Оксана Онищенко
Ми часто розмірковуємо про те, що потрібно підвищувати якість освіти. Для цього ми розпочали реформу середньої школи. Але є ще один важливий момент, без якого жодні реформи не спрацюють, — створення ефективної мережі навчальних закладів.
У нас багато маленьких шкіл, здебільшого сільських, які обходяться державній скарбниці дуже дорого, а ось якість освіти в них обернено пропорційна видаткам. Чи повинна держава утримувати їх, чи вигідна їй така політика?
Це дуже болісне питання. Таким воно було в усі часи при всіх міністрах і парламентах. Постало воно й тепер, при підготовці нового закону "Про повну загальну середню освіту".
Перед другим читанням (тобто вже з новим складом парламенту) до законопроєкту було внесено пропозицію, щоб держава поступово припинила фінансування дуже маленьких шкіл. Це пропонують зробити впродовж трьох років: спочатку не виділяти державну субвенцію школам, у яких навчаються менше 30 учнів, через рік — тим, у яких менше 40, потім — у яких менше 50.
Таке рішення не означає, що маленькі школи мають зникнути з лиця землі. Просто держава не вкладала б у них кошти (вона підтримує опорні школи, в яких навчаються діти з різних сіл). Але це може зробити місцева влада, якщо вважатиме, що маленька школа справді потрібна. Пропозиція про припинення фінансування викликала такий самий шквал, як суперечки навколо зарплат учителів. Профспілки працівників освіти виступили із заявами про те, що скорочення шкіл призведе до звільнень. І поповзли чутки й страшилки: державні малокомплектні школи закриють, а замість них відкриють приватні, наближається комерціалізація шкіл і порушення Конституції. Серед населення прокотилися нарікання: "тоді вже краще зразу сільських дітей на ферму, навіщо їм школа", "ви знищуєте село".
Після обговорень робоча група, яка працювала над законом про середню освіту, таки відхилила поправки про припинення держфінансування шкіл. Що було очікувано. Занадто вже важке це рішення, і навряд чи знайдеться багато охочих узяти на себе відповідальність за нього.
А тим часом, попри всі розумінні й повагу до озвучених проблем (роль школи для села, скорочення робочих місць учителів), тривожити нас мають не тільки вони, а й те, що лежить на іншій шальці терезів: якісна освіта для всіх дітей, незалежно від того, де вони живуть і навчаються. Невже сільські школярі не заслуговують на добру освіту, а країна — на потужний кадровий ресурс? Держава вкладає в маленькі школи багато, а одержує мало.
Як багато вкладається, чітко видно з даних дешборду, опублікованого Мінфіном. Тут зібрано інформацію про те, як фінансувалася освіта у 2018 р.
За даними Мінфіну, всього в нас у країні 14 тис. 771 школа. З них 2 тис. 428 мають до 50 учнів. Найбільше таких шкіл у селі. Тепер подивімося, скільки на це витрачає держава (див. рисунок).
Це середні цифри по країні, і, звісно, в різних школах вони трохи різняться — плюс-мінус кілька тисяч гривень. Але маленькі школи випадають із загальної картини. Вони дуже дорогі і в місті, і в селі. На навчання одного учня в міській школі, в якій менше 20 дітей, держава витрачає 121 тис. грн на рік. У сільських маленьких школах буває і по 80 тис. грн на рік на одного учня, і по 106, і більше.
Наприклад, за даними Мінфіну, в одному з районів у складі навчально-виховного комплексу є початкова школа, в якій усього один клас із 6 учнів. А ще — працюють чотири вчителі та 6 працівників непедагогічного персоналу. На навчання однієї дитини тут держава витрачає 175 тис. грн на рік.
І якби спрацьовував принцип "чим більше вкладаємо коштів у маленькі школи, тим кращий результат", з дорогим навчанням у маленьких школах ще можна було б якось змиритися. Але якість навчання в сільських школах далека від бажаної.
Візьмімо, для прикладу, результати випускних іспитів (державну підсумкову атестацію), які, як відомо, проходять у формі ЗНО.
У звітах УЦОЯО про результати зовнішнього тестування чітко видно розрив між сільськими та міськими школярами не на користь перших. Звісно, не можна всіх під один гребінець, серед великих міських шкіл є аутсайдери з низькими балами ЗНО, а серед маленьких — лідери з добрими результатами. Але якщо дивитися на загальну картину по країні, то вонасумна. Наприклад, нинішнього року на високому рівні склали ЗНО з математики 15% міських школярів і тільки 6% сільських. Англійську мову склали на "відмінно" 31% школярів з міста й тільки 14% дітей із села. Географія: місто — 15% "відмінно", село — 7%. Українська мова: місто — 14% "відмінно", село — 7%. Цей список можна продовжувати.
Рік у рік ми бачимо ці дані, але рішуче змінити їх на краще не намагаємося. Пропонуємо якісь милиці й підпірки замість того, щоб лікувати. Наприклад, щоб підтримати випускників сільських шкіл при вступі до вишу, кілька років тому запровадили сільський коефіцієнт. Тобто конкурсний бал абітурієнта, котрий закінчив сільську школу, штучно збільшується. Ненабагато, бо коефіцієнт невеликий.
Під час першої ж вступної кампанії, коли застосовувався сільський коефіцієнт (а це було 2017-го), стало зрозуміло, що він нікого не врятує: за даними аналітичного центру CEDOS, 55% випускників сільських шкіл не вступали в університети, а з тих, хто все ж таки вступав, 38% не змогли набрати необхідної кількості балів. І тільки 800 сільських випускників змогли вступити на бюджет завдяки сільському коефіцієнту. А всього того року складали ЗНО 65 тис. сільських школярів.
Коефіцієнт не працює, бо проблема глибша — вона в якості освіти, кажуть експерти. Зате сама ідея сільського коефіцієнта популістськи хороша, — ми ж подбали про школярів з регіонів.
А тепер пропонуємо їм ще одну милицю-підпірку — збережемо маленькі школи, дорогі й часто неефективні.
Звісно, легко розмірковувати про припинення фінансування крихітних сільських шкіл, сидячи у великому й затишному Києві. І я розумію почуття мами, яка будить дитину о 6 ранку, щоб вона встигла на шкільний автобус, тоді як на місцевій школі висить великий замок. Що дороги не завжди хороші, що опорні школи не завжди дають можливості для кращої освіти й розвитку.
"В опорній школі, куди довозять дітей із нашого села, один профіль (зараз — біологічний). Вибрати інший діти не зможуть, тому майбутні філологи й інженери будуть поглиблено вивчати біологію", — каже сільський учитель і за сумісництвом дідусь двох школярів.
Так, проблеми є. Але мінуси маленьких шкіл теж відчутні. І побутові також. Ще влітку Кабмін оприлюднив дані: у кожній десятій школі (переважно це сільські навчальні заклади) туалети на вулиці, а серед тих, які в приміщенні, третина потребує ремонту. Уряд спеціально виділив на це кошти.
Молода вчителька сільської школи каже: "У маленьких школах у селі якість освіти потерпає, це правда. У тій, у якій я працювала, були класи по троє-п'ятеро дітей. Тільки не кажіть, що це добре, що це справжнє репетиторство за державні гроші. Бо все не так. У дітей немає стимулу вчитися, нема за ким тягнутися, немає азарту й здорової конкуренції. Їх у класі всього кілька осіб, вони то ходять до школи, то ні, — корів пасуть або батькам по господарству допомагають. Кожен учитель у нас вів по кілька предметів. А ось коли ми стали їздити у велику школу в райцентр, де по 20–30 учнів у класі, — зовсім інша річ. Хоча, звісно, в селі, де була раніше наша школа, не лишилося тепер уже не тільки її, а й бібліотеки, клубу. Взагалі, нічого, і місцеве начальство це не хвилює. А чотири молоді родини виїхали звідти в районний центр. У тому числі й через відсутність школи".
Скорочення кількості шкіл може спричинити скорочення кількості педагогів — так, правда. І якщо в місті вони зможуть знайти роботу, то в селі це проблема. Хоча у проєкті закону "Про повну загальну середню освіту" передбачено норму про те, що місцеві органи влади зобов'язані організувати підвезення до шкіл в інших селах не тільки для школярів, а й для педагогів.
Окрім того, при школах можуть відкривати пансіони. Новий закон "Про освіту" дозволяє різні форми здобування освіти: заочну, дистанційну, сімейну, екстернатну, педагогічний патронаж.
Та коли це все запрацює на повну потужність і наскільки ефективно? У законах усе красиво, але багато що залежить від підзаконних актів — наказів і постанов МОН та Кабміну.
Є й багато інших ідей: залишити держфінансування тільки для маленьких початкових шкіл. Або виділяти на кожного учня однакову суму, а місцева влада додасть кошти, яких бракуватиме, якщо це буде потрібно.
Вирішення питання з маленькими школами стане справжнім іспитом для місцевої влади. Мабуть, настав час усвідомити, що децентралізація — це не тільки про гроші, а й про готовність розділити відповідальність із центральною владою. І якщо на місцях не хочуть приймати складні рішення, то чи повинна центральна влада втручатися в це?
Очевидно, питання, що робити з маленькими школами, не можна просто відкласти й сховати голову в пісок, як робилося вже не раз. Потрібна відверта публічна дискусія. Тут переплітається цілий клубок проблем, і настав час потягнути за першу ниточку, щоб почати його розмотувати.
Те, що страус закопує голову в пісок, аби не бачити загрози, — міф. Але якщо голова в піску, страус зустріне небезпеку іншим місцем. Нам це потрібно?
Ну що ж, зовсім скоро закон "Про повну загальну середню освіту" буде проголосований. Побачимо, чи ввійде до нього норма про припинення державного фінансування маленьких шкіл.