Журналістка ГО «Інститут Просвіти» Тетяна Ільків запитала у вчителів молодшої школи, в якому віці краще віддавати дітей до школи – у 6 чи 7, та чи варто дітей якось готувати до школи.
Я – мама дитини, якій у квітні виповнилося 6 років, і переді мною, як і перед тисячами інших батьків, які мають дітей віком від 5 до 7 років, постало питання: давати дитину до школи чи залишити ще на рік у садочку?
Не раз чула від батьків, які шкодували про те, що дали дитину до школи «зарано». Мовляв, син був не готовий до школи і тепер або відстає від однокласників у навчанні, або неохоче вчиться, або має конфлікти з ровесниками тощо.
Одна зі знайомих категорично заявляла, що другу дитину нізащо у світі не дасть до школи в 6 років, бо не хоче пережити той жах, що і зі старшим сином, якому дуже важко давалося навчання. Інша подруга не хоче давати дитину до школи в 6 років, бо вона погано вимовляє деякі звуки: нехай виговориться – щоб однокласники не сміялися з неї.
«Та він у тебе такий рослий – певно, що нехай іде до школи!» – кажуть одні. «Не забирай в дитини дитинство», – радять інші.
Тож у якому віці краще йти до школи? Як визначити, чи дитина готова до школи? Якими навичками повинна володіти дитина, яка йде в перший клас? Чи треба її вчити читати і рахувати перед школою? Чи потрібно давати на підготовку?
Саме на такі запитання у нашій рубриці «На зв’язку – вчителі» відповідають учителі, які, власне, й дають собі раду з нашими готовими й не дуже до школи дітьми.
Наталія Яйко – молода, амбітна та прогресивна вчителька початкових класів зі Львова. Вона з тих, хто не чекає, поки відбудуться зміни, а змінює сама. Працює вчителем початкових класів у львівській школі № 27, заступником директора в одній з приватних шкіл і методистом Навчально-методичного центру освіти Львова. Є організатором проекту Школа становлення сучасного вчителя, тренером Нової української школи. Разом з однодумцями організувала простір для розвитку “Вчительські закамарки”, де педагоги обмінюються досвідом, проводять семінари та майстер-класи.
Двічі переможниця програми «Успішний педагог», нагороджена медаллю «За відданість справі» з ініціативи Міносвіти. Учасниця програм «Інтегральне лідерство в освіті», «Школа емпатії» та різноманітних міжнародних проектів.
У своїй роботі Наталя втілює ідеї навчання, орієнтованого на особистість. Багато часу приділяє самоосвіті, практикує онлайн-освіту для саморозвитку та привчає до такого формату роботи дітей.
Реалізовує нові методики в роботі з дітьми та батьками. Замість звичних батьківських зборів запровадила «Батьківську каву», де батьки за горнятком кави можуть поспілкуватись між собою, обговорити проблеми та висловити свої думки.
«Найкращий вік для школи – це 7 років. Але зважаючи на те, що тепер діти навчатимуться 12 років, то шість – це хороший період, коли дитина вже знає свої обов’язки, розуміє, що таке школа, чого вона сюди ходить, може обґрунтувати свою думку.У 5 років дитина не повинна йти до школи. Батьки, які віддають дитину у школу в 5 років, роблять велику помилку, тому що забирають у неї ще рік, чи навіть два, дитинства, коли вона б могла ще гратися. У 5 років дітям важко адаптуватися, вони звикли до ритму гри, до того, що можуть відпочити в будь-який момент, поспати в обід, а в школі зазвичай треба більше концентрувати увагу, сидіти, вчитися, слухати.
Навіть коли дитина дуже розумна, вона фізично ще не зріла. У мене в класі був хлопчик, якого дали дуже рано до школи, він лише в другому класі зрозумів, що таке школа, і почав вчитись. Цей перший рік був для нього дуже складним і стресовим.
Один з найкращих тестів – коли дитина рукою через голову може дістати мочку вуха (так званий «філіппінський» тест, який точно характеризує біологічний вік). Треба попросити дитину доторкнутися правою рукою до лівого вуха, провівши руку над головою. Дитина 4-5 років не може цього зробити – руки ще надто короткі. Шестирічки переважно можуть це зробити.
Проте й цього замало. Батьки мають бачити, чи дитина посидюча, чи може виконувати якісь вказівки. Якщо дитина хоче тільки бавитись, не схильна виконувати завдання, то, значить, вона не готова до школи.
Абсолютно підтримую тих батьків, які не готують дитину до школи, бо до школи приходять саме для того, щоб навчитись.
Я – проти підготовки, але за адаптаційні заняття. Адаптація потрібна для того, щоб дитина виробила посидючість, щоб розуміла, чого хоче від неї вчитель, щоби могла відповісти на елементарні запитання, навчилась тримати ручку чи олівець у руках. Бо якщо дитина приходить до школи і не вміє зашнурувати шнурівку, підтягнути штани, не може сама одягнутись (є випадки, коли батьки ще в третьому класі вдягають і роздягають дітей), то це дуже погано.
Зараз адаптацію скасували, бо орієнтуються на хорошу наступність (школа – садок). Мої учні, які зараз вже у другому класі, відвідували адаптаційні заняття. Там ми не вчилися читати й писати. Ми знайомились, розмовляли, малювали, співали, танцювали, грались. На останньому занятті я сказала, що кожен із них отримає лист – запрошення до школи. В кінці серпня кожен малюк отримав чудовий мотиваційний лист із запрошенням саме для нього. І коли прийшли в перший клас, діти вже знали мене та знали один одного, вони розуміли, що таке школа.
Я спілкуюсь із колегами з Америки, Франції, Італії та Австрії. Там дитину ніхто не готує до школи. Дитина йде до школи і не вміє ні читати, ні писати. Вона йде до школи, аби вчитись. У садочок там ходять для адаптації.
Дуже важливо, щоби дитина відвідувала дитячий садок, бо там вона перебуває в колективі, вона бачить вихователя як наставника, і найголовніше – переходить поріг з хворобами. Упродовж першого місяця навчання, спостерігаючи за дітьми, я можу сказати, хто з дітей не ходив у садок. Ці діти не вміють бавитись, важко знаходять спільну мову з однокласниками і дуже сильно хворіють. Є такі дітки, що за два роки можуть бути у школі 3-4 місяці. Тому дуже важливо, щоб діти хоча б рік були в садочку – державному, приватному – немає значення, треба щоби вони були в колективі. Я проти того, щоби дітей тримали вдома. Бо потім ці діти дуже тепличні».
Іванна Хіміч – учителька початкових класів Яношівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Берегівського району на Закарпатті. Вчителює вже 15 років, є методистом та тренером Нової української школи.
Школа в селі Яноші, де працює Іванна, – це школа національних меншин, двомовна (тут є 11 угорськомовних та 11 українськомовних класів). Навчальний заклад розташований в угорському селі, де майже немає українців. Та й сусідні села – це національні меншини.
Іванна навчає дітей в українському класі, в якому українців немає. Ці дітки приходять до школи, не знаючи жодного слова українською (садочки в усіх сусідніх селах не мають жодного україномовного спеціаліста), та й батьки зовсім не знають державної мови.
«Чому вони дають своїх дітей в українські класи? Відповідь одна: «Ми хочемо кращого майбутнього для своїх дітей», – каже педагог.
Більшість батьків офіційно ніде не працює. Мами – домогосподарки, а тата постійно на заробітках.
«Працюючи в такій школі, я багато чого зрозуміла та навчилася. Адже навчати дітей і показати хороший результат – дуже важко. Перший рік у нас іде на вивчення мови (зверніть увагу – не спорідненої мови). А ще потрібно виконати програму», – розповідає Іванна.
Це змусило вчительку шукати різні способи, методи і форми навчання, які б зацікавили дітей до навчання і вивчення мови. Одним із основних завдань педагог бачить розвиток творчих здібностей школярів. У роботі вона втілює ідеї інтегрованого навчання, використовує інноваційно-комунікативні технології.
Іванна бере участь у загальноукраїнських та регіональних освітніх проектах, переймає досвід колег з усієї України і радо ділиться своїм.\
«На мою думку, 6 років – це хороший час для початку навчання. Ну хоча б для дівчат. Вони швидше адаптуються й починають учитися. Хлопчикам складніше! Вони ще хочуть гратися і не можуть зосередитись на навчанні. До них це приходить десь у третьому класі.
Та за новим державним стандартом це можливо! Адже саме вчитель коригує навчання, спостерігаючи за учнями, вирішує – зупинитися ще трохи на цьому матеріалі чи йти далі.
Для мене вже те, що дитина ходила до садочка, є хорошим критерієм. Вона вже знає та розуміє елементарні речі. Вміє поводитись.
Дитина має вміти спілкуватись, порівнювати, розрізняти, бути витривалою, допитливою. Важливо, щоб вона вміла тримати ручку чи олівець, розфарбовувати. Спілкуватись та гратись з однолітками в різні ігри, шукати компроміси, вирішувати конфлікти. Було б ідеально, та рідко таке буває. В основному діти приходять замкнуті в собі і не хочуть спілкуватись. Про співпрацю та ігри вже немає що й говорити, кожен собі й за своїми правилами…
Я особисто завжди прошу батьків, щоб не вчили дітей до школи. Річ у тому, що коли діти приходять до школи з різною підготовкою, то й навчання для них потрібно організовувати по-різному.
Можливо, у великих містах, де діти ходять до хороших садочків і отримують належний рівень знань і умінь, а потім однією групою переходять до вчителя, а йому залишається лише продовжувати розвивати їх. А у селах?
У моїй практиці завжди є кілька дітей, які вже вміють писати, читати та рахувати. Спершу вони активні, а потім втрачають інтерес. Чому?
По-перше, не завжди батьки вчать дітей правильно. Дуже часто, діти не так вимовляють чи пишуть букви. Батьки їх учать по-своєму, а вже перевчити майже не можливо. Вони починають створювати супротив і не хочуть змінюватись. Урешті закриваються та припиняють учитися. Ця ситуація дуже не проста. Таких дітей важко знову заохотити, на це йде більше часу, ніж учити з нуля.
По-друге, таких дітей не багато. А більшість ще нічого не вміє. Тому вчитель іде поступово. Вивчаючи букву за буквою, цифру за цифрою. Цим учням потрібно давати окремі завдання, які відповідають їхньому рівню, і тоді вони будуть вчитись. Але як показує практика, у більшості випадків, це великі класи і вчитель не встигає так працювати. Тому увага приділяється саме учням, які не знають. І у них зникає інтерес…
По-третє, ці учні хочуть багато уваги і вона має бути спрямована на них. Адже той, хто їх учив, займався лише з ними, не відволікаючись на інших. А тут багато дітей, до кожного потрібно підійти. Вчитель радіє, якщо хтось вже може це робити самостійно, а це саме ті учні. У них починається дефіцит уваги. Спершу вони намагаються на себе її привернути, а потім узагалі стають байдужими.
Я дуже люблю читати та цікавлюся різними методиками вже багато років. Для мене НУШ почалася вже дуже давно. Традиційно майже ніколи не викладала, через що мала конфлікти з керівництвом. Доводилося змінювати роботу (поки не опинилась саме в цій школі).
Мене завжди захоплювали країни, де навчання вільне. Я особисто не любила вчитись і ніколи не хотіла бути вчителем. Та так склалася доля, що саме ця професія стала моєю. А коли почала працювати з дітьми, то твердо вирішила, що ніколи їх так не буду вчити, як учили нас! Це стало стимулом для самоосвіти.
Я пишаюсь своїми учнями! Зараз у мене четвертий клас. Це майже всі угорці, які прекрасно розмовляють українською мовою. Є навіть дівчата, які пишуть вірші та казочки. Вони не дадуть продовжити урок, поки всі не зрозуміють завдання («Я не розумію!»). Тисяча запитань, на які вони хочуть отримати відповідь. Вони не бояться підійти чи про щось запитати навіть до директора школи. Деяких колег це дратує, а я щаслива. Вони зможуть знайти і реалізувати себе в майбутньому.
Дітки, які не відвідували дитячий садочок, дуже важко адаптуються. Перші півроку – це сльози, капризи, небажання працювати з іншими дітьми. Вони також дуже хворобливі, тому частенько пропускають школу.
Тому садочок важливий! Якщо навіть нічого їх там не навчать (адже більшість садочків з дітьми не займається). Я не маю на увазі вчити літери та рахувати. Зовсім ні! Для мене важливо, щоб вони навчилися спілкуватись, були більш відкритими, вміли попросити щось чи запитати. Могли працювати разом, розуміли, як потрібно поводитись у тій чи іншій ситуації. Це полегшує роботу вчителя і робить дітей більш згуртованими».
Джерело фото Depositphotos
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram