Вчора я була у Вінниці, проводила семінар на запрошення приватної школи "АИСТ". І була вражена цим проектом.
Це абсолютно безпрецедентний для України випадок альтернативної школи. Створена ще в 90-ті роки, як проект для власних дітей – сама назва вигадана дітьми – школа "Аригинальная
Прикольно, що не в Києві, бо часом менші міста схильні примовляти "Ну дааааа, тож у вас, у Кииииєві, а що ми тут..."
Але Вінниця не надто велике місто. І "Аисту" одразу вдалося налагодити міжнародну співпрацю: відвідування і невдовзі запрошення до себе IDEC (International Democratic Education Conference) (1998 рік!); багаторічна співпраця з науковим керівником з голандського центру Монтессорі, і навіть визнання державною освітньою системою як "експериментальні сімейні класи"...
Якби я це все знала до приїзду, ще велике питання, чи наважилась би їхати туди з семінаром. Власне, хто з ким має ділитись досвідом?
Школа діє неперервно вже 28 років і має випускників, досвід – просто безцінний.
Але є одне але...
Я чимало цікавлюсь різними неформальними проектами в Україні впродовж останніх 5-6 років, а про цю школу почула вперше лише цього року завдяки Освітньому експериментові.
Тобто весь цей колосальний досвід – закритий, невисвітлений. Так, частково описаний у дисертаціях творців проекту, але він не популяризований.
Часом мені закидають – як можна проводити семінари, спираючись на такий нетривалий експеримент, як БеркоШко, який навіть ще немає своїх випускників, до того ж з настільки нерепрезентативною вибіркою... Ну як хіба попереджаючи про це
Як в геометрії, коли дивишся на малюнок, і вже інтуїтивно здогадуєшся, бачиш рішення, але ще не встиг описати його теоремами.
Втім, я впевнена, що людям є, що винести з моїх семінарів, часом нам вдається в обговоренні знайти варіанти виходу з критичних ситуацій, або надихнутися в період творчої кризи. Тобто навіть те, що роблю я – цінно. Що вже казати про потенційну цінність досвіду Аиста, на жаль, поки що, не висвітленого назагал.
Я усвідомлюю, яких це потребує зусиль, ресурсів, в першу чергу часових, і окремих здібностей. Так, можливо вільних ресурсів і немає. Але їх варто пошукати, чесне слово
***
Я завжди сприймала творчість, як щось таке, що не вповні генериться самим автором. Автор - скоріш антенка, провідник, він ловить творчий потік і виливає його у твір. Звісно, від особистості автора, від його досвіду, переживань і думок дуже багато залежить. І окрім суто натхнення, завжди є місце дисципліні і певному зусиллю автора – довести до завершення, дошліфувати.
Але є ще щось. Впевнена, у всіх, хто відчував творчий потік, бувала мить здивування "Ого, нічого собі, звідки це в мене?" ("Ай да Пушкін, ай да сукін син!") – якесь осяяння, прозріння, "іскра божия", "мед поетів"... Що можна трохи підживлювати, ловити як вітер вітрилами, але що не вповні залежить від тебе.
Так через автора втілюється те, що прагне бути втіленим у світі: прекрасна музика, захопливі сюжети, глибокі вірші, або архітектурні форми, інженерні винаходи чи освітні проекти – творчість вона така різна
Але саме через це переживання, неможливо "писати в стіл".
Спершу ділишся своїми творами просто, щоб дізнатися, чого вони варті. А якщо виявляється, що таки варті, то тим більше не можна не ділитися, привласнювати собі ту іскорку, яка може дати іншим натхнення, відчуття краси, захоплення. Дуже важливо передавати цей вогник далі, запускати ланцюгову реакцію.
В момент творчості людина переживає особливу насолоду, і в такому чистому вигляді вона доступна не всім. Але ті, хто споглядають твір, можуть побачити її відблиски, також доторкнутись до того, що без автора було б недосяжним.
Я не можу пояснити чому і як це працює, і не думаю, що пояснення потрібно, але впевнена, що це робить світ кращим.
Тому важливо не лише черпати з джерела, а й давати напитися спраглим
Я думаю, команда Аиста це теж відчуває, недарма ж вони запросили саме мене
Дуже хочеться побажати їм свіжих сил, рішучості і натхнення – для виходу у відкритий космос
***
Всі освітні проекти в Україні такі різні. Часом вкрай різні, ледве не протилежні. Ми відрізняємось методиками, масштабами, цінностями засновників, фінансуванням, мовою викладання, очікуваними результатами, мірою відкритості – всим, чим тільки можливо
Такі радикальні відмінності навіть, можуть спричиняти конфлікти. Але важливо пам'ятати, що є те, що об'єднує усіх. І це не мета "якісної освіти" – бо для кожного це, знову ж таки, щось своє.
Ми всі прагнули свободи вибору.
І ми поступово почали цей вибір створювати, хто як бачить, хто чим може.
Тож, насправді, чим більшим стає різноманіття освітніх проектів, тим ближче ми наближаємося до нашої спільної мети
In varietate concordia*
*З лат. "Єдність у різноманітності" – офіційне гасло Європейського Союзу.