Ярослав Коваленко, засновник демократичної школи «Діксі», пояснює для вомо, чому вчитель не має зацікавлювати своїм предметом.
Коли я був в шостому класі, до нас в школу прийшла нова вчителька географії. Вона запалювала на своєму шляху всіх, хто потрапляв їй в руки. Як не запалювалися шафи в її кабінеті, залишилось для мене загадкою. І з нею я відчув, що географія – це моє. Знав всі столиці світу, читав масу книжок, і з головою занурився в цей предмет. Виграні міські олімпіади, регулярна участь в обласних і так далі.
І після закінчення школи, коли я випав зі сфери впливу улюбленої вчительки, виявилося, що географія – абсолютно не моє. Мені не цікаві подорожі, різні культури, люди з інших країн. З інтересів у мене — спорт, лінгвістика, і психологія. І думаю я, що якби я не втрапив до харизми сильного вчителя, то значно більшу користь міг би здобути, займаючись речами, які були моїми. Просто вони були ще зовсім слабко виявлені, і мені було складно це зрозуміти. І я б не йшов чужим шляхом цілих п’ять років свого життя.
Існує думка, що хороший вчитель – це сильна харизматична особистість, що може зацікавити дітей своїм предметом. Тобто досягти того, щоб дитина займалась тим, що потрібно вчителю з радістю, задоволенням та вогником в очах. Такий майстер батьками вважається хорошим професіоналом. Тому що – зміг. Зміг зацікавити «мого ледаря», запалити цей славнозвісний вогник і тепер він/вона займається хімією/біологією/математикою/історією (вибрати своє) вдень і вночі на радість батькам та вчителям. Та чи бачимо ми темну сторону цього процесу? Чи всіх потрібно зацікавлювати?
У моєї мами була ще чудова історія про медицину. Прекрасні вчителі з потрібних предметів надихнули її на шлях лікаря. Ретельна підготовка, навчання і багато зусиль. Випадковість вберегла її від хибного шляху – у випускному класі мама була присутня на якійсь медичній процедурі й знепритомніла від вигляду крові. Опритомнівши вона відчула, що теж йшла не своїм шляхом і обрала своєю стезею педагогіку. А скільки є прикладів людей, які потрапили під вплив сильних харизматичних вчителів і лише після інституту, почавши працювати, зрозуміли, що професія їм зовсім не подобається?
Звичайно, є і позитивні приклади. Багатьом з нас в житті траплялись вчителі, які стали провідниками в професію, які були яскравими особистостями, на яких хотілось бути схожими. І обраний з їх допомогою шлях виявився вірним. І, можливо, без їх впливу, без їх участі, ми б так і не змогли самостійно зрозуміти свій власний шлях. А можливо, і не у всіх він є, цей власний шлях?
Зрештою, ми говоримо про питання, яке є філософським. Чи має кожна дитина свій власний внутрішній вогонь, свою власну місію, а наша головна задача – плекати її, вчити слухати свій внутрішній голос і не заважати її шляху? Чи діти – tabula rasa; посудина, яку треба заповнити; глина, з якої можна виліпити все, що завгодно? Push чи pull?
Класичні школи мають другу позицію – дорослі знають краще. Фіксований розклад предметів, обраних цими ж дорослими, директивна побудова уроків, вчитель в центрі, «відкрийте підручник на сторінці 262», «зайві розмови відволікають від теми» — все це про push-стратегію, коли від дітей очікують лише відповідей на поставлені питання, бажано правильних, і бажано саме таких, які написані в підручниках.
Проте є й інший підхід – існують школи, що називають себе демократичними. Це школи, де саме дитина вирішує, чим вона займається в школі, що вивчає, як вивчає, з ким та в якому обсязі. Їх позицію можна описати трьома ключовими принципами. По-перше, ми не можемо передбачити майбутнє і не знаємо напевно, які знання та навички будуть потрібні дітям за 10-15 років і тому не можемо знати, чому їх вчити. По-друге, ми поважаємо дітей і вважаємо, що вони мають право самостійно жити власним життям та приймати рішення стосовно нього. По-третє, ми віримо, що якщо не заважати дітям, кожен зможе реалізувати себе та знайти свій власний шлях.
Як засновник демократичної школи, я вірю, що в кожної дитини є своя власна іскра, яку важливо плекати, а не топтати. Що діти мають право самі вирішувати, як їм жити та чому вчитися. Так, це суперечить тому, як вчилися ми й виховувати дітей в демократичному руслі дуже складно. Ми переживаємо за своїх дітей і глибоко віримо, що знаємо краще за них, що їм важливо і потрібно. Але чи це справді так?
Пошук себе – важкий і тернистий шлях самостійності, можливо, дітям варто йти по ньому вже з дитинства. Першим кроком буде надання дитині права на власний голос. Цим може бути спільне розв'язання певних питань на сімейній раді, де голос дитини буде дорівнювати голосам батьків. А прийняття певних сімейних правил всім разом буде важливим кроком, що одночасно дає дитині свободу власної думки і відповідальність за неї.
{{read_more|Читайте також| 2506, 2624}}
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram