Кажуть, що починати статтю із запитання до читача – не завжди дієво. Але сьогодні я, Ольга Світоч, готова порушити це «неписане» правило і поцікавитися у вас, що ви думаєте про наступне:
Чи могли б ви щодня ходити до школи по 4 й більше кілометрів в один бік? Чи готові були б записувати глиняними паличками (адже авторучок немає) на парті (бо й зошит теж не завжди є) формули за вчителем, щоб вивчати фізику? Чи згодилися б підписати контракт із закладом освіти, у якому йшлося б про те, що за «незадовільну» оцінку чи поведінку на уроці, вас позбавили б обіду?Запитання, які для нас сьогодні здаються дивними, не викликали подібних відчуттів у наших предків, які жили в Україні 100 років тому і для яких можливість здобуття освіти була найщирішою мрією, до якої треба було наполегливо прямувати. Згадувані ситуації не становили ніяких перешкод для тих, хто справді хотів навчатися, і для батьків, які прагнули дати своїм дітям не тільки хороше виховання, а й достойну освіту, як запоруку щасливого майбутнього.
Сьогодні нагадаємо вам декілька життєвих історій тих людей, з якими ми з вами зустрічалися на сторінках підручників, у соцмережах, а з деким, можливо, і в реальному житті. Ці історії про те, що в житті перемагає той, хто не здається.
Свого часу, в юності, Марія опинилася перед непростим вибором: бути вчителькою хімії і все життя прожити у Варшаві чи ризикнути – відкласти мрію про освіту на декілька років, щоб повернутися і здобути повноцінну вищу освіту? Справа у тому, що батько родини Склодовських рано залишився вдівцем і не міг оплачувати навчання у вишах усім дітям, а їх в родині було четверо. Юзеф, брат Марії, навчався на лікаря, середня сестра Еля хотіла бути вчителькою, але найскладніше було Броніславі, найстаршій в родині: вона мріяла про навчання в Парижі, збирала на це кошти, але їх вистачало не більше, ніж на саму мрію. Вирішення ситуації знайшла Марія, наймолодша, запропонувавши сестрі таке: «Ми можемо об'єднатися. Якщо ми будемо битися кожен за себе, ні тобі, ні мені не вдасться поїхати за кордон. А якщо приймеш мою пропозицію, ти вже цієї осені, через кілька місяців, сядеш у потяг... Спочатку ти будеш жити на свої гроші. А потім я так влаштуюся, що буду надсилати кошти тобі на життя, тато теж. А разом з тим я буду збирати гроші і на своє навчання в подальшому. Коли ж ти станеш лікарем – я поїду вчитися, а ти мені будеш допомагати... Я зараз влаштуюся гувернанткою в яку-небудь родину. Мені нададуть квартиру, стола, прачку, а понад те я буду отримувати в рік рублів чотириста, а то і більше. (Нехай не видує назва валюти «рублі», адже йдеться про час російського панування в Польщі – авт.) Як бачиш, все влаштовується»… Так і сталося. План Марії був геніальним. І він спрацював на всі 100%. Адже родина розуміла, що інвестувати в освіту означає інвестувати в майбутнє. Крім того, важливо підтримувати тих, хто долає непростий шлях здобуття знань.
Це сьогодні Ілон Маск – відомий інженер, винахідник, підприємець, мільярдер, який досягнув шаленого успіху у царинах науки й бізнесу. Утім, шлях до цього тривав не один рік. Матір Ілона, Мей Маск, відома модель, дієтолог,, у власній книзі «Мій син – Ілон Маск: як виховати генія» багато розповідає про дитинство свого сина. У шкільні роки він мав прізвисько «ботана», адже багато уваги приділяв вивченню окремих предметів (і слово «окремих» варто сприймати буквально, адже хлопець дуже рано прийняв рішення самостійно обирати, яким дисциплінам приділятиме більше часу). Мей Маск не сварила за це сина, а навпаки всіляко підтримувала його творчі починання. Жінка згадує, що коли жила з трьома дітьми в однокімнатній квартирі і не мала значних статків: «на свою першу зарплату купила недорогий килим, щоб було на чому сидіти, адже у нас навіть стільців не було. Друга річ, яку ми купили, – комп'ютер для Ілона… У будинку не було зайвих столу і стільця, і давній комп'ютер значних розмірів стояв на підлозі, на підлозі сидів і сам Ілон, незручності його не бентежили». Безсумнівно, адже про життєві цілі вже давно кажуть, що той, хто хоче – шукає можливості, хто не хоче – шукає причини.
Допоки ми з вами підраховували у щомісячних «платіжках» кошти за використаний природній газ для опалення наших помешкань, Андрій та Роман Зінченки вже втілювали в життя проекти в галузі «зеленої енергетики», яка базується на залученні відновлюваних природних ресурсів. Сьогодні заснована братами ГО «Greencubator» є учасницею низки заходів, спрямованих за популяризацію ідей ВДЕ (відновлюваних джерел енергії), зокрема виступає проектним менеджером Програми Кліматичних Інноваційних Ваучерів (започаткована в рамках програми ЄБРР «Центр передачі технологій і фінансів у сфері зміни клімату» (FINTECC) за фінансування Європейського Союзу), є партнером і організатором національного етапу в Україні конкурсу ClimateLaunchpad, щороку організовує табір енергетичних інновацій TeslaCamp. У 2017 р. Андрій та Роман Зінченки отримали премію The Bright Award від Стенфордського університету за значний внесок у розвиток сталої енергетики.
Насправді таких історій, які надихають нас вірити в себе, ми можемо нарахувати дуже багато. Приклади, подані в статті, на нашу думку, є одними із найяскравіших, які стимулюють задуматися над роллю освіти і самоосвіти у житті кожного.
Утім, важливо нагадати для самих себе декілька ключових моментів стосовно освіти:
Мрія без відповідного руху до неї лишається тільки мрією. Завжди шлях до багатьох наших цілей лежить через здобуття відповідних знань, умінь, навичок, власно, через здобуття освіти. Приклад родини Склодовських чудово це ілюструє. Якщо ми справді хочемо стати класним інженером, крутим програмістом чи відомим літератором, то відсутність у нас належних викруток, високошвидкісного Інтернету чи ручки саме з темно-бузковим кольором пасти – то не більше, ніж відмовки. Ілон Маск писав коди для своєї першої комп’ютерної гри, сидячи на підлозі. «Знання за плечима не носити». Ми всі ще зі шкільних років неодноразово чули цю народну приказку. Ба більше – по-справжньому освічені люди не намагаються приховати свої знання, а щедро діляться ними з оточуючими. Адже одна з основних функцій освіти полягає у передачі здобутого досвіду. Так як це роблять Андрій і Роман Зінченки, співзасновники ГО «Greencubator».
І наостанок… Німецький психолог Клаус Мозер дуже влучно зауважив, що:
«Освіта вартує грошей. Неуцтво – теж».
Тож, краще інвестувати в освіту, аніж у її відсутність. І не варто тішити себе думками про те, що освіту можна здобути (ніби, вона щось матеріальне і отримується відразу – цілком і повністю разом з дипломом), адже ми вчимося упродовж всього життя. Освіта – це безперевний процес, це – шлях до знань, на якому завжди перемагає той, хто не здається.
Історії записала Ольга Світоч