Як говорити з підлітками про війну, травму і місто, яке змінюється — не втрачаючи поваги й чесності? Один зі способів — запропонувати їм сучасну прозу, яка не маскує складних тем, але говорить із ними на рівних. Саме так сталося під час зустрічі з письменниками Катериною Зінов’євою та Павлом Шикіним, що відбулася в межах фестивалю "Книжкова країна" 26 квітня 2025 року.
Два автори, які, на перший погляд, працюють у різних жанрах й естетиках, насправді беруть участь у спільному проєкті — осмисленні майбутнього крізь призму травматичного теперішнього і минулого. Романи Катерини Зінов’євої та Павла Шикіна — це два боки однієї реальності. Вони працюють з різними матеріалами: Катерина — через історичну глибину, психологізм, міфологічну тяглість, біль втрат і тіней; Павло — через абсурдність, викривлену логіку постапокаліпсису, іронію.
Романи об’єднує одна і та ж інтуїція: Київ як точка неповернення. Якщо зрозуміти, що тут відбувається — можна зрозуміти, куди ми йдемо.
Катерина Зінов’єва — українська письменниця, авторка роману "Дім з вежею через дорогу" (2024, Yakaboo Publishing), в якому сучасна та історична проза переплітаються з елементами магічного реалізму.
Павло Шикін — український письменник, військовий, автор роману "Розриті могили" (2024, Yakaboo Publishing), що поєднує елементи постапокаліпсису та іронії, розповідючи про те, що б сталося, якби "Київ взяли за три дні". Модерувала розмову журналістка й письменниця Катерина Черниш. Пропонуємо кілька найцікавіший інсайтів.
Катерина Зінов’єва:
Київ — не просто сеттінг, не тільки тло. І в "Домі з вежею", і в "Розритих могилах" Київ — такий самий учасник описаних подій, субʼєкт дії, як і персонажі-люди. Він і носій колективної памʼяті, і герой зі сформованим характером. Він теж переживає травму, трансформується.
Павло Шикін:
Київ є джерелом історичної тяглості одразу для двох культур: української і російської. І ми, і вони починають свою середньовічну історію з Київської русі, і кожен щиро вважає цю спадщину своєю. Тому одним з головних гасел початку війни було "Київ за три дні" (не Львів, не Одеса, не Харків), адже узурпувавши чужу історію вона має можливість обґрунтовувати це "відновленням історичної справедливості".
Катерина Зінов’єва:
Київ заслуговує на те, щоби бути в центрі літературної уваги нині — не просто через трагічні часи, які ми переживаємо нині. Ми чимало читаємо про Париж, Рим, Лондон та інші міста. І наше місто має не менш багату історію та атмосферу, яка стає ідеальною домівкою для багатьох історій. Крім того, нині всі ми переживаємо певну внутрішню трансформацію. Разом із війною, яка триває вже 11 років та повномасштабним вторгненням, українці повертаються до питання самоідентифікації.
Зокрема, це стосується і Києва, історію та приналежність якого роками переписувала, підлаштовувала під себе спочатку радянська, а потім російська пропаганда. Київ і сто років тому був набагато більш європейським, ніж російськоімперським містом. Це досі відчутно в його архітектурі. І зараз ми починаємо переосмислювати його справжню ідентичність, відсіюючи навіяне та відновлюючи його справжню історію.
Власне, можливо, тому нині і зʼявляється все більше творів про Київ. В особливості — про сучасну війну. Це теж вид фіксації історії, спосіб передачі колективної памʼяті. Наші герої не просто існують в рамках сюжету — вони носії досвіду цілого покоління, хоч у 1918 році, хоч у 2025-му.
Павло Шикін:
Ні тоді, ні зараз, росія не ставить собі за мету зрівняння Києва з землею. Їй потрібне це місто, просто не у тому вигляді, в якому ми бачимо його зараз. Як і усю культурну спадщину незалежної України, його потрібно буде вписати в контекст історії "государства російского", де Києву відведено місце провінційного міста, вторинного щодо Москви, яке колись мало славу, але в якийсь момент (1654 рік, якщо конкретно) вирішило назавжди влитися в Московське річище.
Катерина Зінов’єва:
Місто постійно говорить з усіма нами через свої будівлі, через свою історію, навіть через назви вулиць. Недарма і в "Домі з вежею", і в "Розритих могилах" ми бачимо зовсім інші назви — в першому випадку історичні, викоренені пізніше совєтами, в другому такі, якими б вони були за російської окупації. Це типовий акт окупантів для стирання ідентичності, тотального викорінення індивідуалізму.
В радянських підручниках історії не прийнято згадувати опір, який зустріли більшовики в Києві у 1918 році. Вже в сучасних підручниках тим подіям відводиться місце лише в рамках згадки трагедії під Крутами. А разом з тим, безліч ідентичних сьогоднішнім моментів — мародерство окупантів, обстріл гарматами мирного міста, катування, страти. Щоправда, радянським наративам, як і російським, памʼятати такі деталі невигідно. Тож, вони і формували абсолютно паралельний Київ з переписаною історією.
Павло Шикін:
Для здійснення цього росія прагне зробити Київ абсолютно безликим і невиразним, схожим на усі інші російські, іншими словами — позбавити його ідентичності. Це можна зробити кількома шляхами, наприклад через назви вулиць. Присвоюючи ту чи іншу назву, місто ніби промовляє до світу, що є цінним саме для нього. Тому в моєму романі герої пересуваються популярними туристичними маршрутами, але їх практично неможливо впізнати без підказок.
Катерина Зінов’єва:
"Київським письменником" довгі роки був Булгаков, "Біла гвардія" якого, сочиться махровим українофобством. Разом з тим, реальний Київ, не спаплюжений царизмом та більшовизмом, постає у "Місті" Валеріана Підмогильного. Якого стратили в 1937 році із Миколою Зеровим, Лесем Курбасом, Миколою Кулішем та багатьма іншими яскравими представниками української культури.
Тішить, що зараз на тій самій "Книжковій країні" на лекції про Розстріляне Відродження черги. Ми починаємо звертатись до реальної історії, починаємо шукати відповіді, бачимо самих себе в контексті сучасності інакше.
Без знання історії, без цього контексту ми ризикуємо знов дозволити стерти українське, справжнє. Втрати свою ідентичність. Бо історія — це власне спіраль. І в нашому випадку зайти на її нове коло — це ризикувати нашим існуванням. Тож, лише знання та критичне мислення
Павло Шикін:
Одне з джерел ідентичності — це люди та історії, які вони переповідають про своє місто. В романі постійно відбувається переміщення населення між містами і навіть "республіками", з яким не може справитися залізниця, тому всі поїзди запізнюються, а перше (та і, в принципі, кожне наступне) враження, яке має справляти столиця — чітко регламентовані добровільно-примусовими екскурсіями.
Найстрашніше, що подібний сценарій розмивання ідентичності не обов’язково передбачає повну окупацію. Культурна експансія росії триває давно, і ми з різним ступенем ефективності намагаємося чинити спротив. Мій роман має послужити нам нагадуванням, що ідентичність Києва, як і наша власна, постійно перебуває під загрозою, і без її плекання та підтримки може розчинитися в безликому морі російської провінції.
Розмова з Катериною Зінов’євою та Павлом Шикіним показала: сучасна українська проза — це не втеча від болю, а спосіб з ним говорити. І не лише дорослим, а й підліткам. У їхніх романах Київ — не тло і не символ, а повноцінний герой. Місто, яке травмується, чинить опір, пам’ятає — і промовляє до читача.
І можливо, найважливіше, що лишається після цієї розмови: нам є що читати. І нам є про що пам’ятати.
{{read_more|Читайте також| 2748, 2716}}
Приєднуйтесь до нашої сторінки і групи у Фейсбуці, спільнот у Viber та Telegram