Як проживати любов до України? Роздуми про патріотичне виховання підлітків нижче є частиною семінару Валентини Мержиєвської про рефлексію особистого та суспільного досвіду та розвиток відчуття власної країни «Як любити цю країну без кокаїну, нафталіну та інших допоміжних речовин». Відеозапис в кінці публікації.
Розмови про патріотизм, а тим більше про патріотичне виховання можуть напружувати.
Цими словами легко зманіпулювати, підштовхуючи іншу людину до певних дій чи почуттів – мовляв, «Ми ж українці!». Розмірковуючи про патріотизм, щоразу ризикуєш скотитися у надмірний пафос. Та й що воно взагалі за штука – патріотизм? Різні люди напевне наповнюють це поняття різними сенсами…
Утім, необхідність обговорювати питання прив’язаності й любові до рідної країни особливо з підлітками, а надто у країні, що воює, – є. Як робити це, аби не провокувати відторгнення, провини й емоційного накручування?
Чимало людей в Україні зараз яскраво проживають почуття любові до батьківщини. І діти також, тож обговорення, в яких вони можуть висловити свої почуття, а також знайти, як втілити їх у конкретні дії — дуже цінно. Проте, говорячи із дітьми про любов до батьківщини, важливо враховувати особливості розвитку людського мозку. Префронтальна кора, яка відповідає за далекоглядні наслідки наших вчинків, планування, оцінку ризиків дозріває (в середньому) до 21 року.
Варто бути надзвичайно обережним, щоб не накручувати емоційно юну людину ставати на захист зі зброєю в руках. Зрештою, гасло «Здобудь Україну або загинь в боротьбі за неї» — це гасло дорослої зрілої особистості. А у 16-18-річної людини іще не вповні сформувався внутрішній стрижень, аби проходити через усі складнощі військових обставин, оцінювати ризики і брати на себе усю повноту відповідальності.
Водночас не слід уникати цього питання, приховувати від школярів новини про військове вторгнення, уникати болючих тем. Говорити потрібно, але без підбурення до негайних дій. Адже війна – це наша спільна реальність. І після перемоги, якою б вона не була, росія нікуди не подінеться. А отже і ризики, що імперія знову намагатиметься нас загарбати, існуватимуть.
Дієвий варіант – обговорити напрямки розвитку підлітків: чим ви будете займатися у мирному житті й чим ви будете займатися, якщо раптом війна? Якою буде ваша, за Сковородою, «сродна праця»? Чудово, якщо ці справи будуть корелювати між собою.
Любиш возитися з тваринками? У мирному житті можеш бути ветеринаром, на війні – кінологом або такмедом. Любиш «грати джойстиком» у комп’ютерні ігри? Напевно зможеш керувати дроном. Цікавишся технікою, механізмами? Механіки завжди потрібні і тут, і в армії.
Дуже важливо показати варіативність шляхів. Адже війна – це не «одразу в окопи». За однією людиною на передовій стоїть від 20 до 50 людей в тилу: це логістика, постачання, харчування, спорядження. І завжди приємно самостійно обирати свій шлях, усвідомлюючи власні здібності й можливості, тоді ти зможеш підготуватися, опанувати потрібні навички й обрати роль, для якої ти найбільш пристосований. А не чекати, доки за тебе це зробить військкомат.
Зустрічі з ветеранами й волонтерами – прекрасний спосіб отримати інформацію «з перших вуст». Але такі події слід усвідомлено готувати.
Правда у тому, що людина, яка прожила справжній бойовий досвід, навряд чи горітиме бажанням ним ділитися. По-перше, мало хто захоче повертатися до травматичних спогадів. По-друге, кожен з нас не завжди чинить так, як він про себе уявляє – максимально сміливо, максимально шляхетно, абсолютно вправно. А іще на війні буває просто страшно…
Натомість ті, хто захоче самореалізуватися коштом військових, будуть красномовними. Нехай самі й не воювали, але не упустять нагоди привернути до себе увагу. Чи хочемо ми, щоб діти дізнавалися про війну із фантазій цих людей? Чи цікаво це і, чи у цьому правда?
Ми вже проходили це у радянські часи, коли про те, як «гнав фашистів» і «брав Берлін» школярам розповідали ті, хто на час Другої світової були ледь не малюками. В росії таку підміну довели до крайньої форми – і вона стала «побєдобєсієм». Не думаю, що нам це загрожує, але пам’ятати про скочування в імітацію варто.
Уявіть собі картину: війна закінчується, і до шкіл починають водити ветеранів – будь-кого, хто погодиться, адже програма передбачає займатися патріотичним вихованням… А ті, які реально щось пережили, скоріш будуть організовувати курси такмеду, стрільби тощо – тобто того, що може практично знадобитись.
Утім, допустимо, що є люди, дійсно готові поділитися власними спогадами.
Навесні 2022-го я була в Польщі, працювала в музеї Голокосту. Цей музей організовує зустрічі з тими, хто вижив у фашистських концтаборах – навіть досі залишилися бабусі, які зовсім дітьми проходили ці табори. Вони діляться досвідом – але тільки після ретельної підготовки.
Працівник музею спілкується з людиною-носієм досвіду і фактично режисує її виступ. Разом вони визначають, в якій послідовності, якими словами слід поділитись спогадами, аби не було такого, що фіналізує зустрічі пасаж, який травмуватиме більше, ніж допоможе. Такі виступи – це завжди продумана історія.
Якщо ми дійсно хочемо, щоб діти почули реальний досвід ветеранів, ми маємо працювати з ветеранами так, щоб вони передавали досвід у формі, прийнятній для дітей. Ми завжди маємо тримати у пам’яті, чого саме ми хочемо такими зустрічами досягти.
Натомість зустрічі з волонтерами більш реальні. Це насправді не менш цінний досвід, і з ними теж варто продумувати зустрічі.
Зараз дуже багато школярів готують військовим посилки-подарунки: печуть печиво, вирізають янголят, шиють прапори, малюють малюночки. Для дітей це зараз дуже важливо, адже створює відчуття причетності. Вони відчувають, що роблять щось для перемоги та висловлюють ЗСУ підтримку і вдячність.
Певно, кожен переглядав реальні відео із розпакуванням коробок «від волонтерів» і бачив розчулених військових. Коли абстрактний український народ раптом втілюється в якусь маленьку дівчинку Софійку, яка відправила вояці відбитки своїх розмальованих жовто-блакитних долоньок – це сильно і підживлює розуміння, кого захищати.
Поки йде війна, це дуже потрібно усім залученим. Але треба бути обережними і «не тягти» ці ритуали у повоєнний час. Інакше подібне може виробитися у штучність, коли діти клепатимуть жовто-синіх янголів і думатимуть: «Господи, коли все це закінчиться» – так, як у нас, радянських школярів, це було з гвоздиками на 9 травня.
Після перемоги ми маємо придумати нові післявоєнні ритуали, через які будемо згадувати цю війну і розповідати про неї нашим дітям. Це має бути окрема робота, а не продовження того, що ми робимо зараз.
Почуття патріотизму – спокійне і врівноважене, і не потребує театральних жестів.
Джерело фото Depositphotos
{{read_more|Читайте також| 3763, 3591}}
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram