Джаміла Трессель щойно закінчила середню школу. Все пройшло дуже добре, саме так, як і сподівалась, ще й задоволення отримала. Що часто не є очевидним в німецькій шкільній системі, стверджує 20-річна Джаміла. Своє розчарування школою вона зобразила в книзі, яку написала ще в 2014 році, коли їй було 14 років, відвідуючи 8-й клас. Зараз вона хоче грунтовно дещо змінити в класах німецьких шкіл.
Трессель є активною учасницею ініціативи «Школа на старті», яку втілила в життя її колишня директорка школи. Як тренерка та консультантка, вона підтримує концепції та заходи в школах, щоб діти могли самостійно та відповідально вчитись. Наразі вона консультує такі великі компанії, як BMW або Deutsche Bahn, стосовно питання «Що ми маємо зробити для того, щоб молоді люди працювали на нас?». Перед вами переклад її інтервью з журналістом видання SPIEGEL.
Я позиціонувала себе тільки через мої оцінки, які власне нічого не говорили про мене. Я вчилась не тому, що мала бажання вивчати цей предмет, а тому що боялась. Це навчання було для мене виснажливим, не приносило задоволення та мало що мені дало . І я тут не єдина. Варто подивитись , скільки учнів хворі чи незадоволені. Я почувала себе так само. У мене часто виникали проблеми, біль у горлі чи в животі. Дивним чином вони зникали, коли я не думала про школу чи не повинна була до неї готуватись.
У якийсь момент я змінила школу, бо не впоралась з тиском. Потім я пішла у приватну школу зі спеціальною концепцією і відчула, що школа може бути зовсім іншою. Там у нас були такі предмети, як «Відповідальність» чи «Виклик». Наприклад, щотижня мінімум дві години нам доводилось займатися соціальними проектами. Роблячи це, ми навчилися брати відповідальність на себе.
Ми отримали трохи грошей на руки і поїхали до Англії, щоб просто помандрувати. З кількома однокласниками ми дзвонили до людей та просили дозволу розкласти наші намети у них на ділянці. Або ми домовлялися про безкоштовний проїзд в потязі. Під час цієї подорожі ми дізналися, що життя не можна планувати наперед, але завжди можна знайти рішення. І я краще пізнала саму себе та ті ролі, які я можу виконувати в групі.
Багато з нас, школярів, хочуть саме цього: мати виклики та приймати участь у суспільстві. Ми не хочемо весь час чути: «Діти ще мають так багато навчитися». Ми можемо багато чого зробити! Ми також можемо зробити свій внесок і показати це. Зрештою, є багато чого такого вже зараз, у чому ми можемо допомогти.
Ми хочемо розбудити школи та запитати. У якому суспільстві ми хочемо жити і як школа може допомогти формувати це? Як ми можемо справлятись з складнощами та викликами? Школи повинні відійти від тиску щодо успішності та закликів ВИЩЕ, ШВИДШЕ, ДАЛІ та наблизитись до суспільства, де зростають щасливі люди. Суспільства, де ми вчимося один у одного і поважаємо один одного, де ми поважаємо планету. Це вища мета: інше суспільство, інше ставлення. Це починається в школі.
Світ змінюється, школи ні. Або занадто повільно. Потрібно просто порівняти телефони минулого з сучасними телефонами, брички з Porsche. А потім подивитись на фотографії класної кімнати сто років тому і сьогодні. Вони виглядають майже однаково. У той же час нам сьогодні потрібні зовсім інші навички, ніж тоді. Усі завдання, які машини можуть виконати, вони рано чи пізно візьмуть на себе.
Так, ми повинні застосовувати знання, але нам більше не потрібно бути Гумбольдтом, який несе в собі все знання світу. Нам потрібні нові рішення, нові навички. Наприклад, готовність до дії та ризику, інша культура помилок. Я вважаю, що нам терміново потрібна компетентність в медіа, творчі та мистецькі здібності, здатність сприймати цінності інших. Ми повинні виходити за межі, бути сміливими, знати, хто ми і що можемо зробити.
Але в більшості шкіл це не приживається, тому що там все ще приділяється увага конкуренції та відбору найуспішніших і сепарації їх від інших. Це просто не те, що нам потрібно в 21 столітті.
Багато викладачів з самого початку кажуть: «Такі методи можуть працювати у вас, але у нас це не вийде». У мене таке враження, що багато з них на межі своїх сил та можливостей та не знають, як навчити дітей самовідповідальності, оскільки вони самі цього не навчилися. Батьки часто скептично ставляться до девізу: «Чи моя дитина теж щось там вчить?» Багато батьків також пройшли через шкільну систему, вважали її частково жахливою – і не зважаючи на це, думають, що їхня дитина мусить йти до гімназії.
Багато хто в захваті. Але, звичайно, є також учні, які кажуть: «Я не уявляю, як я б вчився без тиску, стосовно оцінок». Мені страшно це чути. Тому я часто запитую: «Що ти робив, коли був маленькою дитиною? Ти боявся вчитись ходити до того часу, поки не прийшов до школи?» Я звичайно розумію, що мають на увазі школярі. Багато хто думає, що їм потрібен хтось, хто скаже, що потрібно робити, та оцінить їх. Але цього можна досягнути іншими методами.
Поспілкуватися та послухати виступ Джаміли можна буде 2-3 листопада на 5-му МІЖНАРОДНОМУ ОСВІТНЬОМУ ФОРУМІ-ПРАКТИКУМІ.