[Кожна дитина заслуговує на можливості для розвитку, самореалізації та здійснення мрій. І якщо постійно створювати ці можливості, підтримувати українських підлітків у їхніх прагненнях і починаннях, то результати не забаряться — нове покоління змінить країну на краще.
У спецпроекті «Борись за свою мрію!» разом із освітнім проектом «Школа успіху» Klitschko Foundation розповідаємо про талановитих, амбіційних та сміливих молодих українців. Це історії тих, хто не боїться мріяти і впевнено й наполегливо йде до мети.]
«Відчуваю, що не хочу займатися у житті лише чимось одним», — говорить сімнадцятирічний Андрій Каширський. Півтора року тому йому вдалося організувати у маленькому містечку Судова Вишня, що на Львівщині, курси англійської для дітей. Для того, щоб заохотити учнів до навчання, Андрій щотижня приходив до школи о сьомій ранку і робив анонс. На заняттях вони разом переглядали фільми, писали листи одноліткам з інших країн, просто розмовляли.
Згодом Андрій поїхав на навчання в Америку і там теж почав вчити — щоправда, математики й лише одного учня. За кордоном він зрозумів, що важливе не місце творення змін, а їхній вплив.
Вирішити проблему
На навчання до Америки за програмою обмінів майбутніх лідерів FLEX Андрію вдалося потрапити з другої спроби. Вперше подавався у дев’ятому класі, але не пройшов відбору. Він доволі добре знав англійську, але тоді його єдиною активністю в житті були шкільні олімпіади.
Побачили, що люди в нашому місті часто самі не знають англійської і не зацікавлені, аби їхні діти її вивчали. Ми захотіли вирішити цю проблему власними силами
За рік усе змінилося — Андрій почав їздити в табори, брати участь у різних школах та проектах, а тоді взагалі придумав разом із однокласниками організувати курси англійської мови для учнів початкових класів. Для цього обрав маленьку школу в Судовій Вишні Львівської області. Ще коли він сам там учився, уроки з англійської бували лише раз на тиждень — вчителька викладала ще у трьох школах і частіше приїжджати не могла.
Тож Андрію вдалося вивчити англійську не у школі, а завдяки додатковим заняттям і таборам від Корпусу миру.
— Ми побачили, що люди в нашому місті часто самі не знають англійської і не зацікавлені, аби їхні діти її вивчали. Ті ж, хто має таке бажання, часто не мають на це грошей. Тож ми захотіли вирішити цю проблему власними силами.
Щоп’ятниці о сьомій ранку хлопець приходив до школи та нагадував про заняття в суботу: роздавав листівки з анонсами для дітей та їхніх батьків, розвішував постери. Після цього йшов на навчання до своєї школи.
— Учні приходили самі, без наполягань батьків. Тут радше діяв принцип «він іде — і я піду».
Дітям подобалося те, що їх навчали старшокласники, — на уроках вони дивилися фільми, грали в ігри, виходили на вулицю, писали листи до дітей з інших країн, складали анкети, щоб їм також могли прислати листа.
— Ми були мотиваторами для них і показували свій інтерес до того, що хочемо їх навчати англійської. У нас не було так нудно та важко, як у школі. Ми говорили про місто, Україну, космос. Теми були найрізноманітнішими та цікавими для дітей.
Ми були мотиваторами для них і показували свій інтерес до того, що хочемо їх навчати англійської. У нас не було так нудно та важко, як у школі. Ми говорили про місто, Україну, космос
Домашніх завдань на заняттях не давали. Лише пропонували переглянути певний матеріал і за бажання його опрацювати. Бар’єрів, які б могли спонукати дітей не прийти наступного разу, Андрій намагався не створювати.
Щотижня заняття з англійської відвідувало до тридцяти учнів. Але це лише за гарних погодних умов, зауважує Андрій. Коли йшов дощ — дітей було утричі менше. Дістатися до школи ставало неможливо через погані дороги. Тому наприкінці грудня Андрій припинив проводити заняття.
Здобувати досвід
Курси англійської мови для дітей були лише першим етапом великого проекту Андрія. Далі він планував створити розмовний клуб, куди б могли приходити і дорослі. Але в місті цієї ідеї не підтримали.
— Я бачив, як діти змінювалися, вони віталися, спілкувалися англійською навіть поза аудиторією. Це мене тішило, але я розумів, що й сам потребую більше вчительського досвіду, застосування іноземних ресурсів. Можливо, спочатку варто змінити себе, а потім змінювати людей і країну.
Однак вже навесні стартував ще один проект, співорганізатором якого став Андрій.
«One day at work» — це програма короткострокових стажувань для старшокласників і студентів в українських компаніях й організаціях. Тоді такий проект вже існував у Києві та Запоріжжі, й активні випускники «Школи успіху» Klitschko Foundation, у якій брав участь і Андрій, вирішили розширити його до Львова.
Обов’язки Андрія в команді полягали у відборі учасників для стажування, веденні сторінки в соціальних мережах, роботі над відгуками, розробці веб-дизайну та сертифікатів.
Не всі школярі достеменно розуміли, навіщо їм потрібно брати участь у такому проекті — доводилося постійно пояснювати. Навіть у школі Андрія, де він повсякчас розповідав про програму, учасниками стали п’ятеро учнів. Але ще зі «Школи успіху» хлопець зрозумів — навіть у малому місті потрібно збирати людей і працювати з ними.
— Люди з малих міст часто невпевнені у своїх силах і не мають мотивації до розвитку. Можливо, вони бояться або просто не хочуть. У мене ж було бажання, щоб діти побачили, якими насправді, зсередини, є певні професії, щоб до них приходили професіонали і розповідали про свою роботу.
Чи не найбільшою проблемою для команди виявилося також переконати компанії, що їм, дітям, можна довіряти і що їхні наміри дійсно серйозні.
Ми писали пропозиції в безліч організацій, не всі нам відповідали. Тоді я зрозумів, що не можна здаватися, коли ти на шляху до цілі
— Ми писали пропозиції в безліч організацій, не всі нам відповідали. Багато відмовляли через те, що ми підлітки, а багато навпаки погоджувалися завдяки цьому. Тоді я зрозумів, що не можна здаватися, коли ти на шляху до цілі.
Перевагою для Андрія стало і те, що він міг їздити з учасниками проекту до компаній, здобувати досвід і поступово визначатися з вибором власної професії.
— Я розумів, що хотів би працювати в ІТ-компанії, але до відвідин однієї з них взагалі не знав, як влаштований процес роботи.
Саме під час одного зі стажувань в ІТ-компанії хлопець отримав підтвердження від FLEX — він став одним із фіналістів і наступний рік проведе в Америці.
Нині він не займається проектом, але стежить за розвитком і змінами його учасників.
— Нещодавно я мав розмову з однією із учасниць нашої програми, яка приїхала до Львова з невеличкого села. Це був її перший досвід виїзду звідти. Вона розповіла, що після участі в нашому проекті цілком змінила плани на життя і тепер хоче розвиватися в галузі ІТ. І, до того ж, вона теж стала фіналісткою FLEX. Дуже радію цьому, тому що бачу, як люди змінюються, прагнуть розвитку і пробують щось нове.
Повернутися, щоб змінювати
Останнього дня перед відльотом до Америки, коли Андрій спаковував валізу, у ній виявилося два надлишкових кілограми. Потрібно було щось викласти. Вирішив залишити три книги, за якими мав готуватися до ЗНО.
— Добре, що вони залишилися вдома. Тут би вони припадали пилом. І я знав, що в Америці хочу провести рік якомога активніше.
Заплановане Андрію втілити вдалося. Він почав вивчати іспанську, подорожувати зі своєю хост-сім’єю, став членом шкільного клубу майбутніх бізнес-лідерів Америки, публічних виступів, спортивних секцій, клубу майбутніх фермерів.
— Тут учні мають безліч можливостей для реалізації. Школа — це платформа, де все починається за підтримки вчителів.
Якщо я повернуся, то точно не сидітиму на місці, я завжди буду щось робити
Американські учні мають значно менше часу для того, щоб втілювати такі проекти, якими займався Андрій в Україні. Але майже всі впродовж навчання здобувають досвід волонтерства. Минулого семестру Андрій присвятив цьому 120 годин — допомагав бідним, які приходили до церкви по їжу, молодіжним організаціям і стареньким в будинку для літніх людей.
Перебравшись на рік до США, Андрій не покинув того, до чого мав хист і досвід, — упродовж семестру він допомагав учню молодшої школи вчити математику. Таку можливість має і решта американських старшокласників. Курс репетиторства є одним із предметів на вибір.
— Система американської освіти мені подобається тим, що, окрім обов’язкових уроків, багато предметів я можу сам обирати і визначати рівень їхньої складності.
Хімія, яку хлопець вивчає нині, відповідає саме найвищому рівню, хоча це програма десятого класу в Україні. Але в Америці уроки побудовані інакше — учні щотижня мають реальні лабораторні завдання: одягають халати, окуляри і роблять досліди.
— Тут усе інноваційніше, але в Україні вчитися важче. Це загартовує. На початку року я дуже сумував за шкільними олімпіадами.
Ставлення до англійської мови в хлопця також змінилося. Щодня він має двісті нових слів з усіх шкільних книг, які потрібно вчити та повторювати повсякчас.
— У природному середовищі мову вчити легше, і це дуже відкриває мене як особистість — на уроках я можу вільно висловлювати свою думку, яку цінують.
Такою ж перевагою в навчанні для Андрія є закрита система оцінювання, коли ані однокласники, ані вчителі не формують свого враження про інших відповідно до їхньої успішності. Цього, на його думку, чи не найбільше бракує в Україні.
Менше ніж за місяць Андрію потрібно повертатися додому — закінчувати екстерном одинадцятий клас, складати ЗНО та вступати до університету. Чи буде він українським, ще остаточно не визначився.
Розповідає, як нещодавно у Вашингтоні на зібранні фіналістів FLEX йому заімпонувала думка про те, що не важливо, де вчитися — вдома чи за кордоном. Важливо бути рушієм змін будь-де.
— З одного боку, я відчуваю, що маю вже достатньо досвіду, щоб повертатися і створювати щось нове в Україні, а з іншого боку, Америка вже стала мені другим домом.
Якщо ж Андрій вступить до українського вишу, то буде продовжувати роботу над своїм проектом. Англійської дітям більше не викладатиме, планує вдосконалюватися. Наприклад, допомагати вчити мову людям з інвалідністю.
— Якщо я повернуся, то точно не сидітиму на місці, я завжди буду щось робити.