Ледь не єдине практичне, чому точно навчають у педагогічних вишах, що урок повинен мати мету. Колись триєдину, тепер компетентнісну, а по факту – хоча б яку-небудь. У школах буває по-різному.
У приватній школі «Паросток», що у Полтаві, наприклад, навчальний процес виструнчено цілеспрямований. Цілі на кожен урок формують навіть діти – вони ж бо мають бути не споживачами, а свідомими здобувачами освіти. Це передбачено особливим шкільним щоденником, де на кожен навчальний день відведено дві сторінки – щоб дитина могла ставити задачі й аналізувати реалізацію своїх планів.
А оскільки школа є асоційованою школою ЮНЕСКО, то Цілі сталого розвитку також спрямовують навчальний процес. Навіть в умовах локдауну команда кафедри суспільних дисциплін змогла провести два міжрегіональних форуми для молоді в онлайн- форматі. Молодь з різних куточків України захоплено працювала якраз із Цілями сталого розвитку.
Певно, щось подібне відбувається і в багатьох інших українських школах, які вважають за потрібне бути в тренді сучасної освіти. Принаймні потужний інтерес до теми Глобальних цілей з боку навчальних закладів та шкільної молоді свідчить саме про це.
У масштабі держави ситуація дещо інша. Тут цілі освіти – річ не повсякденна. Про них думають виключно в момент складання якихось доленосних документів. Наприклад, Державного стандарту чи чогось подібного. В цих документах цілі такі прекрасні, мов зоря, що вела волхвів. І так само мимоволі починають вабити вперед. Але між ними й реальним життям прірва, яку практикам здолати неможливо. Тож прекрасні цілі залишаються тим, для чого й були створені – осучаснюючим декором. А потім забуваються – до складання чергового доленосного документа.
Оскільки таке відбувається з упертою регулярністю, варто припустити, що існує два комплекти цілей освіти: парадний (як сервіз для гостей) і щоденного вжитку. І саме цілі «щоденниого вжитку» є рушійною силою, яка щоранку підіймає з теплих ліжечок і веде до школи (чи саджає за комп'ютери – в умовах карантину) мільйони українських дітей.
Як не крути, а освіта обслуговує економіку. Вона формує саме таких молодих людей, які потрібні країні. Нашій чи якійсь іншій. Навряд чи хтось не помітив, що з року в рік росте кількість юнаків та дівчат, що віддають перевагу іноземним вишам в надії жити за кордоном.
Їх можна зрозуміти. Немає сенсу отримувати в Україні якісну інженерну освіту – працевлаштуватися буде нелегко. Промислових підприємств, що потребують молодих рук не так багато. Можливості країна, що славилася колись «Запоріжсталлю» і ще й досі випускає запчастини для космічних ракет, має. А от про шанси для реалізації цих можливостей нічого не чути. Тож краще відразу націлитися на Польщу, що розвиває свою промисловість шаленими темпами. Там місце інженерним кадрам з України буде точно.
В сільському господарстві картина приблизно та сама. Тут успіх забезпечить або підприємницький талант, або щасливий білет в успішну команду (їх небагато, але вони є). А швидше диплом так і лежатиме на полиці. Тож чимало сільськогосподарських українських вишів налагодили стажування за кордоном. І студенти сприймають їх не тільки як можливість досвіду та підробітку, але і як соціальний ліфт. Хоча б у ту ж Польщу, яка вперто виборює звання житниці Європи.
А от Південна Корея та Фінляндія до освіти поставилися інакше. Ці дві країни зруйнували стереотипи стосовно того, що освіта обслуговує економіку. Вони зробили освіту – економікою. І в них вийшло!
Спільне для цих країн – відсутність потужних ресурсів: немає ні риби з нафтою, як у Норвегії, ні газу, як у Росії. Але виявилася відповідальна державна стратегія, сильна владна вертикаль і неабиякий ентузіазм.
Тож вони зробили ресурсом людський капітал та його освіту. Шляхи, якими пішли ці країни, різні. Корею часто критикують за систему хагвонів. Це такі собі репетиторські компанії, державні й недержавні, де нещасні корейські діти під високим суспільним тиском проводять усе своє дитинство. Принаймні така картина змальована європейськими журналістами. Молоді південнокорейці, з якими доводилося спілкуватися на різних тренінгах, мають вигляд цілком оптимістичний, а купувати корейську техніку вже років як десять стало ознакою гарного технічного смаку. Тож є над чим подумати.
Фіни (як, власне, і всі європейці) давно зрозуміли, що протиставити дисципліні, чисельності, а тепер ще й рівню знань «азійських тигрів» вони можуть тільки усвідомлену свободу свого людського капіталу. І пішли іншим шляхом. Вони розвивають у своїх учнів відповідальність, творчість та всі ті компетентності, які ми у них списали для своїх Держстандартів.
Цей шлях, підкріплений гідними результатами PISA, сприймається українськими чиновниками як єдино можливий. За фінським образом і подобою (а точніше – за тим, що сприймається як образ і подоба) нині намагаються вибудувати в українській освіті все. Від провідних документів до підходів.
Проблема лише в тому, що бачимо ми верхівку айсберга. Не у взаємозв’язках і реаліях, а найголовніше – безвідносно до цілі. Європейці (й обожнювані українськими освітянами фіни також) постійно вдосконалюють свою освітню систему. Бо добре розуміють навіщо – цим самим вони прагматично й цілеспрямовано вибудовують свою економіку. І виходить у них цілком непогано.
Ще жодного разу не довелося бачити в українських державницьких документах ніяких пояснень освітнім реформам з точки зору економіки. Красиві слова про патріотизм та перспективи в рахунок не йдуть. Можливо, тому українські випускники й шукають місце під чужим, найчастіше під польським або чеським освітнім сонцем. От там точно розуміють: якщо не поновлять за рахунок молодих українців робочий капітал, що витікає в Німеччину та Британію, економіка розвиватися не буде. І системно поновлюють: умови навчання більш ніж привабливі, кількість пільг для українців – неміряна, організаційний супровід – ідеальний.
Силу цієї стратегій відчуває кожен, у кого в колі є молодь студентського віку. Можливо, саме тому так сором’язливо приховується (а може, дійсно не ведеться?) статистика: скільки українських юнаків і дівчат навчаються за кордоном, скільки їх повертається потім працювати додому і де вони потім працюють. У відкритих джерелах знайти інформацію не вдалося.
Рушійною силою моди є «хочу як у сусідки». Кофтинку, черевики, зачіску. Це всім відомо, вивчено й активно використовується великим бізнесом. Споживача свідомо формують. Рушійною силою освітянських реформ мало б бути щось інше. І це «щось» повинно мати безпосереднє відношення до економічних перспектив країни.
Бо поки що результатом освітніх реформ є покращення якості людського капіталу, що витікає в напрямі країн Євросоюзу. Тож, можливо, це і є ціллю української освіти?
Довідка
З 2014 року ЄС підтримав освітню сферу в Україні у розмірі 70 млн євро, що становить 41% усієї підтримки у рамках «Східного партнерства». Реформування української освітньої галузі розпочалося з 2017 року, коли ВР був ухвалений «Закон про освіту». Документом передбачалося впровадити програму «Нова українська школа». Всі ці нововведення відбуваються під пильним наглядом ЄС. Керівництво МОН звітує перед керівником програм співробітництва Євросоюзу в Україні Стефаном Шльойнінгом про результати реформування. Євросоюз окремо виділив 53 мільйони євро для вдосконалення системи професійної та середньої освіти в Україні.
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram
Фото ПНВК «Паросток»