Давайте поговоримо про те, що мотивація – є безглуздим та позбавленим усякого змісту заняттям.
Серед моїх постійних слухачів, які знають, що за моїми правилами не можна змушувати дітей щось робити, зустрічаються любителі “компромісу”. Вони вже не вимагають від спадкоємця, щоб він сидів над підручником до посиніння, але намагаються його “мотивувати”. Тобто зробити зручним і слухняним не методом батога, а своєрідного “пряника”. Або постійним товкмаченням, на зразок “будеш добре вчиться, станеш мільярдером”.
Як правило, все починається з класичних фраз: “Та він взагалі нічого не хоче”! або “Та його взагалі нічого не цікавить”. Серйозно? Людина, навіть маленька, яку взагалі нічого не цікавить, страждає депресією. А дитина, яку цікавлять футбол, вулиця і комп’ютер, очевидно чимось цікавиться.
Чому діти бувають не особливо старанні в навчанні і їх, як люблять говорити батьки, “мало хвилює майбутнє”? Та тому, що отримувати оцінки здоровій, гармонійній особистості є просто нецікаво. Дитині, у якої немає хворого (чи зіпсованого батьками) себелюбства, взагалі плювати на “п’ятірки”. Так, в перших класах у малюків часто вмикається азарт, адже вони уперше потрапляють в середовище, де існує певна конкуренція. До відповідного віку хлопці грають в цю гру з “п’ятірками” або “зірочками”, але пізніше вони починають розуміти, що набагато цікавіше ганяти м’яча, ніж виконувати нудні завдання заради оцінки у щоденнику.
Малюка можуть зацікавити нові знання і тоді він вчиться із задоволенням (це не має ніякого відношення до оцінок). Йому може подобатись спілкування, тому він із задоволенням йде в школу. Дані мотивації нормальні та здорові. Але коли малюк плаче через “трійку” і всіма силами намагається отримати гарну оцінку, це говорить про те, що у нього підвищена тривожність. Він боїться програвати. Він сприймає життя як біатлон: ось тут потрібно проповзти, тут постріляти, це змагання і воно є жорстким. А дитинство тим часом проходить повз нього.
Так, батьки можуть настільки старанно давити дитині на мозок, що в результаті отримають золотого медаліста, поп-зірку або вченого із світовим ім’ям. Але я наведу два приклади: Майкл Джексон і Пол Маккартні. Обидва стали зірками. Можна сказати, королями. Але одного батьки били, змушували займатись до перевтоми, створювали суперамбіційну особистість, яка готова на все заради успіху. Підсумок, думаю, всім відомий. Депресія, наркотики, несприйняття себе і у кінці – смерть.
А ось Пол. Він просто любив грати на гітарі. Йому це подобалось. Він не докладав ніяких зусиль, не відмовляв собі в розвагах, не перевтомлювався. І зіграв на 2 млрд доларів.
До чого цей приклад? До того, що в дитини, яку не примушували ні до чого, не “мотивували”, значно більше шансів вирости ЩАСЛИВОЮ. А щастя, на мій погляд, є важливішим за все інше.
Дуже багато батьків любить заперечувати: “але моя дитина така талановита, а якщо її не мотивувати, вона ж розгубить усі свої здібності”. Батьки, зрозумійте: талант – це подарунок, а не покарання! Якщо дитина має якусь здатність, нехай розвиває її самостійно в міру своїх бажань.
Багато батьків люблять перетворювати дітей на “досягаторів”, говорити їм: “Ти мій геній, ти зможеш”! Зрозумійте, талант – це про творчість. Про вміння спостерігати, чути музику, яка грає в голові. Або про непереборний інтерес до біології (математичних формул, динозаврів і так далі). Коли з цього солодкого, прекрасного процесу роблять щось подібне до змагання, уся магія розсіюється. Кайф перетворюється на обов’язок, на роботу. І талант дійсно швидко втрачається, не залишаючи від себе нічого. Тому що малювати драконів – задоволення, а працювати в художній школі по вісім годин на день – це щось зовсім не те.
Припиніть дивитись на своїх дітей як на пластилін, з якого Ви повинні будь-якою ціною зліпити щось прекрасне. Це особистість і – Ви не повірите – жива людина. Із своїми бажаннями і потребами.
Є прості та нескладні способи дати дитині дійсно хороший, правильний розвиток. Читайте з нею книги і обговорюйте сюжет. Малюйте разом з нею, ліпіть з глини. Ходіть в театри, на виставки, в музеї. Говоріть з нею про музику і про літературу. А більше, власне, нічого і не вимагається. У іншому – нехай розбирається самостійно.