Зруйновані будинки, заводи та інфраструктурні об’єкти потрібно буде відновлювати. Щоб забезпечити вдосталь «технічних» фахівців, необхідних для швидкої та якісної відбудови України, парламент і уряд мають уже зараз займатися вирішенням проблем профтехосвіти в Україні. Тим більше що перелік довоєнних нагальних питань у цій сфері нікуди не зник, а тільки поповнився новими викликами внаслідок війни, нагадує ZN.

Отже, основні невирішені проблеми у профтехосвіті, з якими Україна підійшла до війни і які все ще потребують вирішення найближчим часом, можна звести до трьох основних.

1. Невиправдано низький престиж професійної освіти і стереотипне ставлення, відтак — недостатній попит серед абітурієнтів. На жаль, зараз багато хто сприймає профтехосвіту, швидше, як можливість «відсидіти» навчання після 9-го класу школи, як щось для «двійочників», або обирає за залишковим принципом, якщо має сумнівні шанси вступити до ЗВО. У результаті здобувачів професійної освіти за роки незалежності України поменшало приблизно у 2,5 разу.

Крім того, серед потенційних учнів існує уявлення, що випускникам закладів професійної освіти важко влаштуватися на роботу. Хоча, згідно з даними Державної служби статистики, найважче працевлаштуватися людям із вищою освітою юриста, менеджера, економіста чи бухгалтера. Тимчасом більше половини вакансій зазвичай — «технічні» робітничі професії, як-то слюсарі чи зварювальники.

Війна лише актуалізувала попит на таких працівників. Це видно вже зараз, наприклад, за переліком вакансій у Львівській області, які оновлює місцева ОВА. У топі запитів — агрономи, машиністи екскаватора та будівельної техніки, водії, зварювальники та слюсарі, а пропоновані зарплати сягають 20–40 тис. грн.

2. Повільне оновлення матеріально-технічної бази та недостатній рівень оплати праці педагогічних працівників, зокрема у сфері професійної освіти. Перша і єдина жінка прем’єр-міністр Ізраїлю Ґолда Меїр пропонувала для становлення і розвитку успішної країни зробити найбільш високооплачуваними й шанованими три професії: військових, лікарів та вчителів. Цей підхід Україні варто взяти на озброєння. Бо наразі зарплата педагогічних працівників не є конкурентною ні порівняно з рівнем оплати праці в країні, ні порівняно з зарплатами колег у Європі. Наприклад, зарплата викладача навчального закладу в сусідній Польщі в середньому становить близько 19,6 тис. дол. на рік, тоді як його колеги із закладу профосвіти в Україні — майже вп’ятеро нижча: трохи більше 4 тис. дол. на рік. Це найменше серед європейських країн.

Хоча видатки на освіту в Україні передбачені Бюджетним кодексом у розмірі 7% від ВВП і, за даними OECD, серед європейських країн — найбільші, використовують їх не дуже ефективно. Так, видатки на забезпечення профтехосвіти за професіями загальнодержавного значення становлять лише 1,8% від усього освітнього бюджету на 2022 рік. Тому вкрай необхідно переглянути пріоритети розподілу саме державного фінансування.

3. Не працює система визнання неформальної освіти. Оскільки зараз побільшало людей, котрі отримують сучасну освіту прямо у смартфоні через онлайн-курси чи освітні онлайн-платформи, у країні має працювати чітка система визнання такої освіти для подальшого працевлаштування. Вирішення цієї проблеми було знайдено ще до війни — в Україні мають запрацювати так звані кваліфікаційні центри. Людина, котра пройшла онлайн-курси кухаря чи швачки, зможе підтвердити свої професійні навички у кваліфікаційному центрі та отримати сертифікат із дозволом на роботу без необхідності проходити повний курс навчання.

Потенційні рішення, пов’язані з довоєнними проблемами, можна звести до таких.

По-перше, це забезпечення гідної конкурентної оплати праці фахівців робітничих професій та педагогів у нашій країні.

По-друге, проведення загальнодержавної профорієнтаційної кампанії серед молоді.

По-третє, визначення профосвіти як пріоритету фінансування державного замовлення на підготовку фахівців відповідно до повоєнних умов.

По-четверте — створення для таких фахівців додаткових стимулів на кшталт забезпечення житлом у тих регіонах, де потрібна їхня кваліфікація.

Війна додала сфері профтехосвіти нових викликів. Від здатності держави впоратися з ними залежить успіх повоєнної відбудови інфраструктури та відновлення економіки України.

Проблема №1 — втрата матеріально-технічної бази та людей. На 12 травня внаслідок військової агресії Росії в Україні зруйновано, щонайменше, дев’ять закладів профосвіти, 96 мають різні ступені пошкодження, а в країні залишилося тільки п’ять областей, де не постраждав жоден заклад освіти. Це лише ті випадки, про які вдалося дізнатися й задокументувати, — реально втрат набагато більше. Частину закладів пограбували окупанти. І наразі неможливо порахувати, скільки виробництв, які надавали майданчики для практичної частини навчання, закрилися, переїхали чи взагалі зруйновані.

Війна також змусила багатьох переїхати у безпечніші регіони або виїхати за кордон. Серед вимушених мігрантів, звичайно, є і вчителі, і учні, і потенційні абітурієнти закладів профосвіти.

Наразі 177 закладів профосвіти перебувають у частково окупованих, прифронтових регіонах або в регіонах, де ведуться чи то велися активні бойові дії, — Донецькій, Луганській, Харківській, Запорізькій, Херсонській, Сумській, Київській та Чернігівській областях. У цих закладах навчалося приблизно 56 200 учнів, які, ймовірно, виїхали з домівок і не повернуться в новому навчальному році. Оскільки, за даними ООН, на початок травня понад 5,6 мільйона осіб виїхало за кордон, втрата майбутніх фахівців робітничих професій потенційно набагато більша.

Щоб вирішити цю проблему, потрібно забезпечити достатнє фінансування для оновлення та модернізації матеріально-технічної бази. На сьогодні обладнання закладів профосвіти зношене більш ніж на 50%. Зміни на цій ділянці зазвичай фінансуються за рахунок державної субвенції на створення навчально-практичних центрів (НПЦ), а також за рахунок співпраці з підприємцями та інвесторами.

НПЦ — по суті, виробничі лабораторії та майстерні, де учні можуть удосконалювати свої практичні навички. Втім, на початок 2022 року в Україні діяло лише 418 таких центрів, — це означає, що сучасний майданчик для практичних занять отримала приблизно половина закладів профтехосвіти. 

Недостатній рівень розвитку НПЦ безпосередньо пов’язаний із недофінансуванням цього напряму розвитку профосвіти. Так, сума відповідної державної субвенції у 2020–2021 роках становила тільки 250 млн грн. Навіть аудит Рахункової палати зазначив, що виділені кошти лише частково можуть покрити витрати на оновлення матеріально-технічної бази профтехів.

Тому вкрай важливо збільшити фінансування державної субвенції на НПЦ, а також залучити більший обсяг інвестицій для закупівлі новітнього обладнання та створення системи профосвіти, яка справді відповідає сучасним потребам і вимогам роботодавців.

Проблема №2. Обмежені можливості організації практичної складової навчання. Велику і невід’ємну частину освітньої програми становить практична підготовка учнів. Але через пошкодження закладів професійної освіти і підприємств потенційних роботодавців, активні бойові дії та окупацію частини територій багато освітніх закладів не можуть організувати практику своїм учням. Практичну підготовку та якісний контроль за виконанням завдань організувати дистанційно теж майже неможливо.

Стратегічним завданням є розвиток дуальної освіти і залучення в цю систему якомога більшої кількості підприємств, особливо у вільних та безпечніших регіонах. Дуальна освіта дає учням можливість лише частину освітнього часу проводити на теоретичних заняттях, а більшу частину — безпосередньо вчитися на практиці на реальному підприємстві.

Такий підхід до профосвіти вже десятиліттями використовують у близько 60 країнах світу. В Україні ж на початок 2022 року лише третина профтехів пропонує таку можливість. Тимчасом розвиток дуальної освіти допоміг би вирішити одразу дві проблеми — забезпечити і необхідні практичні майданчики, зокрема втрачені під час війни, і попит роботодавців на випускників профтехів. Останнє доведено, зокрема, батьківщиною цього освітнього підходу Німеччиною: затребуваність випускників професійної освіти у країні зазвичай становить 40%, а на випускників із досвідом навчання в системі дуальної освіти на ринку праці попит вищий — на рівні, щонайменше, 80–85%.

Щоб учні з регіонів, які постраждали, мали змогу проходити практичні заняття і за дуальною, і за традиційною системами, треба вирішити тактичне завдання: зарахування учнів із категорії внутрішньо переміщених осіб до закладів професійної освіти у більш безпечних регіонах України. Такий механізм Міністерство освіти і науки України вже навіть передбачило своїм наказом № 273 від 26 березня 2022 року. Проте цей механізм не відповідає на питання, хто фінансуватиме його реалізацію. В умовах чинної системи фінансування профтехосвіти весь додатковий тягар лягає на заклади-реципієнти і місцеві бюджети. Хоча, зважаючи на суспільний характер цих видатків, логічно, аби їх покривав державний бюджет. 

Проблема №3. Незбалансована система фінансування профосвіти. З 2016 року система профосвіти перебувала у стані трансформації від централізованого державного фінансування до повністю децентралізованого управління та утримання з місцевих бюджетів. За п’ять років «випробувального», чи «експериментального», періоду стало очевидно, що ані модель тотально централізованої, ані модель повністю децентралізованої системи професійної освіти не забезпечують балансу між інтересами держави, регіонів, викладачів, вступників та здобувачів професійної освіти. Війна тільки загострила цю проблему й водночас вимагає нового ad hoc рішення.

Перш за все, необхідно зробити основним джерелом фінансування профтехосвіти державний бюджет у вигляді державного замовлення. Цю пропозицію я з колегами вже зареєструвала у Верховній Раді в законопроєктах №7293 и №7294.

Підхід до фінансування профтехосвіти через держзамовлення в умовах війни дозволить, з одного боку, розвантажити місцеві бюджети міст та регіонів, що постраждали, як-от: Харків, Маріуполь, Донецька, Луганська, Харківська, Херсонська, Миколаївська, Запорізька, Сумська, Чернігівська, Київська області, що внаслідок воєнних дій не зможуть забезпечувати фінансування регіонального замовлення самотужки. З іншого боку, це дозволить забезпечити належне фінансування профтехосвіти у тих регіонах, заклади яких забезпечуватимуть навчання як для місцевих учнів, так і для переселенців.

Механізм держзамовлення також дозволить державі адекватно й повно визначати потреби у фахівцях та перерозподіляти їх між працюючими закладами профтехосвіти. Умовно, потреба Закарпатської області в тих-таки будівельниках буде набагато нижча, ніж потреба всієї країни. Тому обсяг навчання за цією спеціальністю має визначати не Закарпатська ОДА, а держава в особі Мінекономіки та МОНу. Тимчасом у місцевої влади залишиться інструмент «регіонального замовлення», який дозволить формувати обсяги підготовки фахівців для регіональних потреб, особливо якщо за певними професіями не буде сформоване держзамовлення.

Крім того, держзамовлення дозволить прибрати «регіональну дискримінацію» учнів. Коли фінансування відбувалося з місцевих бюджетів, заклади профтехосвіти часто не зараховували учнів без місцевої прописки, щоб уникнути звинувачень у нецільовому використанні коштів. Держфінансування та держзамовлення дозволять, умовно, учням із Харкова безперешкодно навчатися у профтехучилищі Чернівців.

Ще один важливий інструмент для розвитку профтехосвіти в повоєнний час, тісно пов’язаний із питанням фінансування, — перепідготовка та підвищення кваліфікації за державні кошти. Наприклад, на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча працювало близько 15 тисяч робітників, на «Азовсталі» — близько 11 тисяч. Частині працівників, які змогли виїхати з міста і обрали безпечніші регіони, може бути складно знайти місце роботи за своєю спеціальністю через меншу орієнтацію цих регіонів на важку промисловість.

Державна програма перекваліфікації працівників стала одним із елементів «економічного дива» Німеччини після Другої світової війни. На жаль, наразі в Україні вивчитися і здобути іншу професію переселенці зможуть лише за власний кошт. Цей фактор може негативно позначитися на спроможності держави покрити дефіцит робітничих кадрів і залучити необхідну кількість фахівців до відбудови країни.

Можливий шлях вирішення пропонують уже згадані законопроєкти №7293 и №7294, які після їх ухвалення дозволять здійснювати перепідготовку чи підвищення кваліфікації за публічні кошти. Це теж дасть можливість швидко отримати нову потрібну в державі професію чи часткову професійну кваліфікацію за короткостроковими освітніми програмами тим, хто втратив роботу через вимушене переселення і не може знайти місце за своїм попереднім фахом. Вже зараз іде активна підготовка, змінюються підзаконні нормативно-правові акти, професійні стандарти та стандарти професійної освіти, освітні програми, зокрема для запуску короткострокових курсів, аби цей інструмент якнайшвидше повноцінно запрацював.

І останнє, але не менш важливе, — це розвиток публічно-приватного партнерства у професійній освіті. Одне з основних завдань держави — активне залучення бізнесу до розробки, фінансування та реалізації спільних проєктів, створення навчально-практичних центрів з участю приватних партнерів, спільне фінансування закладів профосвіти та залучення працівників-практиків з підприємств-партнерів до викладання у профтехах. Тому вже зараз треба розробляти і впроваджувати систему економічних стимулів для бізнесу, який інвестує у розвиток закладів профтехосвіти.

Немає сумнівів у тому, що в повоєнній Україні буде підвищений попит на робітничі професії, пов’язані з відбудовою та відновленням країни, — на працівників будівельної галузі, харчової та легкої промисловості, машинобудування. І немає сумнівів, що задоволення цього попиту стимулюватиме розвиток української економіки, бо, умовно, одне робоче місце в будівництві створює 6–7 робочих місць у суміжних галузях.

Тому завдання держави — системно відповідати на всі виклики у профтехосвіті: підвищувати престиж освіти і праці викладачів, розвивати й модернізувати мережу навчальних закладів, розвивати дуальну форму профосвіти та стимулювати участь у цьому роботодавців, забезпечувати адекватний реаліям механізм і достатній обсяг фінансування сфери та розвивати публічно-приватне партнерство.

Зробивши ці кроки, Україна зможе забезпечити належний розвиток профосвіти і підготовку необхідної кількості фахівців, аби якнайкраще та якнайшвидше відновити Україну після війни.

Джерело фото Depositphotos

Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram