Переможцем "нобелівки" для вчителів, премії Global Teacher Prize Ukraine, цього року став 29-річний Олександр Жук, вчитель інформатики з Запоріжжя. Фокуспоспілкувався з лауреатом про те, як працюють педагоги нового покоління, а також з’ясував, як проходить процедура відбору кращих вчителів країни
У неділю, 7 жовтня, відбулася церемонія нагородження лауреатів премії Global Teacher Prize Ukraine. Вона відмічає кращих педагогів і проходить в Україні вже другий рік поспіль. Наша країна долучилася до світової премії Global Teacher Prize — кожного року вона проходить у Дубаї, де з поміж десятків освітян з різних країн світу обирають найкращого і нагороджують премією у мільйон доларів. Ця відзнака є одною з найпрестижніших у світовій сфері освіти, її навіть називають Нобелівською премією для вчителів.
Минулого року найкращим вчителем України за версією Global Teacher Prize Ukraine став Пауль Пшеничка, вчитель фізики з Чернівців. А цьогоріч премію та 250 тис. грн нагороди здобув Олександр Жук, молодий запорізький педагог. Пан Олександр — нетиповий вчитель, він творчо викладає інформатику і займається з учнями робототехнікою, багато уваги приділяє інклюзії та екологічній освіті дітей. Тож Фокус розпитав Жука про його шлях у вчителюванні, а Зоя Литвин, голова журі Global Teacher Prize Ukraine, розповіла про те, як проходить процедура відбору лауреатів премії.
Пане Олександре, у вашій промові на церемонії нагородження ви згадували, що у вас чотири освіти. Яким був ваш шлях до педагогіки?
— Я народився в місті Дніпропетровську і жив там 20 років. Ходив у звичайну середню школу №46. Перша моя освіта — економічна, після школи я навчався у Дніпропетровському університеті імені Альфреда Нобеля. На другому курсі зрозумів, що це не моя професія, і почав думати про те, що ще моє. Сказав мамі, що хочу піти, покинути освіту, але вона мені не дозволила — я ж навчався на бюджеті. Проте я подав документи до ще одного навчального закладу і поступив на факультет психології в Запорізький національний університет. Таким чином, я переселився у Запоріжжя і в 20 років пішов працювати в школу.
У школі я зрозумів, що наявної освіти мені мало і поступив у Київський педагогічний університет імені Драгоманова на факультет дефектології, почав вивчати жестову мову. Неї мене навчали і самі діти в школі. Також навчався різним нюансам, як вчити дітей з особливими освітніми потребами. А потім я ще пройшов програму у Запорізькому інституті післядипломної освіти — на вчителя інформатики. Ще коли я навчався на економічному факультеті, мені подобалися інформаційні технології, я проходив курси IT, тому я здобув ще й цю спеціальність. Зараз у мене вже великий об’єм роботи та стаж вчителювання дев’ять років.
Я активно беру участь у програмах обміну, займаюся самоосвітою. Буду навчатися і далі, бо без цього неможливо бути з дитиною в одному ритмі. Дитина розвивається, і педагог має робити те саме.
Ким ви мріяли стати в дитинстві?
— Звісно, економістом. Грався у банки, у "монополію". Але у студентстві проходив практику у Комітеті зі справ сім’ї та молоді, і це мене спантеличило. Мені дуже важко сидіти цілодобово за комп’ютером. Я зрозумів, що не можу так проводити свій час з восьмої до п’ятої і займатися рахунками все життя. Я вирішив радикально все змінити і тому принципово шукав інститут не в моїй області і зовсім іншу сферу діяльності. Я вважаю, що так змінювати життя — це правильно, треба це робити і не боятися змін. Це стресова ситуація, до якої потрібно адаптуватися. Наприклад, зараз я готовий переїхати до іншого міста і прийняти нову атмосферу.
Розкажіть про школу, де працюєте, і ваших дітей. Чим вони особливі?
— Я школу ніколи не змінював, з самого початку працював в одній — Запорізькій школі-інтернаті "Джерело". Школа у нас достатньо велика, у ній навчаються діти з усієї області. Це діти з особливими освітніми потребами, в більшості — з вадами слуху. Загалом школі вже більше 115 років, у нас велика, багата історія. Раніше це був Катеринославський хутір для глухих, його відкрили у 1903 році, а в радянські часі заклад став таким відомим, що сюди з’їжджалися з усіх куточків країни. Тому і зараз ми робимо акцент на таких дітках. Але у нас навчаються також і "сонячні" діти. Інколи я називаю нашу школу "особливим світом", бо в нас вибудовується сучасне суспільство. Це робить наш директор школи, він нас, педагогів, надихає і дає можливість розвиватися. На мою думку, це дуже важливо для адміністратора.
Як колеги відносяться до вашої роботи?
— У мене різні колеги. З більшістю я співпрацюю, ми допомагаємо один одному краще розуміти дітей та необхідні їм навички. Це вже інші дітки, вони значно відрізняються навіть від покоління, що було десять років тому. Вони формують нове суспільство, і далі ця різниця поколінь буде ще більшою. Звичайно, є і педагоги-скептики, які вважають, що нові методики викладання не будуть діяти і викличуть тільки негатив. Але моя практика показує, що це не так.
Наскільки дієвою, помічною у вашій роботі стала педагогічна освіта?
— Я практик і багато нюансів у теорії, лекціях сприймав по-іншому. Інколи я знав більше, ніж викладачі, і вже сам ділився досвідом з ними, бо вони не так часто бачать дітей, як я. І у процесі навчання ми співпрацювали. Але навчання було корисним, бо мені треба було заглибитися в нюанси психології, поведінки дітей з особливими освітніми потребами. До того ж у нас дуже мало літератури з цієї теми, у більшості — старі джерела ще радянського часу.
Які є матеріали для самих дітей з вадами слуху?
— Наприклад, є мультфільми з сурдоперекладом. Недолік у тому, що сурдопереклад просто доданий у кадр — ми бачимо "віконечко", де людина перекладає репліки жестовою мовою. І дуже мало фільмів чи мультфільмів, де жестовою мовою говорять самі персонажі. А це набагато краще для сприймання, бо не треба відвертати увагу на "віконечко".
Наскільки методики викладання інформатики відповідають вашим вчительським потребам?
— Так, методики є, але я зрозумів, що не готовий йти за стандартним шаблоном. Звичайно, я не можу оминути програму і подаю необхідний матеріал на уроці. Але треба відходити від шаблонності, бо, викладаючи одне й те саме 10–20 років, педагог просто "згорить". Тим більше, що в інформатиці нові технології з’являються кожного дня, а методики і підручники не кожного року оновлюються. Треба самовдосконалюватися і самому шукати інформацію, щоб наповнювати урок. Мені допомагають діти, які розповідають про нові ноу-хау. Я легко визнаю, що чогось не знаю, нормально відношуся до того, що можу зробити помилку. Діти про це знають, вони мене можуть виправити і не бояться цього. Я їм відверто кажу, що чогось можу не побачити, і вони можуть висловлювати свої побажання, а я дослуховуюся до дітей.
Як вас висунули на премію Global Teacher Prize Ukraine?
— Я не планував висуватися, бо з анкетою було дуже багато роботи. Але колеги і діти мені постійно нагадували, щоб я заповнив анкету, і я зробив це останнього дня, коли ще була можлива подача. Я відіслав анкету і в результаті переміг.
Куди ви витратите ваш приз у 250 тисяч гривень?
— Частину коштів хочеться витратити на самоосвіту у сферах IT та екології. Ще я хочу відкрити свій гурток з робототехніки, щоб залучити всіх небайдужих у Запоріжжі. Мені вже давно пишуть батьки, які хотіли б привести до мене дітей на навчання в гурток. Тому я думаю про цей проект вже рік, написав бізнес-план, гадаю, що все це реально втілити в життя.
Про те, як проходить процедура відбору лауреатів, розповідає Зоя Литвин, голова журі Global Teacher Prize Ukraine та голова ГС "Освіторія", ініціатора премії в Україні:
— Процес відбору складний, він включає декілька етапів. Все починається з того, що вчителі подають анкети і наша система їх перевіряє: якщо педагог не відповів навіть на одне чи два питання, його відкидають. Цього року у нас було 1915 анкет, з якими на першому етапі працюють волонтерські офіси. Вони знаходяться у різних містах — у Києві, Одесі та Львові, там працюють люди, незнайомі між собою, зазвичай це вчителі, педагоги, студенти педагогічних вузів. У нас є ключ для оцінки відповідей у анкеті — від нуля до п’яти балів, і кожну анкету перевіряє 4–5 людей. За результатами формується загальний бал анкети, і за цими балами формується список топ-50 вчителів.
На другому етапі відбору з анкетами працюють професійні освітні організації, наприклад EdCamp, рух за підвищення кваліфікації вчителів, чи освітній відділ компанії Microsoft. Загалом у нас до шести таких компаній. Вони визначають, хто з номінантів увійде у десятку фіналістів.
Далі, на третьому етапі у роботу вступає журі. До його складу входжу я, Павло Хобзей, заступник міністра освіти, що відповідає за середню освіту, Олександр Елькін з команди EdCamp, цього року долучилися відомий дитячий психолог Світлана Ройз та інші експерти. Також щороку ми до складу журі додаємо двох учнів, бо хто ж може найкраще оцінити вчителя, як не діти? Цього року це були винахідник, науковець Валентин Фречка та Анна Бобровська, солістка музичного гурту OpenKids. Також ми щороку запрошуємо представника з топ-десятки світової премії GlobalTeacherPrize, цього року до нас долучилася Марджорі Браун з Йоганнесбурга.
Представники журі проводять особисті бесіди з фіналістами, і це багато дає для розуміння особистості вчителя та його способу спілкування з дітьми. Так, одним з завдань для фіналістів є урок, який вони повинні провести для дітей, яких ніколи до цього не бачили, і на тему, відмінну від предмета викладання педагога. Теми вчителі витягували за 40 хвилин до уроку, і це були, наприклад "штучний інтелект" або "правильна форма благодійності". Загалом на фінальному етапі була самопрезентація вчителя, вони проводили разом три дні, урок для дітей та майстер-клас для колег. Так можна було побачити, хто вміє партнерствувати, а хто "тягне ковдру на себе".
Голосування за фіналіста конкурсу проходить так: у кожного члена журі є 20 балів, які він розподіляє між тими вчителями, яких вважає найкращими. Але не можна давати одному учаснику більше семи балів. Далі анкети журі збираються, компанія Deloitte робить підрахунок і засвідчує, що він пройшов незалежно і об’єктивно. А ім’я переможця тримається у таємниці до самого моменту його оголошення.
Підписуйтесь на наш канал у Телеграмі