Освіта як точка опори: коли за кордоном лишаєшся собою

Вікторія Осадча, президентка Фундації «Незламна Україна», — про освіту, що рятує не лише від незнання, а й від розгубленості. У своїй статті вона говорить про українських дітей, які вимушено опинилися за кордоном, і про те, як школа може стати для них не просто місцем навчання, а точкою опори. Про те, як зберегти себе серед змін, знайти внутрішню силу, не розчинитися у чужому середовищі — й залишитися українцем.

Це історії учнів Київського приватного ліцею «Перша українська школа» у Польщі — Ілони та Роксолани, які здали НМТ на 200 балів. Але вони не лише про високі оцінки, а й про гідність, стійкість, любов до знань і віру в себе.

Цей рік, як і попередні, ми проживаємо разом із нашими учнями Київського приватного ліцею «Перша українська школа» у Кракові, Вроцлаві, Варшаві. Наші учні покинули дім, звичну школу, друзів. І продовжив вчитися – не лише алгебри чи географії, а й вмінню триматися, адаптуватися, не зникнути у новій реальності.

Ми часто чуємо, що адаптація за кордоном – це про інтеграцію, або ще гірше – про асиміляцію. Але для дитини головне – не розчинитися, залишитися собою, зберегти свою первинну ідентичність. І школа, особливо така, що поєднує рідну та іноземну програми, може в цьому неймовірно допомогти.

Четверо наших торішніх випускників склали Національний мультипредметний тест на максимальні 200 балів. Історії двох із них – Ілони та Роксолани – мені хочеться розповісти, бо вони не просто про оцінки. Вони про шлях.

Ілона Литвиненко закінчила нашу школу у Вроцлаві. Відповідно до своїх подальших навчальних планів, вона не мусила складати НМТ – але захотіла. Просто тому, що їй було цікаво дізнатися, «на що вона здатна». Дівчина склала англійську на 200 балів. Спокійно, без надмірного хвилювання чи амбіцій. Просто тому що знала мову, мала основу і системно готувалася. І тому, що поруч були учителі, які підтримували, пояснювали, проходили з нею тести. Зараз Ілона готується до навчання у Вроцлавському університеті. Каже, хоче знайти «своє» – те, від чого очі горітимуть.

Інша історія – Роксолани Барни з Кракова. Вона завжди була дуже свідома у навчанні – ще з 9 класу готувалася до НМТ з математики. Розв’язувала тести не тільки вдома, а й… на перервах у школі. Каже, що намагалась зробити підготовку приємною – ходила в кав’ярні з ноутбуком, слухала відеоуроки просто на вулиці. Її 200 балів – це не лише про знання, а й про дисципліну, витримку, гнучкість.

Слухаючи цих дівчат, я щоразу думаю: вони такі різні. Але їх об’єднує спільне – школа стала для них не тільки джерелом знань, а й місцем, де вони змогли бути собою. Українське середовище у новій країні. Учителі, яким не байдуже. Друзі, які пережили схожі історії.

Школа – це більше, ніж класи та розклад. Це – команда людей, яка навчає, супроводжує, бачить потенціал у кожному учневі, створює умови для стабільного зростання навіть у нестабільних обставинах. Підготовка до тестів, додаткові заняття, психологічна підтримка, щире бажання допомогти – усе це стало частиною шкільного щодення. І саме завдяки цьому наші учні досягають не тільки високих балів, а й особистісної впевненості.

Нам часто ставлять запитання: «Навіщо створювати українські школи за кордоном? Хіба не краще інтегруватися у місцеву систему?». Ми відповідаємо: інтеграція можлива лише тоді, коли є внутрішній ґрунт. Коли дитина не втрачає себе. І саме школа може стати цією точкою опори.

Я не знаю, де опиняться наші випускники через рік чи п’ять – у Польщі, в Україні чи інших країнах світу. Але я знаю точно: вони матимуть силу, знання і досвід бути гнучкими. І при цьому залишатися незламними.

Читайте також

Українська освіта, що підкорює світ: які спеціальності відкривають двері до міжнародних компаній

Майже 356 тисяч українських дітей навчається одночасно у двох школах: дистанційно в українській і очно за кордоном – МОН

Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram