Філіп і Барбара Оуклі познайомилися на Південному полюсі. І одружилися два місяці потому. Усиновили двох дітей із Косово, виховуючи двох власних доньок. Коли Барбара вирішила повернутися до навчання у 26 років, Філіп няньчив їхніх малих дітей. Між освітою, роботою і вихованням Барбара написала кілька книжок про методики ефективного навчання для дорослих і дітей. А Філіп за уроками в YouTube опанував відеомонтаж, і вони разом із професором Терренсом Сеєновскі створили онлайн-курс, який вже переглянули мільйони людей. Зараз Філіп супроводжує Барбару в мандрівках різними країнами, де вона читає лекції та проводить семінари Learning how to Learn. На запрошення «Освіторії» завітали й до Києва. Ще жодному ЗМІ вони не розповідали свою романтичну історію кохання і секрети сімейної гармонії, що триває 35 років.
Філіп: Я працював на Арктичній станції — 8 чоловіків живуть там безвилазно протягом 9 місяців. Я поїхав працювати там ще в літній сезон. Це було останнє місце не землі, де я сподівався зустріти майбутню дружину. І раптом я побачив Барбару в кафетерії — вона мене одразу привабила: тим, як виглядала, як розмовляла, сміялася.
Барбара: Пригадую, ми пішли на вечірку на Південному полюсі в бар під назвою «90 градусів на південь». Розумієте, коли ви в Арктиці, то виглядаєте справді як клоун. А якщо ви ще й жінка — одна з чотирьох серед 70 чоловіків — усі вони хочуть підійти поговорити. Я помітила одного хлопця, що був досить стриманий і не такий напористий, як інші. А наступного дня, коли зайшла в кафе, він сидів просто біля входу і сказав дуже прямо: «Привіт. Хочеш сісти за мій столик?» Так усе почалося. Він був водночас дуже інтелігентним, турботливим і сильним. Тож через три тижні після знайомства він зробив мені пропозицію. Я погодилася, хоча і розуміла, що це небезпечно — я в незнайомому середовищі, знаю цього хлопця кілька тижнів. Але відчула, що він вартий того, щоб я ризикнула.
Філіп: Ми відсвяткували наші заручини в тому самому барі і вирішили одружитися в Новій Зеландії, у невеличкому риболовецькому селі. Нас повінчали в маленькій церкві, ми обоє були в джинсах. Пригадую, місцева жінка — вдова, почула, що ми приїхали одружитися, і прикрасила церкву польовими квітами. Це було так красиво і зворушливо, адже вона нас зовсім не знала. Цього літа ми повернулися туди через 35 років. Знайшли ту церкву — вона зовсім не змінилася, навіть килим на підлозі той самий. Ми зробили фото на тому самому місці, що й у день весілля. Минулого року перша пара одружилася на Південному полюсі. Це могли бути ми 35 років тому, але тоді ми відмовилися.
Барбара: Як дружина Філа, маю одну чудову перевагу — він уміє визнавати свої помилки. Якщо він був неправий, то просить пробачення. Але якщо він знає, що має рацію, то не відступить від свого. Тоді відчуваю, що одружилася з такою ж сильною особистістю, як і я сама. Тож коли між нами непорозуміння, ми можемо говорити — це дуже важливо для пари. Ми маємо правило — ніколи не лягати спати посвареними.
Філіп: Звісно, люди засмучуються і сперечаються, і настрій не вмикається, як світло в кімнаті. Але принаймні перед сном треба побудувати місток для порозуміння. Тоді за кілька днів почуття влягаються, і можна знайти розв’язання проблеми.
Барбара: Знаєте, він такий веселий — постійно робить мене щасливою. Навіть коли він насуплений, це так смішно, часом кажу, що запишу на відео його «поганий настрій».
Барбара: Ми всиновили двох братів-підлітків із Косово під час воєнного конфлікту. Ми дали їм освіту, допомагали. Молодший приїхав у Штати, коли йому було 15 років. Зараз ви ніколи не скажете, що він тут не народився — має такий американський акцент. Пригадую, ми повели дітей у стейк-хаус, і молодший син замовив найбільший стейк з меню. Наприкінці вечері офіціант запитав, чи хочемо ми ще щось, і син замовив ще один такий самий шматок м’яса і з’їв його.
Філіп: Так, рахунки за їжу для хлопців відчутно спустошували наш сімейний бюджет. Зараз вони обоє живуть нормальним життям — старший виховує двох доньок, у молодшого також є дитина. Молодший завжди мріяв про армію, тож після коледжу пішов служити. Ми дуже переживали за нього, коли він поїхав військовим в Ірак. Ми виховували всіх наших дітей з почуттям турботи про інших. Ми вчили їх чинити правильно, навіть коли ніхто цього не бачить.
Барбара: Ми такі батьки: коли доньки щось хотіли — приходили до мене, бо я казала «так». Коли ж вони потрапляли в халепу, то йшли до Філіпа. Що б не сталося, він уміє зробити так, що людина почувається краще: співпереживає, говорить раціонально і спокійно.
Барбара: У нас є невеличкий трейлер, і Філ дуже любить бути за кермом. Тож улітку ми мандруємо країною, зупиняємося для кемпінгу, дорогою відвідуємо наших дітей та родичів. Поки ми їдемо, я пишу свої книжки. Знаєте, що б я не робила, це наша спільна праця. Я би ніколи не створила свій онлайн-курс, якби не Філ.
Філіп: Ми ніби мінялися місцями: спершу була моя кар’єра, а Барбара займалася дітьми і закінчувала навчання. Тоді була черга Барбари. Я прочитав, як встановити зелений екран для відеофільмування, навчився знімати і монтувати. Це досить виснажливо — переглядати відео, вирізати частинки, де Барбара зробила помилку, потім послідовно копіювати і переназивати файли, щоб нічого ніде не загубилося.
Барбара: Пригадую, ми знімали і думали: чи хтось взагалі це коли-небудь подивиться? А вийшло, що онлайн-курс став мегапопулярним і в рази збільшив продажі книжки.