-під його впливу.
Ми можемо фактично скинути з себе пута. Це рівносильно скасуванню рабства в Сполучених Штатах, поразці нацизму в Європі. Це – початок нової епохи, що відкриває зовсім іншу історичну перспективу.
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram