Дитина виросте асоціальною, не буде вчитися, це дорого, - цим лякають тих, хто хоче піти на домашнє навчання. Насправді це може стати спасінням як для дитини, так і батьків.

Моя донька вчиться в 7 класі. Сьогодні вона три години займалася математикою, потім пекла печиво і ще зо дві години читала підручник із фізики. Утомилася й перейшла до практичних занять – порахувала, скільки комарів важать як літак «Мрія». Ввечері планує зробити пару уроків із Photoshop і помучити маму html’ем. А я планую помучити її задачами з фізики. Вона багато малює, вчить дві мови, займається спортом і трохи музикою. Багато гуляє і ще більше спить. Усе це можливе лише тому, що донька не ходить до школи. Тепер це називається «хоумскулер».

Хоча усе це звучить позитивно й переконливо, насправді наважитися забрати дитину «з системи» мені було складно. Це ж у сто разів більша відповідальність! А раптом вона не вчитиметься? А раптом не напише те трикляте ЗНО? А раптом «десоціалізується»? А що, як потім закидатиме мені, що я зіпсувала їй дитинство?.. Тож у 7 років я міцно взяла свою крихітку за руку й повела до школи. Їй там не сподобалося. Гуляти – не можна, ворушитися – не можна, відповідати як думаєш – не можна, тільки як у вчительки в зошиті написано. А ще прописи, суп в столовій і «мама, їх сто штук і вони весь час кричать і торкаються мене!!!».

Я вмовляла, пояснювала і заохочувала, сподіваючись, що доня переросте і звикне. Так минуло п’ять років. А на шостий – вона перестала вчитися. Перестала цікавитися будь-чим і вляглася на диван. Почала оперувати поняттями «я цього все одно ніколи не зрозумію», «якщо це довше за 5 хвилин, це нудно» і таке інше. Усе це – під акомпанемент середньостатистичного шкільного «ваші діти дуже погані, змусьте їх завмирати на 8 годин і все запам’ятовувати».
І я вирішила, що гірше вже не буде.

Так вона стала хоумскулеркою, а я – самостійним педагогом. Можливостей для такого повороту в Україні зовсім небагато – кілька заочних шкіл, кілька екстернатів і жменька приватних закладів із дистанційною формою освіти. Мені пощастило записати доньку до заочної школи, яка тепер нами й опікується – там є класний керівник, підручники, контрольні роботи на сайті та живі вчителі, до яких можна звернутися по допомогу. По завершенні – донька отримає атестат державного зразка. Навчання – безкоштовне.

Усі предмети вона опановує самостійно у зручному режимі, раз на місяць пише контрольні та захищає їх у школі. Таким чином, до шкільної програми додається ще один предмет – комунікації. Потрібно домовитися, коли прийти здавати контрольні, знайти свого викладача й розповісти тему. Це непросто: за спинами однокласників не сховаєшся, руку на тому, що знаєш, не піднімеш. Під час спілкування один на один вчитель дуже добре бачить, вивчив студент задане чи ні.

У перші кілька місяців донька дуже боялася захищати контрольні, їй буквально ставало зле – тим більше, що я була на роботі й не могла піти з нею задля моральної підтримки. Ми ретельно готувалися, проговорювали, як усе буде відбуватися, до кого підійти, що сказати. Потім я щопівгодини отримувала у фейсбук повідомлення – біологія 11, фізика 10, укрмова 10… Так, оцінки стали кращими – при тому, що вдома ніхто більше не кричить, не ридає і не дороблює англійську опівночі. Зараз сесії вже відбуваються у штатному режимі.

Ми випробували купу різних систем тайм-менеджменту, від Асани до шкільного щоденника. Зрештою, зупинилися на розкресленому на місяць розкладі та щотижневику. У перший я вписую параграфи та додаткові матеріали, у другому – навіть не знаю, що там. Теж якийсь розклад. Окремо в мене є список додаткових матеріалів – фото, відео, мапи, інфографіка – які я планую показати під час вивчення певної теми. Переважно це стосується географії, історії, культури. Часом – література.
Усіх, хто дізнається, що дитина не ходить до школи, найбільше непокоїть соціалізація. Мовляв, якщо дитина не провела 10 років у колективі, як усі, вона виросте відлюдькуватою і не навчиться формувати відносини з іншими людьми. Чесно скажу, я через це теж переживала, тим більше, що в мене росте інтроверт. Перші кілька місяців було складно. Шкільні друзі трималися осторонь, нові ще не з’явилися, дитина нудилася й страждала. Зрештою, ми виробили певну стратегію у спілкуванні й вона поновила всі втрачені зв’язки та завела нові, чому я дуже рада. Зараз донька спілкується і з іншими хоумскулерами, і зі шкільними друзями доволі активно. Окрім цього, через те, що я працюю, а їй в цей час потрібно робити свої справи, моя тінейджерка почала сміливіше і ефективніше спілкуватися з різними дорослими, знайомими та незнайомими, позитивно та негативно налаштованими. Також вона стала дуже добре орієнтуватися в місті й самостійно складати маршрути, розраховувати час і планувати свій день.

Мене часто питають, скільки коштує вчити дитину вдома і скільки в нас репетиторів. Фактично репетитор один – з математики, бо мене цей предмет жахає. Ще є курси польської та театральний гурток із британським викладачем. Решту ми вчимо самостійно. Тобто, я зі жвавим інтересом “доганяю” програму 7 класу з фізики та хімії за допомогою доньки. Ми багато дивимося старих фільмів і говоримо про мистецтво, історію та суспільні явища. Часом ходимо до музеїв чи на виставки, дивимося багато документального кіно та ютуб-каналів про все на світі. Мені здається, це важлива частина навчання, адже дозволяє отримані в книжці знання вбудувати в певний контекст. Більшість із вищенаведеного – або безкоштовно, або і так і так би робилося незалежно від того, ходить дитина до школи чи ні. От що є додатковою відчутною частиною витрат – гуртки, на які моя хоумскулер бігає, бо тепер у неї на це є час і сили.

Загалом мені здається, що домашнє навчання найбільше пасує дітям, яким подобається вчитися, і які вже здатні до певної самоорганізації. І батькам, готовим детально занурюватися в програму понад 15 предметів – пояснювати незрозуміле з підручників, шукати щось цікаве для нудних тем, розмахувати руками посеред музею, пояснюючи, чому Олег прибив щит на воротах Царграду, або палити на кухні таблетку глюконату кальцію, щоби подивитися на змію.

В ідеальному світі я би воліла віддати доньку до хорошої спокійної школи, де би до неї ставилися з повагою та відкривали їй прекрасний світ знань. От тільки, поки ми побудуємо такі школи, вона вже виросте. Тому поки так.